Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 12

Коли погода не змінялася й не зраджувала вигляду на зміну, він зібрався і втік.

Прибувши додому, мов глубший, він забрався з власної волі до столярства і чужих мов, і при тім перебув час аж до закінчення вакацій.

Юліян був перед матурою і зближався чим раз до хвилі, де мусів сам собі заявити, на який факультет йому вступити.

Одно вже так як знав. Його бажання не сповниться; а то — студіювати за границею, куди його всіма силами тягнуло. Він і про техніку думав; але за що? Батько не обіцяв нічого, а цілком сам не годен був одержуватися. Правда — по роздумуванню вважалися йому засухі… філологія [32] була одна, до котрої треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я [33], до котрого його від часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юліян мовчав уперто. Хіба лиш часом говорив болючо: «Чого мені там?» Або — «нехай мене ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще послідня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.

Одного разу, се було літньої днини, проходжувався він з задньої сторони хати в невеличкім, сестрами добре спорядженім, зільнику й перечитував Шекспіра «Юлій Цезар».

Роблячи се, він споглянув крізь широко відчинені вікна на обох сестер, з котрих одна, Марія, викінчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню відносити, а наймолодша Оксана — над зошитом і книжкою.

Тепер плакала.

Марія вспокоювала її. Він знав, о що розходилося. Один із професорів, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другі предмети, до свого чи не найбільше посвяти, дав дівчині, хоч вчилась, як впевняла, найпильніше в другім семестрі, двійку, що мала їй внести, як довідалася, або поправку… або, коли б не склала її, втрату цілого року. Розжалоблена тією — як впевняла — несправедливістю, чутлива дівчина то жалілась сестрі, то знов заносилася голосним плачем, не замітивши, що за відчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сій сцені.

«Коли б у нас інший батько, — нарікала крізь плач, — уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку й цілий рік не тратила, се ж не для мене. Ох, які невиносимі предмети математика й фізика! Але моя доля його нічого не обходить. Коли б я чужий годинник, — тягнула гірко, — що в нім коліщатко попсувалося, він взяв би його ніжно в руки, приложив до вуха й спитав як лікар хорого: що тобі хибує, чого не достає? Я тобі поможу, від того я є; щоб тебе порятувати. Але ми, як ті сироти або які робітники в свого батька, а він наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити — заждав би він трохи…»

«Оксанко, — упімнула старша сестра, — ти ніби мудра дівчина, а таке верзеш. Не соромно тобі?»

«С о р о м н о! — відчулося упрямо. — Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все він винен…» — і тут урвала.

«Поможи собі сама, коли хочеш колись хіснуватися правом учительки. А долю й родичів вибереш собі сама, коли припаде тобі опинитися вдруге на світі. Працювати я вмію. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже  н і щ о, а вже тебе розхитало. А що буде далі? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» — роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилітньої, а з тим і кілька голосних хлястунів по молодих плечах. Несподіваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дівчини рознісся через кімнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вікно Юліян і вхопив батька за руки.

«Тату, що дієте? — крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки. — Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашій вдачі потрібно, але її оставте в супокою. Вона лише жалілася, не просила вас о ніщо, як і не просить жадне з нас нічого, щоб і не входило в круг ваших обов’язків щодо ваших дітей… Але бити? Стережіться, тату. Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своїх дітей там?»

«Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру й не надав потрібної форми…»

«Форми?» — повторив Юліян і скривив зневажливо уста.

«Форми».

«Котру хочете після себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпів на місці з несподіваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побілілими устами й розгорілими очима.

«Форми», — повторив.

«А що буде з душею?»

«Тверда нехай буде, як камінь».

«Тоді й сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть», — відповів і вмовк.

Ще стояли хвильку, ще гляділи один одному в вічі, між тим, коли сестрам тілом ішов мороз.

«Ти підеш з моєї хати…» — обізвався перший батько й сіпнув рукою, щоб вирвати її з молодої правиці.

«Піду, тату. Само собою розуміється».

«І пожалуєш гірко своїх слів і поведення проти батька». Він, наче мечем, різав поглядом молодого сина.

Сей випустив руки батька зі своїх і відступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тій же хвилі опустив руку; поглянувши в його лице, він не міг свій замір виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав — не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуванні себе, коли тепер, перед розбурханим гнівом батька, він не кліпнув ні оком, стояв спокійно, неначе не зайшло межи ними нічого. «Оставте се, тату… — сказав лише. — Се все одно не доведе ні до чого й ви лиш непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч і як ви жорстокі. А щодо покинення вашої хати, то не журіться. По матурі я піду. А коли б ще вернув, то хіба на стільки, щоб із вами, матір’ю та сестрами попрощатися, а може, й то ні; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишіть ваш замір. Я далеко поїду…» — і тут урвав.

Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.

Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника — якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм грав менуета.

Юліян підійшов до вікна.

Батько поглянув на годинника.

«Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»

«Я», — відповів син, поглянувши певно батькові в очі.

Батько притакнув головою.

«В цій хвилі міг би я багато простити, — сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. — Сей годинник — то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…» — і тут урвав.

«Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й  б а т ь к а   д л я   с в о ї х   д і т е й».