Анна Киевская - Дефорж Режин. Страница 56

Причастившись тілом і кров’ю Господніми, герцог Нормандський та граф Уессекський дістали єпископське благословення. Потім прелат кивнув головою, і служники покликали чотирьох молодих ченців. Ті принесли на позолочених ношах, вкритих розкішно вишитою тканиною, дорогоцінний ковчежець, що його поставили біля престолу. Гарольд підійшов і, поклавши праву руку на ковчежець, а ліву на престол, виголосив ледь чутним голосом перед головними нормандськими баронами давно очікувану присягу:

— Я, Гарольд, граф Уессекський, син Годвінів, урочисто присягаю бути при дворі мого володаря Едуарда до кінця своїх днів представником герцога Вільгельма й передати до його рук після смерті Едуарда Англійське королівство. Я зобов’язуюсь також передати герцоговим рицарям замок Дувр, укріпивши його на власні кошти, і щедро забезпечити харчами та зброєю інші замки в різних землях королівства, що їх герцог накаже зміцнити.

Вільгельм притис Гарольда до грудей і, на прохання графа Уессекського, підтвердив його права на володіння землями, а також усю повноту його влади.

На бенкеті, що відбувся після церемонії, англійці й нормандці так понапивалися, що потім цілих три дні похмелялись.

Анна з Матільдою в товаристві своїх придворних дам і почту обговорювали церемонію, на якій щойно побували.

— Чи не здається тобі,— промовила герцогиня, — що той Гарольд фальшивив, виголошуючи присягу?

— Я помітила тільки, що він зблід. Але ж це цілком природно, то була врочиста мить: він присягав на святих реліквіях.

— Знаю… І все ж таки я йому не вірю. Він могутній вельможа, живе при англійському дворі й має багато влади над хворим королем Едуардом. Він запевняє, що перебрався через море, щоб на прохання свого володаря зустрітися з герцогом.

— Чому б йому не повірити?

— Коли він висадився на узбережжя Понтьє і де Гі полонив його, він не мав при собі жодного паперу, який би це підтвердив. Домагаючись його звільнення, Вільгельм мусив запропонувати графові Гі чимало подарунків, навіть вдатися до обіцянок та погроз…

— Навіщо ми говоримо про того Гарольда, якщо ти зовсім не любиш його?

— Правду кажеш. Поговорімо краще про тебе. Ми з тобою не бачилися після твого одруження з графом Пероннським. Як це сприйняв король? Мені казали, що Філіпп дуже засумував і відмовлявся бачитися із своїм вітчимом…

— Це не зовсім так. Спочатку і йому, і мені було дуже важко. Ти ж знаєш, твоя мати, графиня Фландрійська, страшенно зненавиділа мене за це одруження — адже воно відбулося невдовзі після смерті її брата — і спробувала настроїти мого сина проти мене. Вона вчинила неправильно, ми з нею мало не посварилися, і то дуже серйозно, а це могло б завдати королівству в майбутньому великої шкоди. Знадобилася вся спритність архієпископа Реймського і мудрість Гослена Шонійського, щоб погамувати її гнів і помирити нас. Терплячість і добропорядність твого батька зробили решту. Що ж до короля, то він навчився визнавати й любити Рауля.

Після короткої мовчанки Матільда спитала, зашарівшись:

— З графа Рауля добрий чоловік?

— Як чоловік він цілком мене влаштовує,— відповіла Анна куди холодніше, ніж сама цього хотіла.

— Даруй, я повелася нетактовно.

Про Рауля де Крепі жінки більше не говорили; тепер вони повели мову про вишивання, яке робилося з волі герцогині Нормандської для церкви Богоматері.

Гарольд вирушив назад до Англії на початку осені, повізши з собою щедрі подарунки й багаті спогади про те, як його вшановували на нормандській землі. Анна поїхала до свого чоловіка в Суассон, де перебував і юний король Філіпп.

Тут на неї чекала велика радість: спорудження монастиря святого Вінцента було завершене. Через місяць, 25 жовтня 1065 року, церкву на честь святої трійці — Богоматері, святого Іоанна Хрестителя та святого великомученика Вінцента — висвятив єпископ Санліський Фролан у присутності короля, архієпископа Реймського Жерве, графа й графині Фландрійських, герцогині Нормандської, графа Валуа й вельмож королівського двору.

Розділ тридцять п’ятий

РОБЕРТОВА СМЕРТЬ

— Дайте себе лікувати, графе Роберте, а то я скажу вашій матері, який ви нечемний хлопчик!

— Моїй матері байдуже до того, що я хворий. Вона воліє гасати лісами в товаристві відлученого від церкви чоловіка!

— Замовкніть, будь ласка! Вам не сором говорити так про жінку, яка привела вас на світ, і про її чоловіка?

— Це вона повинна мати сором! Хіба не вона вийшла вдруге заміж невдовзі після смерті мого батька, короля?

— Королева була ще молода, їй потрібен був покровитель.

— Їй потрібен був покровитель!.. Хіба в неї не було мого дядька, графа Фландрійського, регента королівства?

Капелан короля Філіппа, що прийшов провідати середульшого сина королеви Анни, підніс руки до неба.

— Дитино моя, граф Валуа добре ставиться до вас, до ваших братів, до вашої матері. Хіба він не входить до королівської ради?

— А хіба його не відлучили від церкви за те, що він оженився на моїй матері?

— Та воно так… але…

— Моя мати порушила подружню вірність!

Капелан аж стрепенувся й дуже суворо сказав:

— Я думаю, Роберте, ви самі не усвідомлюєте того, що кажете. Безперечно, у вас гарячка, ви марите. Відпочивайте, це не тема розмови для дитини.

— Я вже не дитина, мені скоро дванадцять років. Я дорослий.

— Хто тут дорослий? Ти, сину?

Обличчя у хворого хлопчика враз засяяло, потім погасло. Він, не промовивши ні слова, відвернувся до стіни.

Анна зітхнула. Із трьох своїх синів цього вона любила найдужче, бо він був найбільше схожий на неї: ті самі очі, ті самі високі вилиці, те саме руде волосся, та сама вдача, що так швидко змінювалася, — то весела, то сумна, то грайлива, то вразлива, то щира. Тільки він розумів мову Русі й легко говорив нею. Роберт ще не мав і шести років, коли мати читала йому кожну статтю «Руської правди», яку почав видавати її батько Ярослав, ставши великим князем Київським. Анна захоплено слухала, коли хлопчик перелічував, на які відшкодування мають право жертви і яку ціну треба заплатити за те чи те порушення закону. Для неї це була нагода перевірити знання сина й водночас послухати київську мову. Та відколи Роберт розлучився з матір’ю й приєднався до Філіппа, щоб дістати таке саме виховання, його поведінка змінилася. Коли Анна приходила на уроки вчителя Ангеррана й запитувала Роберта київською мовою про його справи, син удавав, ніби не розуміє її, і не відповідав їй.

Що ж до Філіппа, то цей не приховував переможної посмішки. Незважаючи на старання Анни й Рауля де Крепі, юний король ніяк не міг пробачити матері це друге її одруження. Анна гадала, що згодом Філіпп усе зрозуміє і зрештою подружиться з Раулем. Хлопчик терпів присутність графа Валуа при дворі тільки тоді, коли цього настійливо просив у нього регент Бодуен: побоювався, щоб граф не впливав на королеву-матір і не вступив у союз із ворогами королівства.

Анна тяжко переживала все це й відчувала страшенну втому. Вона знов завагітніла, і це тільки посилило її втому й ворожість синів.

Анна сиділа в залі санліського замку біля високого ліжка, на якому лежав Роберт; це ліжко стояло за важкими завісами, що захищали його від сторонніх очей і приглушували людський сміх та голоси. Вона дивилася на сина й молилась. У нього вже багато днів не спадала гарячка, приписані ліки не допомагали. Дізнавшись, що хрещеник нездужає, Матільда негайно послала до нього свого лікаря Жана Міра. Той, обстеживши хлопчика, заявив:

— У цієї дитини хворе не тільки тіло, а й душа. Лишається тільки молитися Богові, аби він послав йому здоров’я.

Молитися Богові? Анна робила це ось уже багато днів. Після однієї ночі — всі вже гадали, що вона буде останньою для Роберта — Анна в супроводі єдиного зброєносця виїхала вдосвіта із замку. Незважаючи на свою вагітність, вона чвалом мчала аж до загубленої в лісі галявини. Посеред цієї галявини стояла хижка одного самітника, що добре знався на зіллях; його називали святим.