В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович. Страница 50

Добре роздивившись навколо, Ігор знову подрався до скелі. Руки його були в крові, штани порвалися на колінах. Варто оступитися — і він полетить вниз, розіб’ється об гостре каміння. А тут ще карабін заважає. Надівав його на плече, закидав за спину, зрештою причепив до пояса. Метр за метром підтягувався вгору. Інколи ноги сковзались, і він, важко дихаючи, повисав на руках. Коли б не був альпіністом — нізащо не подолав би такого важкого підйому. Ось коли пригодилися йому навики цього спорту відважних!

Ще одне зусилля — і він вхопився за верхній карниз. Підтягнувся на руках і — виліз!

Лежав, прислухаючись і роздивляючись навколо. З того боку, де була ракета, зрідка долинали приглушені віддаллю постріли; в повітрі прострекотів марсіанський літальний апарат; щось важко гупнуло.

Сонце черкалося горизонту. «Швидше, швидше, — стукало в голові. — Там же Аміно…» Страх за дівчину стискував серце. Як він міг її залишити? Поповз до палатки. Біля неї ходив, дрібно ступаючи, озброєний марсіанин. його маленька постать була загорнута в чорне. Ігор не хотів стріляти, щоб не зчинити шуму, і підповзав усе ближче. Але раптом той помітив, викинув руку з чорним зарешеченим колесом, клацнув — і яскраве біло-рожеве яблуко обпалило Ігорю плече. Вдруге марсіанин уже не встиг пальнути. Ігор кинувся до нього і прикладом вибив йому зброю з рук. Марсіанин стрибнув, як пантера, холодними руками вчепився в Ігореву шию і почав щосили душити. На пальці в нього був великий перстень, який роздряпав, опалив Ігорю шкіру. «Ах ти ж гад! — прошепотів Ігор, вириваючись з його обіймів. — Мало ще ти каші марсіанської їв!» Але не так-то легко було впоратися з розлюченим ворогом. Вони попадали і мало не скотилися з кручі. Ігор почав задихатися: давалася взнаки розріджена атмосфера. Плече пекло вогнем. Але він напружив свої м’язи, і марсіанин зів’яв у його руках, засичав і мертвий повалився на камінь.

Ігор важко дихав. Прислухався — з палатки чути голоси: розмовляло двоє. Він зразу впізнав голос Саджера.

— Ні, ні, дорогий колего, я дозволю собі не згодитися з вашим трактуванням, — говорив старий учений. — Про історію цього унікального слова я написав п’ятитомне дослідження.

— Я знайомий з цією фундаментальною працею, — сказав марсіанин, — і глибоко переконаний, що вона внесла багато принципово нового як в марсіанське, так і в земне мовознавство. Зворотно-порівняльний метод, розроблений вами, розкриває величезні можливості…

— Вивчаючи звичаї і мову племені Трівіум Шаронтіс — одного з найменших на Марсі, — я натрапив на співзвуччя, яке можна розглядати як основу для творення подібних багатоскладових слів. Пригадайте, що носові в них звучали на початку першого тисячоліття дуже приглушено…

Старий так загудів носом, що Ігор мало не розсміявся. Марсіанин теж видобув носовий звук, але ще більше приглушений. Далі пішли коментарі марсіанською мовою.

Ігор звівся на ноги і зайшов до палатки. Співбесідники навіть не звернули уваги. Сиділи за столом, розділені стосами книг, і продовжували дискусію,

— Я прибув за вами! — голосно сказав Ігор, сподіваючись, що Саджера так і підскочить.

Але вчений навіть не ворухнувся.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів він і далі говорив щось по-марсіанськи.

Очевидно, дискусія так захопила його, що він просто нічого не помічав. Ігор підійшов і торкнув його за плече — а він все говорив до свого опонента. Тоді Ігор труснув його, наче сонного.

— Що? Га? Це ти, Ігоре? — схопився Саджера. — Яким побитом? А ми тут з колегою розглядаємо історичний генезис одного надзвичайно цікавого слова. Розумієш, подібного слова я не…

— Ходімте скоріше! — перебив Ігор. — Потім, потім розкажете!

— Так ми ж не закінчили з колегою…

— Хай і колега йде! Місця вистачить.

— Чудово! Ходімо, колего, продовжимо.

Марсіанський лінгвіст підвівся, взяв з півдесятка книжок під пахву, і вони вийшли, продовжуючи бубоніти незрозумілі для Ігоря фрази. Було кумедно дивитися на їхні постаті: Саджера високий, сивий, його опонент — низький, синьоголовий.

«Вухатим марсіанам, видно, здаються смішними маленькі вуха людей», — чомусь подумав Ігор. Він ішов слідом за вченим, тримаючи в лівій руці карабін, а в правій — пістолет.

Спустилися східцями.

Сонце вже сховалося за хвилясту стіну далеких хребтів, тіні вкрили гори. На льоду перед ракетою валялися трупи. Вчені, захоплені дискусією, не звертали на це ніякісінької уваги. Навколо стояла підозріла тиша. «Невже вони захопили ракету? — кольнуло Ігоря в самісіньке серце. — Чи, може, засідка?»

Затамовуючи подих, піднявся по щаблях. Люк був закритий не зовсім.

— Аміно… — покликав у щілину.

Тиша. В роті йому враз пересохло.

— Аміно!

Ігор чує калатання свого серця. «Невже…» Пробує відсунути люк, але це йому не під силу, Оглянувшись, бачить між горами вогні, багато якихось химерних вогнів. Довгим струмком стікають вони до льодовика. Чути приглушені крики, цокіт і скрегіт металу. Люк не відкривається, а вогні все ближче і ближче. «Ідіть, ідіть, я вас пригощу по-своєму…» Притулився щокою до ложі, заплющив ліве око, торкнув спусковий гачок. Пострілів не чув. Бачив — струмок вогнів погас, окремі точки покружляли на одному місці та й попливли назад.

Зате постріли почула Аміно — вона лежала в кабіні, контужена марсіанськими блискавками. Обізвалася:

— Я тут… я жива…

— Чи можеш ти відкрити люк?

Неймовірним зусиллям дівчина тягнеться до кнопки, натискує.

Спочатку Саджера і марсіанин, а за ними Ігор піднімаються в кабіну. Саджера кинувся рятувати онуку, а марсіанин старався йому допомогти. «Стартувати? — думав Ігор, його непокоїла посадка вночі. Але залишатися тут до ранку було рисковано. — Та чого боятися? Порт освітлений, а спуск розрахує і зробить електроніка. Летіти, негайно летіти!»

Ігор торкнув Саджера за лікоть і кивнув у бік марсіанина: мовляв, попався, затримаємо!

Саджера категорично наказав:

— Випустіть колегу. По-перше, тому, що ми не можемо вдаватися до підступних методів, а по-друге, тому, що без спеціального пристосування він не зможе жити на дні повітряного океану.

Ігор нехотя відкрив люк, жестом показав марсіанському вченому, щоб той швидко забирався.

Марсіанин притулив руки до грудей і звернувся до Саджери:

— Прошу взяти мене з собою. Не в вас, а тут я задихнуся…

Саджера з любов’ю подивився на свого колегу і звернувся до механіка:

— Мерщій летимо, Ігоре!

За кілька хвилин, піднята вогненним газовим стовпом, «Мрія» була далеко від Гімалаїв.

Марсіанин збуджено заговорив:

— Наша суспільна організація страхітлива… Я весь час мріяв вирватися… Ви розумієте, колего, мисляча істота в нас перетворена на елемент машини. Так, так, олігархи використали кібернетичний центр для жорстокої регламентації життя всього суспільства. Електронний «мозок» давав нам накази, перевіряв їх виконання і блискавично реагував на випадок якоїсь невідповідності дій однієї істоти чи групи істот. Робота цієї страшної машини, встановленої в столиці, ґрунтувалася на добре розробленій теорії гри. Кожен член суспільства розглядається як потенціальний ворог. Недовір’я, регламентація кожного кроку — така гра.

— От і догралися! — вставив Саджера.

— Вони й сюди, на Гімалаї, захопили цю прокляту електроніку… Я такий вдячний вам, друзі! Ви врятували мене від моральної загибелі…

— Треба передати в Експериментальний центр… — обізвалася Аміно.

— Що передати? — спитав Саджера.

— Щоб підготували апарат для дихання ось товаришеві… — вона подивилася на марсіанина.

— Вірно. Давайте передамо, Ігоре.

Коли радіограма була відправлена, Саджера не відходив від Аміно. Хоч дівчині й покращало, та вона почувала себе кепсько.

— Яка ти мужня… — погладив її шовкове волосся Ігор. — Як ти добре відбивалася!

— По-перше, вони не дуже й нападали, бо, мабуть, вважали, що ракета застряла в льодовику. І потім — вони ж не помітили, що ти вийшов, і стерегли, вичікували…