Анна Киевская - Дефорж Режин. Страница 43
— На коліна, нечестивці! Настав час Господньої кари!.. Божий вогонь очистить це пропаще місце… Він послав мене виконати Його волю. Моліться до Пресвятої діви Марії! Благайте страдників і святих… якщо не хочете згоріти у пекельному вогні або висіти на вірьовці, як проклятий Рандок, кайтеся, нечестивці! Наближається Судний день… Ох! Ох!.. Мерзенні розпусники й розпусниці з огидними утробами, для вас настає кінець світу! Хто наважиться піднести руку на посланця Всевишнього?!
— Я, демоне!
— Хто ти, чому не покажеш свого обличчя?
— Кілька років тому я вже був дав тобі лупки й ладен дати ще раз, якщо не скажеш мені, де жінка, яку звати Жізель?
— Гадаєш, я знаю імена всіх повій у нашому прекрасному Парижі?
— Кажи, а то вб’ю!
— Ти не наважишся піднести руку на Божу людину, — проскиглив чернець.
— Якщо ти той, за кого себе видаєш, то краще нехай мене повісять, як отого бідолаху…
— Той бідолаха, мабуть, сказав би тобі, де та жінка, яку ти шукаєш: вона була його сестрою!
Пилип сподівався почути зовсім інше, і ця відповідь приголомшила його. Він трохи послабив руки, однак не дав «Божій людині» вислизнути від нього. Чернець помітив його збудження.
— Той сердега більше не забалакає. Він потрапив у зашморг через свій язик. Якби він не хвалився, що отримав золото від ангела, бо пообіцяв допомогти втекти одному королівському в'язневі… А він скрізь розповідав, що той ангел був у масці… в такій, як твоя!.. Часом не ти той ангел?.. Ой, рятуйте!.. Так само, як Бог зруйнував Вавілон, він зруйнує Париж, що став оселею демонів, пристанищем нечистих сил… Адже це місто споїло всі нації вином, штовхнуло їх на гріхи, розбестило…
Вістря кинджала урвало цей крик.
— Ще одне слово, і тобі кінець!
— Зглянься… Я Божий слуга…
— Не ганьби його пресвятого ім’я! В тобі є щось від брудної тварюки… Мені здається, ніби я бачив тебе на лісовій галявині, яку ти зросив кров’ю немовляти.
Обличчя в ченця зблідло й укрилося потом; з його лахміття вдарив гострий запах.
— На тебе колись нападе мана, — пробелькотів він.
— Сподіваюся, вона не мине й тебе. А тепер кажи, де Жізель.
— Вони повісили її брата й пішли шукати ту жінку…
— Хто вони? — Королівські воїни.
— Ти певен цього?
— А хіба в ці прокляті часи можна бути чогось певним?
Розпитуючи ченця, Пилип пильно стежив за трьома молодиками з жорстокими й водночас безвольними обличчями, які повільно підступали до нього. Раптом один із них кинувся до Пилипа, наче хижий звір, з кинджалом у руці. Та не встиг він ударити Рубцюватого, як той жбурнув ченця, якого тримав у руках, на простягнутий уперед кинджал. Молодик страшенно розгубився й злякавсь. Він оторопіло дивився на червону пляму, що розпливалася на чернечій сутані. Потім упав навколішки й, бризкаючи слиною, пудячи під себе, забелькотів:
— Владико!.. Ох, владико!.. Я не винен!.. Не бийте мене, згляньтеся наді мною, владико!
Чернець рвучко висмикнув із свого тіла кинджал і глухо скрикнув. Він затупцяв на місці, але не впав. Потім зневажливо подивився на бідолаху, що повзав біля його ніг, підніс угору руку, по якій стікала кров, і встромив кинджал у похилену перед ним потилицю.
Гурт воїнів відштовхнув Пилипа від пораненого ченця, той скористався з метушні й утік. Вслід за ним подалися й двоє товаришів того невдахи, що тепер під байдужними поглядами воїнів спливали кров’ю. Але Пилип не приєднався до них.
Уже давно на землю опустилась темна холодна ніч, на небі від місяця не лишилося й сліду. Знесилений, увесь трусячись, Пилип звалився на пісок в заростях очерету. Відомості про пообідні події, які йому вдалося зібрати, були суперечливі. Одні запевняли, нібито бачили, як повз них проїхав вершник, схожий за прикметами на Олів’є; другі казали, начебто його кинули в Сену; а треті — що взагалі нічого не бачили. Незабаром утома здолала його, і він міцно заснув.
Розбудив Пилипа якийсь вогкий дотик. По його обличчю ковзнула чиясь крижана рука, і він ураз схопив її. А що та рука була маленька, то він здогадався, що вона жіноча. Пилип пошепки спитав:
— Хто ти?
— Я Жізель, — озвався приглушений голос.
— Нарешті я тебе знайшов! Розповідай! Де Олів’є?
— Добродію, мені боляче!
Пилип відпустив її руку.
— Де він?
— Гадаю, в короля.
— У короля?! Виходить, його врятовано!
— Ні, тепер він пропав!
Рубцюватий оціпенів і не міг сказати й слова.
— Я несла вашому другові їсти. Знайомий вартовий пропустив мене. Я саме підходила до вартівні, коли почула крик. Я злякалася й забилась у куток. І побачила, як озброєні довгими ножами чоловіки тягли на вірьовці, накинутій на шию, мого сердешного брата. Обличчя в нього було закривавлене, а спина мовби кігтями подряпана. Він кричав: «Я вам усе сказав… Я не знаю, як його звати… Це був рицар у масці… Згляньтеся наді мною, не вбивайте!.. Спитайте в моєї сестри…»
— Чорт забирай, зрадник!
— Не кажіть так, добродію! Якби ви побачили, що вони з ним скоїли…
— Кажи голосніше, я тебе не чую.
Голос у Жізель дедалі слабшав.
— Даруйте, добродію, але мені несила більше…
— Розповідай швидше. Я знаю, що сталося з твоїм братом. А що вони зробили з Олів’є?
Перепочивши трохи, Жізель повела далі, карбуючи кожне слово:
— Я пішла… до карцеру… Його там уже не було… лишилися тільки сліди крові… Я пішла по них… вони вели до дверей підземелля…
— Якого підземелля?
— Брат… мені сказав… воно…
— Розповідай далі!
— …на подвір’я… будиночка… який належить королеві…
— Де той будиночок?.. Кажи! Жізель!..
Пилип схилився над дівчиною й поторсав її. Голова Жізель з довгим мокрим волоссям відкинулася назад. Бідолашна дівчина знепритомніла. Пилип обережно підклав їй під голову руку. Між його пальцями сочилася якась тепла рідина.
— Жізель, дитино моя!
— Ваша дитина помирає, добродію…
— О ні, цього не може бути, я тебе врятую!
— Ні… надто пізно… З любові до вас… я нічого не сказала… Олів’є… Королівський будиночок… біля джерела в монастирі Сен-Жермен… з високою брамою… О, Пречиста Маріє… болить… мені холодно… добродію… віддайте мене благословенній землі… Як мені холодно… холодно…
Пилип ще довго пригортав нещасну дівчину, яка, рятуючи його друга, віддала своє життя. Потім він скинув з себе накидку, загорнув у неї тіло Жізелі й сховав його в очереті під листям дикої м’яти.
— Незабаром ти, бідолашна моя дитино, спочинеш у християнській землі.
Пішов рясний дощ.
Розділ двадцять восьмий
СЛЬОЗИ КОРОЛЕВИ
Від самого початку осені не вщухали дощі, і ліси та поля обернулися на болота, що стали на заваді полюванню й війнам. Вельможі в замках нудилися й тремтіли від холоду, збавляючи час за пиятиками. Ці пиятики часто закінчувалися оргіями зі служницями та селянськими дочками, яких вельможі вимінювали в їхніх родин щонайбільше за мішок зерна.
Анна сиділа в залі санліського замку, тримала на колінах шитво й дивилася крізь зеленувату шибку вузького вікна на сіре небо, з якого, здавалося, назавжди зникло сонце. По її щоці покотилася сльоза й упала на руку.
— Мамо, чому ви плачете?
Королева похилила голову й усміхнулася хлопчикові, що грався біля її ніг.
— Чому ви плачете? — знову спитав він.
— Я не плачу, любий синку, то на щоку мені ненароком упала крапля дощу.
Хлопчик недовірливо подивився на матір.
— Іди пограйся з братиком.
— Я не люблю гратися, мені хочеться весь час бути з вами, — сказав хлопчик і пригорнувся до неї.
Кілька хвилин вони сиділи, обійнявшися мовчки; в залі згасало останнє світло сумного дня.
У каміні тріснуло поліно, сипонувши іскрами.
Раптом у другому кінці великої зали почулася чиясь важка хода, потім брязкіт і сміх. Прибігли три служники із смолоскипами і закріпили їх на стінах.
— А ти, сину мій, весь час тримаєшся за мамину спідницю?