Анна Киевская - Дефорж Режин. Страница 34

Герцог Нормандський, що розташувався на лівому березі Сени й спостерігав звідти за пересуванням війська під командуванням короля, з радістю сприйняв звістку про перемогу своїх військ. Уночі він послав до Генріха гонця. З пагорка, що здіймався над королівським табором, гонець прокричав на все горло:

— Слухайте, французи! Я приніс вам сумну звістку… Слухайте, мене звати Рауль де Тоені, я приніс вам великий смуток. Посилайте до Мортмера вози й заберіть звідти трупи дорогих вам людей… Вони всі загинули — всі, хто збирався захопити Нормандію… Приходьте по тіла цих бідолах…

У таборі панував гнів і розгубленість. Рицарі прагнули негайно помститися за братів по зброї. Граф Анжуйський мусив застосувати всю свою владу, щоб їх стримати.

— Може, то вони тільки вдалися до такого маневру, щоб спонукати нас розпорошити сили. Зачекаймо, поки повернуться наші посланці. Але до табору повернувся тільки один із посланців, та й то поранений.

— У Мортмері більшість нашого війська загинула, частину взято в полон, і лише кільком воїнам пощастило втекти.

— А що з моїм братом? — спитав король. — Його немає ні серед загиблих, ні серед бранців.

Генріх, пригнічений, понурив голову.

— Дякую тобі. Йди, хай тобі перев’яжуть рани, й відпочивай.

Почувши про страшну поразку, всі мовчали, щоб не роз’ятрювати королеві душу. Першим озвався Жоффруа Мартель:

— Невже ми — якісь баби, що даємо Байстрюкові отак нас розбити? Невже знову дозволимо йому запанувати над нами?

— Графе Анжуйський, нам ніколи не щастило на дорогах Нормандії. Герцог Вільгельм знає кожен клаптик своєї землі, кожен струмок і найглухіше село. Він без вагань зажене десяток найкращих коней, поспішаючи на другий край Нормандії захищати одне зі своїх володінь, якому загрожує небезпека. В бою він ризикує, як ніхто інший, і військо своє він навчає теж, як ніхто інший. Особисто я гадаю, що коли б він захотів напасти на нас, то й ми всі загинули б, як загинуло військо в Мортмері. Отож я пропоную відступити, — завершив своє слово Гослен Шонійський.

Усі приголомшено дивилися на рицаря, якого мали за вельми хороброго, честолюбного й вірного королівського командира. Генріх підійшов до Гослена й довго, задумливо дивився на нього.

— Якби це був не ти, а хтось інший, то я наказав би вбити його за зраду. Твої слова жахливі. Та я, на жаль, боюся, що ти маєш слушність. Як і ти, я добре знаю Вільгельма. Він сповнений шанобливості до свого володаря й не стане атакувати мене перший. Він чекає, щоб зброю на нього підняв я. Тоді він десь причаїться й заманить нас у пастку, де ми й упіймаємося… Так, нам слід відступити й накопичити сили… А вже тоді підемо підбирати наших загиблих.

Пилип уперше брав участь у воєнних діях у Франції. Він сподівався знайти тут нагоду відзначитися. Хто знає, може, його посвятять у рицарі на полі бою? І раптом усі його мрії про славу розвіялися. Він не розумів, чому королівська армія не кинулася переслідувати нормандців: хіба вона не зобов’язана помститися за загиблих? На Русі завжди мстилися за полеглих. Госленові слова й поведінка здивували й розчарували Пилипа. Він ніколи не чекав почути таке від свого господаря. Невже вік пригасив його запал? Хай буде проклята старість, яка перетворює витязя на бабу! Він попросився включити його до загону, який мали послати в Мортмер. Олів’є Арльський здивувався:

— Чого тобі забаглося туди? Хочеш погратися в гробаря?

— Я не збираюся гратись у гробаря. Ходімо зі мною, сам усе побачиш.

— Король не відпустить мене ні за що в світі.

— Тим гірше для тебе. Я б допоміг тобі там написати довгого вірша.

— Що ти хочеш сказати? Хіба я коли-небудь просив тебе допомагати мені складати пісні?

Пилип не відповів; він поправив на коні збрую, сів у сідло й помчав клусом. Уночі його наздогнав Олів’є.

— Якщо ти поглузував із мене, то я вб’ю тебе, — спокійно сказав трубадур, порівнявшись із товаришем.

Розділ двадцять другий

МЕСНИК ЗА ПОЛЕГЛИХ

Як і було оголошено, вони побачили в Мортмері самі трупи, сотні трупів — без зброї, без кольчуг, навіть роззуті. Задля пристойності на них залишили тільки сорочки. Вигляд бойовища свідчив про те, що битва була запекла, а знівечені трупи — що французи виявили неабияку хоробрість.

Нормандці, глузуючи, дивились, як французи підбирають мертвих вояків Еда, брата короля Франції.

Бушар де Монморансі, який очолював поховальний загін, насилу стримував сльози люті й сорому. Старий воїн і хоробрий рицар, він знав багатьох із тих, хто загинув нізащо, навіть безславно.

— Хто помститься ворогові за вас, друзі мої?

— З вашого дозволу, я!

Бушар обернувся, витираючи очі затиллям долоні. Він упізнавав чоловіка, якого його друг Гослен привіз із поїздки до королевиної країни. Як завжди, його здивувало це застигле обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Тільки прямий і відвертий погляд лишився живий.

— Що ти хочеш сказати? Говори.

— Я викличу герцога на поєдинок і помщуся за полеглих.

На обличчі в Бушара де Монморансі промайнув великий подив.

— Помстишся за полеглих?! Викличеш на поєдинок герцога?.. Ти збожеволів!.. Я зроду про таке не чув і такого не бачив!..

— Це не підстава, щоб відмовити мені.

— Ти базікало! Такий великий володар, як герцог, не опуститься до поєдинку з таким нікчемою, як ти!

Пилип люто стис рукою меча.

— Заспокойся, я не хотів тебе образити! Я знаю, як приязно ставиться до тебе Гослен Шонійський, а він не такий, щоб довірятися будь-кому. Але він був би зі мною згоден: хто ти такий, щоб мірятися силою з герцогом Нормандським?.. Ти навіть не рицар, і твоє походження невідоме…

— Моє походження не гірше за походження герцога Вільгельма, і він не принизить себе, б’ючись зі мною. Скажіть йому, що я здобув перемогу на турнірі у Фекані.

Бушар де Монморансі знизав плечима.

— Може, ти кажеш і правду, але в нас немає доказу.

— А ось мій доказ! — сказав Пилип, вихопивши з піхов меча й помахавши ним перед королівським командиром.

— Якби ти викликав на поєдинок мене, я б вийшов битися з тобою, бо бачу в тобі справжню шляхетність. Одначе я — не герцог!

— Він не просто герцог, він, кажуть, людина, яка любить Бога та Його славу, й рицар, який свято дотримується рицарських правил. Тож він повинен прийняти мій виклик, бо я звинувачую його в тому, що він підступно повбивав усіх цих людей. Ім’ям Пресвятої діви Марії та всіх святих я присягаюся зажадати відповіді од Вільгельма Нормандського й битися проти нього до смерті!

— Рубцюватий правду каже. Байстрюк не може відкинути його виклику! — вигукнув Ланселен де Бове, який слухав їхню розмову. — Я шкодую, що сам не додумався викликати герцога на поєдинок. Якщо дозволиш, я буду в тебе за зброєносця.

— Ні! Зброєносцем буду я! — крикнув Олів’є Арльський, який прислухався до кожного слова свого друга.

— І ти, голубе, наважуєшся сперечатися зі мною за право на це?

— Я не тільки сперечаюся з тобою за це право, а ще й дам тобі один урок, — відповів коханець короля, схопившись за меча.

— Ну ж бо, друзі, заспокойтеся! Вельможа де Бове не хотів образити тебе, Олів’є, він мав на увазі зовсім інше, чи не так, Ланселене?.. Подайте один одному руку, вирушайте разом із Рубцюватим і підтримайте його в поєдинку.

До них підійшов чернець, що приїхав із французьким загоном.

— На коліна, воїни, я вас поблагословлю!

Троє юнаків уклякли перед ченцем.

— Сини мої, хай Господь береже вас і допоможе вам здобути перемогу у вашій справедливій справі. Ідіть з миром.

Бушар де Монморансі повів переговори з нормандським командуванням.

— Месник за наших полеглих, якого ми обрали серед нас, бажає зробити виклик герцогові Вільгельму. Ми просимо вас провести його здорового й живого до герцога, аби він міг позмагатися з ним на арені за честь Французького королівства, бо зробити це він присягнув перед Пречистою дівою Марією та всіма святими.