В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович. Страница 43

«…завершилася перемогою соціалістичних республік. Загинула не планета, а несправедливий соціальний лад. У пошуках притулку і бази для реваншу марсіанські магнати кинулися на Землю. Їхні ракети, що захопили чимало воєнного спорядження, опустилися на вершини Гімалайських гір, бо густа атмосфера рівнин для марсіан згубна. Протягом усієї боротьби на Марсі ми дотримувалися нейтралітету. Зараз його знехтувано. Спокій на Землі порушено. Велика Рада Комун вживає заходів по виправленню становища. Район висадки десанту блоковано променевими установками, знятими з гірничих виробок».

— От тобі й новина… — невесело промовив учений.

А Надя й Ігор сиділи мовчки, приголомшені повідомленням.

Саджера припинив подорож по планеті: натиснув на кнопки — і перед ними знову стояла стіна води, як на початку подорожі! За мить спалахнуло світло, і Надя побачила, що вони сидять у кабіні в тому самому залі підводного господарства. Помітивши їхнє здивування, вчений пояснив:

— А ми нікуди й не вилітали. Ми оглядали планету, користуючись системою екранів.

Хоч Надя й Ігор вже мали деякі уявлення про досягнення науки, але такий надзвичайно високий розвиток телебачення їх вразив.

— Давайте заглянемо в Гімалаї! — попросив Ігор.

— Вершини високих гір можна побачити лише здалеку: екрани не сягають…

— То, може, хоч віддалік щось побачимо? Спробуйте, будь ласка.

Саджера знову пустив у дію кабіну. І хоч Ігор та Надя вже знали, що все вони бачать на екранах, які становлять її стіни, підлогу і стелю, проте враження польоту не зникало. Мчали і мчали кудись простори, вкриті туманами, помережані вогнями. Нарешті затемніли громаддя гір. Імла оповила їхні вершини, і нічого не можна було побачити. Лише інколи то там, то там вихоплювались якісь гострі світляні смуги.

— Безумці, — промовив учений, — вони гадають, що раз наше суспільство не мілітаристичне… Та в нас така могутність, що тільки хукнемо, то й сліду їхнього не стане! Але неприємно все це… Краще б вони вибралися по-доброму…

ДРУЗІ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ

Життя в підводному місті йшло ритмічно, встановлений медиками розпорядок праці і відпочинку ні в чому не порушувався. Правда, режим був розроблений так доцільно, що його не помічали. Може, це тому, що він не однаковий для всіх? У всякому разі, наші мандрівники почували себе вільними, бо мали можливість проводити час за своїми уподобаннями.

Надя, наприклад, приєдналася до кількох ботаніків і цілими годинами блукала з ними серед підводних лісів. Її навчили плавати в морському костюмі, полювати на риб. Особливо ж старався один високий, жвавий юнак — Маріста. Він не відходив од Наді й на крок, розповідав їй історію виведення нових видів морських водоростей, водив по дну океану в екскурсії.

Одного разу вони побачили якусь величезну рибину, що непорушно стояла в воді, уткнувшись головою у водорості. Надя підвела рушницю, натиснула кнопку. Невеличкий гострий гарпун поцілив у лискуче тіло біля хвостового плавника. Риба крутнулася і… помчала, як торпеда, тягнучи на тросику розгубленого мисливця. Доки Надя опам’яталася і розціпила пальці — була вже далеко. Її обступили хащі. Що робити? В який бік податися? Коли б її не знайшов Маріста, вона б задихнулася без повітря, бо в костюмах можна перебувати під водою не більше трьох годин… Який він був схвильований, коли розшукав її!

Ігореві ж надокучило сидіти під водою. Хотілося на простір, де вирує життя. Кортіло якнайшвидше побачити рідні місця. Зараз, правда, Ігоря найбільш хвилювало одне: марсіани на Гімалаях. Був переконаний, що без серйозного бою не обійдеться. От коли б йому дорватися до них! Він би їм показав!

Саджера збирався додому: хотів пожити з сином, який незабаром вирушає в далеку космічну подорож.

Зрозуміло, що Надя й Ігор по-різному сприйняли запрошення старого вченого оселитися у нього вдома на березі Чорного моря. Ігор дуже зрадів: це ж його рідна сторона! Надя стояла розгублена: незручно було відмовлятися від гостинності, але… водорості тут надзвичайно цікаві!..

— Бачу, бачу, що вам тут сподобалося! — весело сказав учений. — Ну що ж, залишайтесь на здоров’я! Тільки не грайтеся з рибами! А ми з Ігорем виринемо на поверхню, правда?

— Авжеж!

Надя усміхнулася.

Та коли прощалася з Ігорем — на обличчя їй ліг смуток.

— Не журися, Надю, — лагідно промовив Ігор. — Незабаром ми з тобою зробимо ще одну цікаву екскурсію…

— Ніяких екскурсій! Я хочу побувати в Середній Азії, там, де працював мій дідусь, де…

— …бігала ти босими дитячими ногами? — закінчив за неї Ігор. — Про це ж саме і я хотів тобі сказати. От побачу я свої рідні місця…

— А тоді разом у Середню Азію?

— Обов’язково!

Вона потиснула Ігореві руку, повернулася і швидко пішла.

В той день Маріста ніяк не міг її розвеселити, хоч пригадував надзвичайно цікаві дані про морську флору.

Саджера та Ігор навіть не надівали скафандрів, щоб випливти на поверхню. Трубчастим шлюзом вони пройшли в каюту невеличкого пасажирського катерка.

Вчений сів за пульт управління, спустив заслонку вхідного отвору, відключив шлюз…

Катер підіймався вгору самопливом, як посудина, наповнена повітрям. Споруди підводного міста, схожі на шоломи, попливли кудись вниз і вбік, віддалявся підводний світло-зелений ліс. Нарешті навколо них була сама вода, кришталево чиста, прозора. Ще трохи, і катер заколихався на хвилях океану.

— А де ж «Мрія»? — стурбовано спитав Ігор, дивлячись в ілюмінатори.

— Її трохи віднесло вітром, — сказав Саджера. — Зараз ми підпливемо до неї. Ваша космічна ракета буде експонатом історичного музею. Для неї збудують окремий павільйон і збережуть її на довгі тисячоліття.

Експонатом… «Мрія» стане експонатом. Ні, це не порадувало Ігоря. От якби на ній кинутись у зоряне небо!

Вчений з інтересом оглядав ракету; його сухенькі пальці обережно торкалися устаткування. Особливе враження справила на нього пращурка, як він сказав, електронно-моделюючих машин.

— Старенька, вона вже тоді працювала для людства, — похвалив він.

— Е, ні, це тепер вона старенька, — жартівливо заперечив Ігор. — Тоді була ще дівчиськом!

Він навіщось узяв із собою деякі речі, а між ними й комбінезон. Так він робив колись, повертаючись додому…

Тоненьким тросом зачепили ракету і відбуксирували до найближчого порту. Її сигароподібне тіло нагадувало акулу; легкі веселі кораблі поштиво обминали її, а катерки трималися на відстані. «Мрію» лишили похитуватись на хвилях біля резервного пірса. З землею її з’єднував тонкий, як струна, трос. На ньому вигравав вітер.

— Прощай, друже! — гукнув до ракети Ігор, вже сідаючи в машину. Помахав рукою: — До побачення!

Старий усміхнувся. Коли, нарешті, Ігор сів поруч нього, машина рушила. Ніякого руля в ній не було: керувала прихована за щитком програмна стрічка. Мотори, що живилися від фотоелементів, працювали зовсім безшумно. Можна було помріяти…

Хто після довгої розлуки повертався до рідних місць, той може зрозуміти переживання Ігоря. А він же їхав до своєї рідної сторони через століття розлуки.

Не впізнавав нічого, анічогісінько. Ліси тільки стояли знайомою синьою стіною, але він добре знав, що це вже не ті ліси, а дерева-нащадки…

І радісно було і сумно. Плинність, скороминучість життя, безповоротність усього, що пройшло, — все це викликало щемливе почуття. Як можна затримати час, його неспинний літ?

Обабіч дороги пропливали сади, ряди дерев, котеджі з вікнами-стінами.

Біля великого архітектурного ансамблю серед килима яскравих червоних квітів стоїть мармурова статуя жінки. В лівій руці тримає жмут якихось рослин, праву піднесла до чола і з-під долоні дивиться на шлях, наче когось виглядає. Машина швидко наближається, добре видно риси мармурового обличчя.

«Мистецтво! Ось що дає людині владу над часом. Різець скульптора дав цьому образові цілу вічність».

Подумав про свою кохану, залишену десь за далеким обрієм часу. Це справді було? Чи, може, наснилось, намріялось?