Покохати відьму - Когтянц Костянтин. Страница 44

Була моя черга вартувати, коли раптом я відчув… Ступив кілька кроків убік від привалу. Так і є – на борту нашого човна влаштувалися дві чарівниці, причому Тірінь одяглася, як на побачення, а друга в сукні, типовій для отерських служниць, бовтала босими ногами у воді. Коли я подумав, яка це вода, – шкіра на обличчі морозом взялася.

– Я думала, він уже для мами палац на п'ять поверхів вивів, але ні…

Я коротко розповів про те, що трапилося з часу нашого розставання.

– Між іншим, ти міг усього цього уникнути. Тоді, в корчмі, перебив би всіх, хто твоє обличчя бачив… Стій! Не йди! Я тому й вирішила тобі допомогти, що ти цього не зробив. Гаразд. Говорімо у справі. Ми з сестрою про дещо довідалися, про дещо подумали – виходить, що ти матері потрібний навіть більше, ніж вона думає.

– Ти мала рацію, сестро, – озвалася друга чарівниця. – Мені жарко. Матері пощастило.

Їй жарко?!!

– Босоніжка в нас… дуже чутлива. Якщо їй жарко, значить, хтось із присутніх від моїх слів щасливий став. Ну не я ж сама…

Я Арфі потрібен!!!

– Ми прийшли, – Тірінь проковтнула частину речення. – Ну, перше, тебе познайомити… з тобою познайомити…

Вперше бачу її збентеженою до такої міри. Та вона при сестрі наче дитина маленька.

– Ми бажаємо тебе попросити, щоб… щоб ти маму дочекався! Ну, демони пекла! Що вони розуміють! За кого мають!

– Ти не той… не сіпайся. Адже ви на чотири роки вмовлялись?

– Вона запізниться. Я знаю.

Тірінь замовкла відразу, як заговорила сестра. І ще мовчала – поки не стало ясно, що та далі говорити не має наміру.

– Коротше – роби, що хочеш. Гуляй, як знаєш…

А це ще до чого?

– Я ж розумію, що чекати роками важко. Хочеш, притягну тобі Візі за волосся?

– Не треба тягати за волосся. Нікого, ніколи.

Хотів сказати легко, жартома, в тон самої чарівниці – не вийшло. Важко, похмуро впали слова. А на останніх двох словах взагалі немов каркнув.

– Це не все. Коли сестра сказала, що мати запізниться, вона мала на увазі – запізниться на ваше весілля. А просто прийти – мама непередбачувана…

– …Просто вона в будь-який момент може, як приходила вчора.

– Ти мене вб'єш, хлопче, – усміхнулася Босоніжка. – Спочатку така спека, потім крижаний холод. Що тебе засмутило? Захотілося їй подивитися. Прийшла. Приспала вашого вартового, він і не помітив, що дрімав. Побачила, що ти спиш. Поправила ковдру. Пішла. Так вона може прийти в будь-який момент. Продовжуй, сестро.

Вона може прийти в будь-який момент. У будь-який.

– Ти мене зовсім спалиш.

– їй… несолодко, і саме тому ти можеш знадобитися у будь-яку мить. Будь терплячий, будь ласка. Я ж бо знаю, що мою матір у великій кількості терпіти нелегко. Ану повтори, повтори, що ти посмів подумати?! Це хто дурепа? Спасибі!

– Залиш нас, сестро.

Ніколи б не подумав, що Тірінь здатна накази виконувати, але, як з'ясувалося, багато чого я не знаю, – зникла, слова не мовивши.

– …Не бери в голову все, що сестра тут наговорила. – Чаклунка говорила тихо, короткими фразами, з великими проміжками. – Запам'ятай головне: мама запізниться. Вона, звичайно, своєму слову хазяйка… загалом.

Замовкла надовго, але в мене і думки не виникало вставити своє слівце або питання задати.

– Але ти їй потрібен. Навіть не уявляєш собі наскільки. Тому… – Знову мовчання. – Я не буду втручатися…

Здається, це вона сама собі сказала.

– Я не буду втручатися, але я обіцяю тобі, що у ВИРІШАЛЬНИЙ ДЕНЬ влаштую вам розмову. Тебе до неї доставлю або її до тебе – це вже як вийде, але поговорити зможеш.

Виходить, Арфі може й зовсім не прийти? І що це за день – вирішальний?

Через день після розмови з чарівницями ми залишили човна та пішли на лижах. Першого ж дня з'явилась неврахована обставина: невміння більшості моїх супутників ходити на лижах. Ні, я, звичайно, розумів, що Лонні та Шарль бачать ці штуки вперше в житті. Але, на мій подив, виявилося, що Сотіна теж не може ходити, а Мірра вміє приблизно так, як я можу верхи їздити. Якщо врахувати, що Нірта несе дитину – інше зрозуміло. Дорога перетворилася на пекло. У перший день ми й п'ять тисяч кроків не пройшли. А сам я, напевно, відмотав разів у п'ять більше: доводилося і розвідку вести, й осторонь від маршруту полювати – намарне, так що спати лягли голодними. Отож демони пекла в мене з язика не сходили. Другого дня пройшли всього-навсього дві тисячі кроків, зате завидна – біля струмка влаштували табір, а струмок – це їжа – поки біля табору, нехай рибу ловлять, адже інакше може статися, що застрягнемо де-небудь у такому місці, що й корінців не знайдемо їстівних. Ну, а на мені полювання – на кілька днів дичини, думав, в окрузі вистачить. І ось, повертаючись із полювання, лише двох птахів і взяв, аж зло бере – я відчув. Відчув.

Через тырс я вже оглядав табір.

Вони зупинилися на мису – правильно і неправильно. Що добре – найближчі зарості кроків за сто. Що погано – зарості за сто кроків. Ні, я не обмовився. Сто кроків по снігу непоміченим пройти – це казки. Але зі ста кроків засипати табір стрілами – хоч з лука, хоч із самострілів – штука нескладна. І камінням із пращ – теж. Хіба що табір проти звірів, а не проти людей – тоді все добре.

Два загони в таборі – один…

Усі знайомі – Вождь, Нотівар, той самий, якому я дещо винен за своє вигнання, ще троє наших. Гм… НЕ МОЇХ. Другий – усі незнайомі. Звичайно, я й давніше не всіх міг знати в обличчя, тепер і поготів, але щоби п'ять воїнів, не молодих, та й не старих, і жоден нічим не відгукувався в пам'яті – не вірю. Виходить – з іншого клану. Або… Давай-но подумаємо. Зброя: у наших – звичайна. У чужих, крім дротиків, – довгі ударні списи. І жодного меча, тільки сокири. Випадково так не буває. Тобто, звичайно, можлива – і навіть дуже можлива – п'ятірка бідних, але тоді в них були б сокири робочі – ну хоча б у частини, – а не бойові. І не проводжав би сам Вождь бідняків. Вільні мисливці, причому йдуть на кішку. Коли я розповідав про котів Шарлю і Лонні, обидва були дуже здивовані: чому на них не полюють із луками? Річ не тільки в тому, що наші луки, відверто кажучи, поганенькі – Лонні правду казав: «Ви робите такі луки, які потрібні. Вони погані, тому що вам і поганих вистачає. Були б потрібні кращі – їх би винайшли». Головне тому, що котів, як правило, троплять. [16] А раз так, то в хащах з малої відстані спис б'є сильніше стріли – і, кинутий, звільняє руки для іншої зброї, – а лук ще ховати треба.

У мене було три можливості: пропустити цей загін, повернутися до табору або…

Коли я побачив, що вартового змінив Нотівар, ноги мене самі понесли до вогню…

Нотівар тільки зміряв мене очима й, не упізнавши, нічого не сказав. Звичайно, отерський вартовий мене б зупинив, але в нас так повелося: якщо людина йде сама, не криючись, то в силу вступає Закон багаття. У чомусь правильніший наш звичай: якщо вже гість відкрито йде, то зручніше його біля багаття розпитати, вартовому ж не відволікатися. В чомусь краще отерський: хіба мало ким може бути цей одинак?

Я підійшов до місця, де були складені речі, зняв заплічний мішок, зняв шолом, який перешкодив Нотівару побачити моє обличчя. Зі спеціальної кишені вийняв подарований берет і обидва намиста – із зубів ящера та зубів кішки. Як я здогадався захопити їх із собою? Берет на сталевому підбитті насунув майже на саму потилицю – удару спереду я не пропущу. Зі зброї залишив лише меч, з яким я не розлучаюсь ніколи…

…Решту залишив поруч з мішком.

Підійшов до вогню, побажав присутнім, щоб у їхньому житті було багато ще багать, і тільки тут був упізнаний. З усіх вимовлених слів найм'якіше було: «Зрадник Хайнлорітайн!» Я перечекав шум, посміхнувся старшому над мисливцями і зітхнув: