Переслідуваний - Кінг Стівен. Страница 23

Бредлі вибріхується. Господи милостивий, а що, коли б він не мав ніяких паперів на підтвердження своєї версії? А коли б на світі не існувало ніякої фірми "Рейгон кеміклз"?

Дверцята відчинилися, хтось почав длубатись на задньому сидінні. Певно, полісмен. "А може, цим займається державна служба безпеки",— мало не втративши тяму, подумав Річардс. Мав таке враження, ніби той "хтось" от-от залізе до нього в багажник.

Хряснули дверцята. Почулися кроки — хтось обходив машину ззаду. Річардс облизав губи й ще міцніше стис револьвера. Перед очима зринули мертві полісмени: вони белькотали щось нерозбірливе, у них були ангельські обличчя й покорчені тіла. Цікаво, чи випустить полісмен чергу з автомата, коли відчинить багажника й побачить його, скрученого, мов саламандра? Чи кинеться Бредлі втікати? Річардс відчував — ось-ось набурить у штани. Такого з ним не траплялося від часів дитинства, коли брат, бувало, так його лоскотав, що сечовий міхур не витримував. Усі м'язи там, унизу, розслабились. Він уліпись полісменові кулю просто в перенісся, шматочки мозку та скалки розтрощеного черепа злетять аж до неба. Зробить ще кількох дітей сиротами. Атож. Гаразд. Господь про мене дбає, мочитись у штани не дозволяє. О Боже, що він там робить, зриває сидіння? Шійло, я так тебе кохаю... Скільки часу ти протягнеш на ті шість тисяч? Мабуть, з рік, якщо тебе не вб'ють за ці гроші. А потім — знову на вулицю, туди-сюди, вийдеш на ріг, похитуючи стегнами й розмахуючи порожньою сумочкою. "Гей, містере, я не повія, але мені треба трохи заробити. Ходімо, я навчу вас дечого...".

По багажнику ляснула рука — певно, випадково. Річардс аж закусив губу, тамуючи крик. У багажнику збурилася пилюка, залоскотала в горлі та носі. Урок біології, вони сидять іззаду, він видряпує на старій парті свої та Шійлині ініціали. "Чхання є функція м'язів, що скорочуються мимовільно". Як чхну, то дай Боже, щоб голова на карку втрималась, але стрілятиму впритул, отже вліплю йому кулю в самісіньку пику...

— Що в багажнику, містере?

Бредлі відповів недбалим, трохи знудженим голосом:

— Та запасний циліндр, не зовсім справний. Ключ на кільці, хвилинку, зараз дам.

— Я б сам сказав, якби було треба.

Відчинилися другі задні дверцята; зачинились.

— Проїжджайте.

— Пильнуйте. Сподіваюсь, ви його впіймаєте.

— Проїжджайте, містере. Не затримуйте рух.

Застукотіли спрацьовані циліндри. Машина піднялася вище й почала набирати швидкості. Невдовзі уповільнила хід, але полісмен, мабуть, показав, що можна їхати далі. Річардса труснуло — машина знову піднялася на повітряній подушці, просунулася трохи за інерцією, потім увімкнулася швидкість. Річардс тихенько стогнав за кожним віддихом. Йому вже не хотілося чхати.

Поїздка, здається, затяглась, їх зупиняли ще двічі. Одного разу ніби просто перевіряли права, другого полісмен мляво базікав із Бредлі про клятих комуністів, що гасають на мотоциклах і допомагають цьому Річардсові, а може, й тому другому, Лафлінові. Лафлін ще нікого не вбив, але пішла чутка, нібито він зґвалтував жінку в Топіці.

Потім не було нічого, крім монотонного завивання вітру та болю в закляклих од холоду й нерухомості м'язах. Річардс не спав, а перебував у стані напівтями — мозок не витримав напруження. Хвалити Бога, що в автомобілях на повітряній подушці не буває чадного газу.

Після останньої перевірки минула ціла вічність. Нарешті Бредлі зменшив швидкість і по спіралі став підніматися нагору. Річардс із зусиллям кліпнув очима й відчув, що зараз, мабуть, блюватиме. Вперше в житті його захитало в машині.

Коли почалися запаморочливі повороти та спуски, Річардс здогадався, що виїхали на розв'язку. Минуло ще хвилин п'ять, і довкола знову загомоніло місто. Річардс кілька разів силкувався змінити положення тіла, але це було просто неможливо. Врешті він закляк, покірливо чекаючи кінця подорожі. Права рука, на якій він лежав, затерпла ще годину тому. Тепер вона була мов шматок дерева. Річардс торкнувся її кінчиком носа, проте відчув дотик лише носом.

Звернули праворуч, трохи проїхали, потім повернули ще раз. Раптом машина пірнула й ковзнула круто вниз — у Річардса щось наче обірвалося всередині. Циліндри застукали гучніше й лункіше — машина заїхала в приміщення. У гараж.

Річардс полегшено відітхнув.

— Квиток є? — спитав чийсь голос.

— Ось, прошу.

— П'ята секція.

— Дякую.

Звернули праворуч. Машина виїхала нагору, постояла, ще раз повернула праворуч, потім ліворуч. Бредлі вимкнув швидкість, мотор заглух і машина з легким стуком осіла на підлогу. Кінець подорожі.

Якусь хвилину було тихо, тоді відчинилися й м'яко хряпнули дверцята. Бредлі наблизився до багажника, світляна смужечка зникла з-перед очей Річардса.

— Ти тут, Бенні?

— Ні,— буркнув Річардс. — Залишився на поліційному посту. Відчини цю душогубку.

— Хвилинку. Тут зараз нікого нема. Твоя машина стоїть поруч. Ти зможеш вилізти швидко?

— Не знаю.

— Постарайся. Я відчиняю.

Кришка відскочила, впускаючи тьмяне світло. Річардс звівся на руку, переставив ногу через край багажника й завмер. Страшний біль шматував затерпле тіло. Бредлі витяг Річардса за руку. Ноги в нього підтиналися. Бредлі схопив його за поперек і підвів до пошарпаного зеленого "вінта", що стояв праворуч. Відчинивши дверцята, ввіпхнув Річардса в кабіну, тоді й сам опустився на сидіння поряд.

— Господи,— промовив він стиха. — Доїхали. Таки доїхали.

— Авжеж,— сказав Річардс. — Тепер тобі можна й додому. З мене дві сотні за послугу.

Вони сиділи й мовчки курили; сигарети в напівтемряві жевріли, ніби очі.

— Ми мало не влипли біля першого поста,— сказав Бредлі, поки Річардс розтирав руку, намагаючись повернути їй чутливість. — Той полісмен уже хотів був відчинити багажника. — Він випустив великий клубок диму.

Річардс не відгукнувся.

— Як ти себе почуваєш? — спитав Бредлі.

— Краще. Вийми в мене гаманець. Рука ще погано слухається.

Бредлі відмахнувсь.

— Потім. Зараз я розповім тобі, як ми з Річем усе влаштували.

Річардс прикурив од недопалка ще одну сигарету. Руку поволі відпускало.

— Для тебе замовлено кімнату в готелі на Вінтроп-стріт. Готель називається "Вінтроп гаус". Звучить розкішно, проте ніяких розкошів там немає. Тебе звуть Огден Грасснер. Запам'ятав?

— Атож. З таким ім'ям мене відразу впізнають.

Бредлі сягнув рукою назад, узяв із заднього сидіння коробку й кинув Річардсові на коліна. Коробка була довгаста, брунатна, перев'язана шворкою; в таких коробках звичайно видавали напрокат мантії студентам-випускникам. Річардс запитально глянув на Бредлі.

— Розкривай.

На чорній одежині лежали масивні окуляри з темними скельцями. Річардс відклав їх на щиток і розгорнув одежину. Це була священицька ряса. Під нею, на дні коробки, лежали чотки, Біблія та пурпуровий орар.

— Священик? — спитав Річардс.

— Атож. Перевдягайся, я допоможу. Он там, на задньому сидінні, ще є ціпок. Прикидатимешся не те щоб сліпим, а так, підсліпуватим. Натикайся на все, що по дорозі траплятиметься. Ти приїхав до Манчестера на скликану Радою церков конференцію з питань зловживання наркотиками. Затямив?

— Аякже,— відповів Річардс. Одначе, розстібаючи сорочку, завагався. — А штани під цей балахон надягають?

Бредлі розреготався.

Везучи Річардса через місто, Бредлі пояснював:

— У багажнику лежить валіза, а в ній — коробка з поштовими етикетками. На етикетках написано: "Через п'ять днів повернути компанії "Брікгіл", Манчестер, штат Нью-Гемпшір". їх надрукував Річ іще з одним хлопцем. У нас на Бойлстон-стріт, де ми збираємось, є друкарський верстат. Щодня надсилатимеш мені дві свої плівки в коробочках із цими наклейками, а я з Бостона пересилатиму їх до Будинку розважальних телепрограм. Користуйся екстреною поштою. Вони нічого не зможуть уторопати.