Покохати відьму - Когтянц Костянтин. Страница 15

– Коваль цей раніше працював у Палаці. – Тут Господиня затнулася, добираючи слово. – Нагорода полягає в тому, що він може робити й продавати дещо з того, чого в нас навчився. Цей самостріл для твого раба.

Подивімося.

– А поки ти з ним початуй навколо будинку. Тут майже безпечно, але…

Я вдихнув глибше й набрався сміливості.

– Пані, дуже прошу… Ніколи не кажи мені неправди. Я сподівався гніву…

…Але Вона лише всміхнулась.

– Здогадливий став. Я хочу виспатися. Дай мені слово, що не підійдеш до дверей ближче ніж на три кроки.

– Слово.

– І до вікна теж.

А в голову ж мені Вона не дивилася.

…Рівно за сім тырсів Хазяйка не вийшла, а вибігла з будинку, махнула мені рукою – і ми увійшли до майстерні.

– Плавка готова.

Пані просто свердлила горщик очима. Ковалі дістали його з печі й помістили в спеціальне гніздо, яке почали обертати перед нею.

…Горщик розбили – в ньому лежав шматок сталі, схожий на буханець хліба. Молодий коваль кліщами поставив його на ребро, старий рвонув якусь ручку. Зі стелі впала величезна сокира й розвалила «хлібець» навпіл – від удару навіть стіни ходором заходили, – й нижню частину зливка понесли в горно – звичайне ковальське.

– Запам'ятай: якщо будеш мати справу з булатом, вимагай, щоб для тебе робили зброю з нижньої частини зливка: вона завжди краща. А тепер, будь ласка, постій поруч. І не дивуйся, коли відчуєш утому. Я все-таки жінка – буду в тебе силу позичати. Фізичну.

…Я, до речі, вгадав: Вона справді ковалювала. Тільки кувала не молотом, а очима. Метал сам собою плющився на ковадлі – аз мене піт градом. Може, через піт я й не відразу помітив, що під ударами очей клинок набув дивної форми. Починаючи від середини, він звужувався, перетворюючись на голку. «Рубати таким і зовсім не можна!»

– А колоти?

«Колоти, так, добре. Але…»

– Не поспішай.

Голку зігнули навпіл, і Пані швидко викувала точний відбиток мого старого клинка. Але навіщо тоді? Гаразд, сказано не поспішати – Пані краще знає…Старий коваль узяв меч щипцями за хвостик (майбутній держак руків'я) й точними рухами, – нараз видно – не вперше, – став його повертати перед Панею. Я зрозумів, що сталь остигає швидше, ніж звичайно, але повільніше, ніж під час загартування у воді.

…Уже остиглий клинок раптово став нагріватися знову, яскраво світячись. Він нагрівся так, що став різнобарвним: Пані зуміла кожну ділянку нагріти по-різному. Початок був зеленим, середина фіолетовою, місце удару – жовтим, кінець – темно-синім, і на самому кінчику відтінок знову жовтий. Меч швидко охолов, і Вона почала насаджувати ефес.

Начебто спочатку треба ще відполірувати, – я так чув. Удруге на моїй пам'яті Вона весело засміялася – задзвеніли срібні дзвоники.

– Не треба! Не треба! Я чарівниця! Я чарівниця, чоловічку! Я чарівниця, я чарівниця! – наспівує й пританцьовує, як дівчисько.

– …Тримай! – Я придивився: сталь майже чорна, а візерунок на клинку нагадує бистрину. Ось яка вона, «нічна річка»… На острові й п'яти таких клинків немає. Звичайних «річок», без чаклунства.

– Підставляй! – Пані підкинула в повітря прозору хустинку. Вона пливла вниз поволі. І, не затримуючись, пропливла повз клинок – обабіч від леза. Дві хустки стало. «То, виходить, вона загострила меч теж чаклунським способом?»

– Так! Я чарівниця! – І вже цвяху руці тримає. – Дивись, пальці мені не поріж!

Знав я, що зі цвяхом буде, але так Вона раділа, що все одно рубонув. Ні щербинки на лезі не залишилося.

– А тепер побажай, щоб клинок став таким, яким ти його бачив.

– Голкою?

– Так! Сильно побажай цього!

Миттєво, я навіть побачити не встиг, меч витягнувся в голку. А попросити, щоб він… повернувся? Знову в руці звичайний… – для мене звичайний – кривий меч. І знову голка.

– Кольчугу він розірве будь-яку. Навіть нашої роботи.

Я подивився на дві акуратні половинки, що залишилися від цвяха.

– Так. Але якщо товстий обладунок… Багатошаровий. Може просто не вистачити ваги. Тоді бий голкою в будь-яку щілину. А чи є там, під пластинами, кольчуга – не має значення.

«А можна й в отвір для очей».

– Авжеж. А зараз сходи по самостріл, і повертатися будемо.

Повертатися? Гризе мене щось при цьому слові. Неясне якесь почуття. Неясне, але погане.

– Пані…

– Так, чоловічку?

– У мене ще прохання.

Всього сподівався, але не того, що сталося: Господиня ляснула мене по руці трохи вище ліктя, так що ледве на ногах встояв.

– Ще? Оце так нахаба!

А Ти точно підліток.

– Пані, зроби так, як зараз скажу. Будь ласка.

– Та що ж таке?

– Хазяйко, коли я жив у печері…

– Ну-ну.

– Я ніколи не повертався назад тією ж дорогою.

Куди тільки подівся той підліток! Очі звузилися в щілини – сказати, що лице серйозне, – значить нічого не сказати. Жінка-яструб.

– Ти щось плутаєш, чоловічку. Там дорога тільки одна – по дну ущелини.

Я похитав головою.

– От саме там і не ходив ні разу. Спускався й підіймався по скелях, так, щоб не бувати кілька разів поспіль у тому ж місці. А плутати я не вмію: я або знаю, або ні. Зараз знаю, що кажу.

Коли ми перемістилися, я в першу мить нічого не бачив, – очам треба звикнути.

«Ані звуку!» Знову ображаєш: хто ж говорить, перш ніж роздивитися? «Здається, ти мав рацію. У кімнаті хтось є». Але ж ми, між іншим, на сходах. Темно. Мабуть, та сама, «потаємна», але при цьому всім відома. «Точно. Якщо справа дійде до бою, врахуй: твої ті, що зліва. Але без наказу не лізь».

Подивимося, Хазяйко.

Розділ третій

Змова та заручини

Я раніше не писав, – нагоди не було, – що отерські двері не відкриваються, а повертаються: через центр пропущено залізний прут, – хто хоче пройти, штовхає з будь-якого краю.

Цього разу Пані пильно подивилась на двері, замок клацнув – і двері стали руба. Ми ступили два кроки вперед і зупинилися в отворах.

Двері розділили нас, і мені було за Неї страшно – адже я не бачу її! Але зате напасти на нас могли тільки в лоб. А нападати було кому: у кімнаті чекали три озброєних бійці. Короткі мечі не на лівому, а на правому боці, піхви ремінцями до стегна прив'язані. У двох маленькі арбалети, зведені, але при цьому заряджені не стрілами, а якимись кульками. Крім того…

В кімнаті була пані мого Приятеля. Переодягнена хлопчиськом. Утім, з першого погляду було ясно, що чоловіки прийшли не з нею. І не з добром. Здалося мені чи ні, що Меллі весело?