Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 37
Мати поралась коло підвечірку, тихо, безгомінно своїм звичаєм приносила одно по другім і, застеливши скатертиною стіл… зібралась наливати чай.
Зоня саме задержалася коло вікна й дивилася на небо… Там гнали тіла сірих хмар, мов навперейми. Вона згадала батька й нареченого.
Від першого наспів сюди лист, в котрім писав, що йому добре поводиться, що мав вже кілька купелів, поробив деякі, цікаві для нього знайомства, й що небавом знов напише… а наречений… але про те не станем говорити; бо таке належить, як знаємо, виключно до молодих… а скажемо хіба те, що Зоня побачила Марію, як та вертала з саду. Вона чинила це бігцем, держачи в полі, наборзі піднятої сукні, попадані овочі, а другою рукою, ніби відпираючи нею вітер, що намагався зірвати наокруг голови обведені коси, й сміючись кивала до сестри головою. «Наша пані городничка, — сказала нараз Зоня й усміхнулася й собі. — З обох буде колись гарна пара, мамо, коли Господь дозволить».
Оксана підвела до неї задуманий з-над книжки погляд і притакнула безслівно головою. Мати хотіла щось зі своєї сторони докинути, коли нараз двері з робітні відчинилися, Юліян увійшов квапно, змішаний, до середини й, не випускаючи клямку з рук, звернувся до найстаршої сестри й кликнув півголосом: «Ходи до робітні, Зоню, панна Ева Захарій прийшла з годинником до направки… але прошу зараз, бо вона квапиться». Зоня звернулась і обоє з братом подалися до робітні.
Тут справді стояла Ева Захарій, держучи в руках малий золотий кишеньковий годинник.
Юліян все ще змішаний, забуваючи, що молода дівчина була вже в них свого часу, представив сестру. «Ви забули?.. Які…» Вона усміхнулася… «Ми знаємось вже… з панною Зонею, — сказала. — Ви дуже до неї подібні».
На сі слова Зоня мимоволі й собі усміхнулася… опісля простягнула руку й спитала: «Чим можу служити?» Ева, наче перебравши змішання від молодого чоловіка (чуючи на собі його погляд), обертала годинник і сказала: «Це не мій годинник, а моєї професорки, пані Др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабугь, пружинка зламалася — не знаю».
«Побачимо», — відповіла Зоня й, приступивши до вікна, заглянула в маленький механізм, відтак уклала годинник до інших, вижидаючих руки майстра, й сказала причину ушкодження механізму.
«На коли може бути готовий?»
«За два тижні. В мене багато роботи. Та я буду старатися, щоб був скорше готовий, хоч волію „хорих“ довше випробовувати. Так бодай батько робить. А я так само хотіла б з повіреним мені матеріалом поступати. Яка ваша адреса?» — додала ще, притягаючи запитну книжку, й взяла олівець до руки.
«О, Я сама зайду по годинник», — відповіла молода дівчина й, звертаючися до Юліяна, що стояв недалеко стола й держав якусь книжку в руках, спитала, як він мається від часу, як покинув Покутівку, й що це за книжка?
«Французька. Я не покидаю вправ у французькій і англійській мовах».
«А я іду сьогодні до кіна. Дають Ібсена [67] „Примари“. Не пішли б?»
«Ні, панно Ево. Мені шкода кождої годинки. Як вам відомо, я з кінцем сього місяця… а до нього вже… недалеко мушу до війська вступати…»
Їх очі здибалися… він на хвильку задумався й відтак додав: «Хіба б пішов, якби котра з сестер мала бажання… а ради себе ні».
«Але подумайте, що се п ри м а р и, що побачили б… — упімнула, наче пригадувала щось, з притиском Ева. — Я дуже цікава на те, знаю цей твір лиш з читання… й перворядні актори… грають… через те».
В тій хвилі застукав хтось з вулиці нетерпеливо до дверей. Ева кинулася до них, отворила їх настільки, щоб висунути голівку, й кликнула голосно: «Зараз пані доктор, зар-раз» — і зачинила назад двері.
Пані доктор Емі трохи об’ємиста, старша незамужня дама з острими ясними очима й цвікером на носі, відкликнула щось високим тоном, але Ева не дочула. Вітер затріснув двері назад, вдарив своїм крилом нетерпеливу докторшу філософії й зривав її капелюх так сильно, що вона оберталася сама круг себе, вдержувала то сукню, щоб не підоймав її, то капелюх — і хотіла-не-хотіла ждала дальше.
«Дуже хочу бачити примари, пане Цезаревичу… отже?» — її великі вижидаючі очі звернулися до молодого чоловіка.
Сестра переглянулася з братом. Щось ніжне пересунулося по її обличчю й «піди, Юлику» сказала прохаючим голосом. «Ти стільки пильнуєш вже ті книжки, крім проходів з ними, не виходиш нікуди — отже… але, може, піде й Оксана».
Юліян відгорнув волосся.
«Як піде вона, то я піду, — відповів, — а ради себе самого, то ні. В мене справді небагато часу. Будучи у Відні, я гадаю, що побачу і там примари… й ліпше… бо в театрі. І я люблю Ібсена до деякої міри».
«Бо я хотіла лише з н а т и». По тих словах Ева висунула спідню губу вперед і помовчала. Відтак, не зводячи з нього очей, ждала. Юліян вийшов з кімнати і за хвильку вернув. Він питав сестру. Оксана піде.
«Значиться, підемо».
«Так. Від шостої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?»
«Я вас віднайду».
«Урядіть так, щоб ми близько сиділи. Я вас познайомлю й з докторкою, ви мусите її пізнати».
Юліян склонився, а вона, подаючи руку старшій сестрі, з блискучими очима майже вибігла з кімнати. Молодий чоловік пішов кілька кроків за нею, вернув і, станувши перед входовими скляними дверми робітні, дивився через кілька хвиль мовчки за нею. Опісля вернувся на своє місце й забрався наново до своєї книжки. Раз підвів голову й поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він, мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як чинив це батько й Юліян, сказала: «Отже, така Ева Захарій… вона…?»
«Вона, Зоню».
«Поки що несміла дівчина, а все-таки за с в о є смілива, не гарна, а гарна».
«В тім-то й річ».
Відтак настала мовчанка. Він понурився в науку, й в хаті лиш чутно було тикання ріжних годинників. Але він був звик до того, воно йому не мішало.
Згодом увійшла Оксана й покликала обох до чаю.
Коли вечором брат з сестрою вернули по «Примарах», застали матір і обох сестер похиленими над шитвом. Оксана кинулась меж них. «Ах, мамо, мамочко, — кликнула з захопленням. — Що це за штука. Яка потрясаюча й захоплююча. Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене й я се бачила. Я ніколи її не забуду… Побачиш».
«Доки не побачиш другу таку саму, а може, ще й сильнішу, — відповів брат і, усміхаючись, сів біля Марії та обняв її рукою за шию. — Чи довго будеш отак між нами?»
Вона звернула до нього личко й погрозила пальцем.
«Хто тому винен? — відповіла. — Чи до мене приносив Захарко з Покутівки листи, пакунки, овочі і т. і. Та й гляди, щоб і тебе Покутівка не потягнула згодом».
«Подякуй панні Еві Захарій, Оксано, що бачила «Примари», якби не вона — ви б були сиділи обоє тут між нами».
«Не добре я кажу, Юліяне», — кликнула Зоня, натягнувши обі руки з голкою близько до лямпи, щоб наволікти свіжу нитку.
«Ага, Ева Захарій!» — обізвалася тут Оксана вдруге з захватом. — Я пізнала її і пані доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожда щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули «Примари» на Еву, Юліяне, ти завважав? Господи! Я думала, з нею станеться що-небудь. Ти бачив її очі? І все шукала ними тебе. Здається, всі її почування сього вечора зосередилися в її очах. А коли сказав в картині при кінці Освальд туманіючи «сонце… сонце», вона схилила голову вниз, притиснула хусточку до очей і захлипала. Вже й я ледве держалася в рівновазі з жалю — але так, як вона, піддалася вражінню… не знаю. А як ми виходили з кіна, вона ще спішно притиснула впослідне хустку до лиця й сказала до Др. Емі: — Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину? Ви знаєте… Що вона під тим думала? А та відповіла, що їй не треба ходити на такі роздражнюючі штуки й що не треба все так трагічно брати. А вона відповіла: чи не є таке наслідно обтяження щось с т р а ш н о г о.
67
С. 142 — Ібсен Генрік (1828—1906) — норвезький драматург, поет. Найвідоміші твори — п’єси «Комедія кохання» (1862), «Основи суспільності» (1877), «Ляльковий дім» («Нора», 1879), «Примари» (1881). Видатне літературне явище — драматична поема «Пер Гюнт» (1867). П’єси Ібсена справили значний вплив на розвиток світової драматургії.
У «Примарах» фікцією виявляється створена вдовою камергера Альвінга легенда про світлий образ її чоловіка і про їхнє щасливе сімейне життя. Це реалістична драма Ібсена. О. Кобилянська вводить у роман згадку про кінофільм, знятий за п’єсою «Примари» Ібсена. Про цей твір Ібсена йде розмова між Евою Захарій і Юліяном Цезаревичем, причому останній зазначив: «І я люблю Ібсена до деякої міри».