Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 58
Матеріальним моїм станом вона сяк-так задоволялась, пересвідчившись, що її онук став, як сама чула, „ полковим“ годинникарем і мав стільки праці, що рідна донька зголосилася до нього на практику і поважну помічницю.
Лише від одного мусила одмовитися, бо все т р е б а одного зрікатися, як впевнила, а то — що станові „офіцерському“ жоден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю, ані неустрашимістю, не говорячи вже про елеганцію. Чи отеє все витворює дисципліна, контроля над самим собою і другими, дивіза — вставляти себе в ряди порядку назверх і вглиб, даючи тим доброго і тривкого, а рівночасно і безвзладного до крови, з отсим, що, по її думці, „виховувало“ залізність в чоловіці… а сходило вже, як їй здавалося, на другий план, старенька не могла погодитися».
І тут скінчив годинникар свої записки, які викликав перстень з червоним каменем.
По прочитанні батькового пам’ятника, молодий офіцер сидів ще якийсь час нерухомо. Схилений, сперся одною рукою на коліно… дивився на зшиток, що держала друга. Відтак, мов вертаючи з іншого світа, підняв голову і встав. «Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе… і я ваше поступовання проти нас розумію. Ми вас не один раз запізнавали, вважали за іншого, як був. По смерти свого батька ви не сміли бути дитиною. Ви крали, ловили промені сонця любови, а з тим і культури, бо мусили перебувати в деякім змислі поза нею. А проте, тату… проте ви один ніколи не були назадником, як багато ваших співпрацівників. Ви мурували ґрунт чи не через все життя ваше під своїми і дітей ваших ногами працею, приміром, чесними засадами і правдивістю, і тому і наслідки вашої праці не будуть марні».
«Дай Господи!» — відповів годинникар і його очі засіяли на хвилю шляхетним блиском. В слідуючій вже він згас. «Я їх не дожию, — сказав, — я багато н е д о ж и ю, бо давніше моє здоров’я я витратив. Але ви, діти мої, ти, сину мій одинокий, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, ти, може, станеш на інший новіший ґрунт, сильніший, бо культурніший духом… Яке щастя… глядіти молодому чоловікові в світ з перебраним предками і полишеним, зматеріалізованим здобутком духу — і користати з нього. Яке щастя. Але я готов. Я вже так багато тобі говорив — що час вертати тобі між гурток, який ми на вечері опустили. Слухай, там за дверми чути веселі голоси твоїх сестер і моєї пестійки Оксани. Вони сьогодні подвійно ущасливлені. Старші своїми нареченими, а вона твоїм приїздом. Записки задерж в себе, бо я їх для тебе зладив. А тепер ходім!» Батько сягнув рукою по годинник і глянув: «Дві години я тебе держав. Та не жалуй. Нині Св. Вечір, Рождество Христове. Я щасливий, що дочекав його, маючи і вас всіх коло себе, а надто тебе». Говорячи це, він був сильно зворушений і простяг нараз синові, мов доброму товаришеві, руку. Цей вхопив її, зігнувся блискавкою і, віддаючи їй щирий стиск назад, поцілував її. Тим часом батько обняв вже був його другою рукою і притиснув одинака з цілої сили до своїх грудей. Це сталося без слова і було вчинком одного моменту.
Потім, мов на внутрішній приказ, відвернулися оба від себе. Чи це була подібність вдачі, котра завдавала соромитись м’яких почувань, чи що інше… син, проїхавши рукою крізь густе волосся, сказав стисненим голосом, віддаючи записки батькові назад: «Записки ваші, тату, є для мене дорогою пам’яткою, заховайте їх для мене і надальше в себе. У вас вони будуть у безпечнішім сховку, як у мене, що хіба з 8 до 10 день перебуду у вас гостем, а опісля знову від’їду. А і перстень візьміть ще до себе. Дорогі пам’ятки не береться в дорогу з собою».
Але тут батько заперечив головою. «Ні, ні, — сказав. — Записки я заховаю тобі, але перстень бери, сину. Ти вже офіцер, мужчина… ти його не затратиш. Зрештою, це різдвяний дарунок, і він подвійно твій. Задерж його і носи в почести».
«Що я його буду шанувати і берегти, в тім можете бути переконані. Нехай би і в які прикрі хвилі прийшлось би мені попасти, я його ніколи не віддам від себе, скорше…» Але тут батько йому перервав: «Не говори сину, — сказав і підняв остерігаюче палець… — Не говори, бо ніхто за себе не може ручити. Ось і твій дід не думав, що карти, а не битва стануть причиною його смерти. А грав в них не раз… і програвав, а все виходив побідником тому…» «Я не граю в карти, тату», — спалахнув Юліян.
«Але в чім іншім зможе тобі він стати помочею, що я там знаю. Ти ще не знаєш життя, не знаєш життєвих спокус і красу і штуку культури. Я їх також не знаю. З мого світу, а то світу робітницького, я не міг їх пізнавати, але бували хвилі, де вставлялася і хороба, і смерть чигала в закутках моєї хати, і я не раз думав в душі… про продаж моїх скромних дорогоцінностей, та якось вдалося мені заховати його для тебе». «Тим більше я це вдію, — відповів Юліян. — Вміли ви, тату, запанувати над важкими хвилями у вашій хаті і між дітьми, зможу і я це вчинити. Цей перстень буде пригадувати мені все ваше і дідове минуле, наколи б я і попав у чорні моменти життя і мені загрожувала б яка катастрофа. Мій дід був праведний чоловік і ніхто не може йому доказати некоректний і нечесний вчинок».
«Так воно і було, мій сину. Він відібрав собі життя, але чужого добра він не чіпав, хоч і як бажалося пану завідателю висотати таке і тим відвернути своє злочинне поступовання. Наколи б я мав тобі ще що на цю тему сказати, то додам хіба давню пословицю: стереженого і Бог стереже. Уникай нагоди. Лиш вона робить з нас злочинців, хоч би і в якім керунку».
Молодий офіцер прокинувся. «Для мене не існує поняття нарушувати чуже добро». А по хвилі додав: «І я і не є наслідно обтяжений, але коли ми порушили тему „завідателя“, то скажіть мені, тату, ще дещо про завідателя. Ця особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще при житті. Чи справді?»
«Так, Юліяне. Альфонс Альбінський ще жиє… і тета Оля жиє і мешкають, де мешкали, а то в М., де моя сестра, твоя одинока тета Софія Рибка проживає».
Юліян підсунув брови вгору. «Чи він заможний?» — спитав.
«Мабуть. Крім гарного будинку, про котрого я в записках згадував, приналежать до того і якісь землі. Ще, кажуть, він розпозичав гроші на лихварські проценти між гуцулів. А проте мені мало відомо про нього. Жиє доволі самітно, як розказувала мені моя сестра, відвідуючи мене послідним разом, має своїх партнерів до тарока… держить коні і екіпаж, бо на ногу все однаково налягає… і нічого йому не бракує…»
«А тета Оля?»
«Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя одинока дорадниця і звірителька. Може, тобі буде суджено зізнати і її колись в тети Софії — то знай! нічия рука не є така благословена, як її. Спокійна, рішуча і консеквентна — таких українок дай нам, Боже, якнайбільше».
Син поглянув на батька: «Тату, — сказав, — мені здається, що ви споминали, що вона зроду німкеня і через те завідатель не був їй прихильним».
«Так, здавалося. Але пізніше, коли я став так би мовити її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, лише, що та послідня була знімчена і не володіла добре своєю материнською мовою, через що і потягнув завідатель вже і її клеймом „німка“, що, однак, не здержувало її ні найменше в молодім віці вчитися тієї мови, відчувати по-українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до тієї мови і нації, особливо в молодших дівчаток, бо синів хоронив завідатель від її впливу в тім напрямі, мов від деморалізації, що йому врешті і вдалося».
«Чи тета Софія зноситься з нею?»
«Так. Жиють в приязні. Подекуди запрошують і вуйка Рибку туди, як не стає одного партнера до тарока. Він не випадає з завідательської ласки, відколи був йому помічним в його нещастю з ногою. Лише про Цезаревичів не можна йому споминати».