Анна Киевская - Дефорж Режин. Страница 28

З допомогою служниць Олена витерла й одягла королеву, яка відмовлялася надягти верхню сукню, занадто важку для цього теплого вечора. Анна розслабилася, закинула назад голову й, ні про що не думаючи, дозволила зачесати себе. Вона втішалася легкістю, що охопила її тіло, лагідністю ночі й красою французького неба, з якого час від часу падали зірки. Вона гнала від себе спогади про Новгород… Ні, їй не треба більше думати про свою втрачену країну!

Анна зібрала довкола себе складки широкої вуалетки, яку Ірина накинула їй на коси, й підвелася. В сяйві вогнів вона й сама у своїй сукні та яскраво-червоній вуалетці, що ворушилась від кожного її руху, була схожа на полум’я. Всі пильно дивилися на неї, особливо чоловіки. Вона підійшла до прикрашеного листям стола з наїдками й сіла на складаний стілець із високою спинкою. Перед нею вкляк слуга з цебриком із напахченою водою, в якій королева пополоскала пальці; тим часом другий слуга подав їй шматок білого полотна, й вона витерла руки. Птиця була добре підсмажена, та й приправлена лісовими травами зайчатина виявилася вельми смачною. Анна залюбки з’їла перські сушені персики та абрикоси, що їх прислав їй брат Всеволод, і випила п’янкого вина, запропонованого графом Провансальським.

Королева подала знак, і Гослен Шонійський, який стояв віддалік, підійшов ближче.

— Чи не бачили ви любого Олів’є? Я хотіла б послухати музику.

— Я не бачив його від самого ранку, королево, але зараз пошлю по нього.

— Дякую, вельможо. Як почуває себе ваш син? Він одужав після того, як упав з коня?

— Цілком. Він знову сів у сідло, так ніби нічого й не сталося. Сердечно дякую вам, що ви піклуєтесь про мою родину.

— Олена сказала мені, що ви маєте у своєму домі надійну людину з дуже потворним обличчям, яка щиро віддана моєму синові.

— Це правда, королево. Я доручив тому чоловікові особливо пильно оберігати маленького принца. В нього таки дуже потворне обличчя. Але це в нього не від народження, зробила його потворним людська рука. І хоч обличчя в того чоловіка бридке, душа його прекрасна. Я відчуваю до нього шанобу й приязнь.

— Нарешті я чую від вас комплімент, що буває так рідко! Скажіть, вельможо Гослене, чи мають під собою грунт оті чутки, що доходять до мене: нібито між нормандцями й нами зав’язалася війна.

— Я не конетабль ^[3] королівства й тим більше не довірена особа короля, проте мало в це вірю. Надто багато уз уже зв’язують наші країни, і оця ваша подорож тільки підтверджує, що то лише плітки войовничих гультіпак.

— Хай Господь почує ваші слова, Гослене!

— Ваша величносте королево, дозвольте мені побажати вам на добраніч…

Рауль де Крепі так несподівано швидко ступив до неї, що вона навіть не встигла цього помітити.

— На добраніч, графе Валуа.

— Ви не стомилися від подорожі? Чи принесло вам приємність довге купання?

— Дякую за турботу. Все гаразд. На добраніч.

Рауль удав, ніби не зрозумів, що вона відпускає його.

— Ви сказали, що хотіли б послухати музику. Я маю тут музик, вони з двору германського імператора. Хочете їх послухати?

Анна кивнула головою. Музики, двоє чоловіків і одна жінка, заграли повільну, розмірену мелодію, вельми відмінну від легкої, веселої провансальської музики, яка так припала до подоби Анні.

Чи то, бува, не музика витягла Олів’є з його сховку? Він примчав, стрибаючи, пританцьовуючи, мов чорт, і виграючи на флейті. Розгублені трувери ^[4] після кількох акордів перестали грати.

— Грайте далі! — сердито гримнув на них Рауль.

— Ні, не треба, я волію послухати Олів’є. Олено!.. Принеси мої гуслі.

— Невістко моя, королеві Франції не зовсім пасує таке лицедійство, — промовила, надійшовши, графиня Фландрійська.

— Адель, голубко моя, не гримайте на мене, сьогодні такий гарний вечір! Заспокойтеся, я не забуваю, що я королева. Мій батько Ярослав Мудрий, великий князь Київський, ніколи не гордував співати зі своїм народом. Він завжди казав, що піснею людина краще висловлює свою вдячність за те, що її творила Божа рука. Він казав також, що за допомогою музики люди наближаються до Бога й стають чистішими.

— За вами завше лишається останнє слово, — промовила, сміючись, її зовиця.

Адель Фландрійська подала знак дамам та рицарям підійти ближче. Дами повмощувалися на подушках, що їх принесли служниці, а рицарі поставали позад них.

Переконавшись, що все гаразд, Пилип залишив критий повіз, де спали годувальниці та дитина, і подався до гурту.

Він стояв усього за кілька кроків від коханої, і його очі прикипіли до її чарівного обличчя. Щойно пролунали перші звуки гуслів, Пилип заплющив очі і поринув у спогади про їхню верхову їзду, про ігри, довгі літні дні та довгі зимові вечори, про її тендітну руку в його руці, про її усмішку й лагідні очі. В ці сумовиті хвилини він відчував уже не страждання, що колись робило з нього хижого звіра, а заспокійливу тугу. Нарешті Анна заспівала…

Спершу вона співала мовою північних французів, потім — провансальською і, нарешті, київською. Пилип чекав цього випробування і вже приготував до нього своє серце. Те, чого не зробила Оленина колискова, зробила Аннина пісня, цей гімн жнивам, що його вони так часто співали разом, надаючи йому сили й віри. Нараз Пилипові здалося, ніби перед ним відкривається новий світ, де він матиме своє місце. Він поклявся стати одним із тих рицарів, про подвиги яких йому розповідав Гослен Шонійський, і в ім’я любові до своєї дами бути найкращим серед них. Звісно, він не забув, що присягнув ніколи не намагатися дати їй знати про себе, але він стане іншим, і цей інший не буде зв’язаний ніякою клятвою.

У Рауля де Крепі вже вривався терпець. Цей Олів’є і справді забирає надто багато королевиної уваги, треба буде спровадити його від неї. Що ж до самої королеви, то при слушній нагоді Рауль неодмінно примусить її дорого заплатити йому за свою неприязнь до нього. А поки що він удасться до невеличкої помсти, яку виношує вже багато днів: граф помітив, що молочна королевина сестра Ірина шаріється щоразу, коли він перехоплює її погляд, і ніколи не пропускає нагоди опинитися в нього на дорозі, незважаючи на те, що король підібрав для неї нареченого — Клемана Туссакського, який походить із доброї родини з Пуатьє. А втім, ця помста буде досить приємна, бо дівчина свіженька, і великими витрішкуватими голубими очима, вельми червоними губами і гарним білявим волоссям. Думка про це повернула Раулеві добрий настрій, він вирішив одразу ж податися на пошуки приємних пригод. Граф нишком відстав від гурту.

Він легко розшукав Ірину. Вона з матір’ю та своїм нареченим захоплено слухала, як співає подруга її дитинства. Дівчина підвела очі на тінь, що постала перед нею, і, впізнавши графа, відчула щось недобре. Зачаровані музикою, ні Олена, ні Клеман не помітили витівки Рауля, який зробив Ірині знак іти за ним.

Зі щемом у серці, усвідомлюючи помилку, якої вона припускається, дівчина встала і, не привернувши до себе уваги, рушила за Раулем.

Граф потяг Ірину за собою так сильно, що вона забула про страх, який опосідав її щоразу, коли вона його бачила. Кожна клітина її тіла напружилася й озивалася болем. Ірина йшла за високою чорною тінню, яка поринула під дерева й невдовзі зовсім зникла — такий тут був темний і густий ліс. Ступивши ще кілька кроків, Ірина зупинилася, вдивляючись у пітьму. Вона чула тільки шелест лісу, що ставав дедалі ворожішим. Нарешті дівчина зважилася покликати:

— Ваша вельможносте, де ви?.. З боку рицаря непорядно отак мене покидати… Ваша вельможносте, прошу вас, відгукніться! Пресвята матір Божа, допоможи мені…

Ірина вклякла й почала молитися. За два кроки від неї граф милувався цією сценою, проклинаючи подумки густе листя, яке заважало місячному сяйву добре освітити дівчину. Та для того, що він збирався зробити, не потрібне було світло; і все ж таки граф подумав, що не дістане великої втіхи, бо він любив бачити страх, насолоду, відразу й ненависть на обличчях своїх жертв. Хоч би що граф робив — убивав чи кохався, — він любив пильно роздивлятися наслідки свого діяння.