Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 10

Увечері, як і було домовлено, точно в призначений час пунктуальний Вайс постукав у номер Гончаренка. Прослизнувши боком у прочинені двері, він опинився в невеличкій кімнаті, умебльованій так, як і годиться в скромному пансіонаті. Письмовий стіл, два глибоких, оббитих дешевенькими гобеленами крісла, диван, хитка етажерка з купою старих журналів на полицях — все це освітлювалось м’яким зеленкуватим світлом лампи, що стояла на маленькому столику. Важка портьєра закривала вхід до сусідньої кімнати.

— Ви точний, як завжди, Вайс.

— Акуратність — привілей нашої нації,— мовив Вайс, сідаючи в присунуте Григорієм крісло. — Точність американців у їхній діловитості: час — це гроші. Наша ж, німецька, породжена високою культурою, її кожен німець усмоктує з молоком матері.

— Цілком з вами згодний, дорогий Вайс! Сподіваюсь, ви встигли відпочити?

— Не так, як хотілося б. Вечір задушливий.

— Зараз я приготую, коктейль — чудово відсвіжує. Рецепт мені дав один знайомий бармен у Франції.

Поки Григорій у сусідній кімнаті порався з коктейлем, Вайс, розставивши фігури на чорно-жовтій дошці, окинув поглядом кімнату. Увагу його привернула карта, що лежала на письмовому столі. Підштовхуваний цікавістю, він підвівся, збираючись підійти до столу, але тут зачулися кроки, і Вайс поспішно сів.

Увійшов Григорій і поставив тацю з бокалами поруч з шахівницею.

«Цікаво, впіймаєшся ти на цю клюкву чи виявиш досить здорового глузду, щоб не надати їй значення?» — думав Григорій, сідаючи навпроти свого партнера.

— Хочу підпоїти, щоб послабити вашу увагу. Ви якими граєте?

— Розіграємо, — відповів Вайс, — за правилами.

Партія почалася. Проходила вона з перемінним успіхом.

Раз у раз котрийсь із партнерів робив досить грубі помилки. Думки обох кружляли навколо іншого.

«Так, його приставили до мене… — думав Григорій, роблячи черговий хід. — Може, я десь помилився? Ні… адже все добре проаналізовано — помилки не могло бути. Втім, це система Нунке: один виконує, інший контролює… І зв’язок, зв’язок! Знову нема зв’язку. В Іспанії було легше — там Домантович і рація… І якби, стрибаючи з парашутом, не підвернув ногу, він був би вже дома… Любий Мишко, як ти там зараз?»

Не міг зосередитися і Вайс: карта, що лежала на столі, не давала йому спокою. Скоса позираючи в її бік, він устиг помітити, що це карта Північної Італії, що на ній зроблено якісь позначки, і тепер губився у здогадках, не розуміючи, навіщо вона знадобилася Фреду.

— Збираєтесь мандрувати? — запитав Вайс, коли партія закінчилася внічию.

— Звідки ви взяли?

— Та ось, — Вайс кивнув у бік карти.

— А… ви про це… — Григорій підійшов до письмового стола, взяв карту, подивився на неї довгим поглядом і сховав у шухляду. Вайс про себе відзначив, що шухляда висувається безшумно і лишилася незамкненою. Григорій повернувся на місце, допив коктейль, запалив і лише після цього відповів:

— Ні, Вайс, я не збираюсь мандрувати… Просто мені до біса поталанило. До біса… Кожній людині раз у житті випадає можливість упіймати журавля в небі. Та не багатьом у цьому щастить… Люди здебільшого позирають собі під ноги, копирсаються серед бруду і сміття повсякденності, їм немає часу глянути в небо. І вони проґавлюють ту мить, коли птах пролітає над ними… А мені, здається, пощастило… І тепер, зостарівшись, я матиму змогу їздити в розкішній машині по курортах Європи, а не штовхатися в переповненому вагоні метро, поспішаючи на осоружну роботу.

Вайс слухав, і його все більше проймало почуття заздрості і злоби. Котрий уже раз обранцем фортуни ставав хто завгодно, тільки не він. Знову хтось піднісся вгору, а він, вічний невдаха, залишився внизу. Все своє життя він буде попихачем у інших, таких, як Рамоні і цей Фред Шульц. І все життя його толочитимуть, ламатимуть, пригинатимуть до землі.

Вайс судорожно ковтнув і запитав:

— У чому ж, власне, річ?

Григорій хвилину помовчав, ніби розмірковуючи, сказати чи ні, потім з удаваною відвертістю сп’янілої людини бовкнув:

— Мені відомо розташування вілли, в огорожі якої замуровано листи Черчілля до Муссоліні.

— Черчілля… до Муссоліні? — тільки й зміг видавити з себе Вайс.

«Ну й пика!» — з огидою подумав Григорій, дивлячись на свого співрозмовника.

— Ви не знаєте цієї історії? Втім, звідки вам знати? В загальних рисах вона полягає ось у чому. Уїнстон Черчілль, як вам відомо, був розумною людиною, ненавидів Радянську Росію і відразу зрозумів, що перемога революції в Росії — то загроза всьому капіталістичному світові. Тому, коли зароджувалася Радянська влада, він не розбазікував, як інші його співвітчизники, а почав діяти: організував інтервенцію, яка, до речі, не виправдала його надій, а лише знеславила її натхненників. Це тільки збільшило його ненависть до комунізму — завжди і повсюдно він підтримував перший-ліпший рух, здатний загальмувати поширення ворожих йому ідей. Одним з таких рухів став фашизм. Черчілль уважно і з симпатією стежив за становленням його в Італії. Коли 1927 року Черчілль приїхав до Флоренції, то заявив буквально таке: «Саме Італія дала нам засіб проти російської отрути. Будь я італійцем, я став би фашистом!» Красномовно, чи не так? З того часу між Черчіллем і Муссоліні зав’язалося зворушливе листування, що тривало, незважаючи на війну, аж до 1944 року. Листи Черчілля були цілком секретні і дуже відверті. Про що йшлося в них я, звичайно, не знаю, але певен: навіть часткове їх опублікування неминуче призвело б до краху політичної кар’єри колишнього прем’єра. Англійці б не подарували йому загравань з своїм запеклим ворогом у той час, коли кращі сини нації гинули на фронтах другої світової війни. Та й в очах всього світу він був би скомпрометований. Не дивно, Вайс, що зараз ціла зграя особистих детективів Черчілля нишпорить по всій Італії в пошуках цих листів. Але вони не знають, де шукати. А я знаю.

— Ви хочете продати листи англійцям? — Вайс удавано позіхнув.

— Навіщо англійцям? Хоча вони найбільше в цьому зацікавлені… Думбрайт, напевне, відвалить мені за них чималий куш.

Григорій спостерігав за Вайсом. Той з усіх сил намагався виказати цілковиту байдужість до розмови, але це йому не вдавалося.

«Поганенький з тебе актор», — подумав Григорій і недбало кинув:

— Ну, бог з ними, з листами. Давайте зіграємо ще одну партію. Розставляйте шахи, а я приготую ще коктейль.

Григорій зник за портьєрою. Вайс, як і раніш, сидів у кріслі, біля маленького столика. Та це вже був інший Вайс. Удавана байдужість зникла, довгі пальці вчепилися в бильця, обличчя стало злим і настороженим. Подавшись уперед, він напружено прислухався до звуків, що долинали з другої кімнати. Дзенькнули бокали. Запрацювала машинка для збивання коктейлів. Вайс швидко підвівся і, нечутно ступаючи, підійшов до письмового стола. Висунув шухляду. Перед ним лежала великомасштабна карта Італії, згорнута так, що на лицьовому аркуші знаходилась північна частина. Від згину до згину примхливими обрисами витягнулось озеро Комо. В нижньому лівому кутку, серед брунатних і зелених плям, впадав у вічі маленький хрестик і біля нього напис чорнилом. Назву якогось населеного пункту було підкреслено. Увіп’явшись очима ь карту, ледве розрізняючи надруковані дрібним шрифтом слова, Вайс прочитав підкреслене: «Вілла Донегана». Блискавкою промайнула думка: «Донегана». Та це ж вілла Кларетти Петаччі — коханки Муссоліні!»

Вайс поквапливо засунув шухляду, повернувся на своє місце біля маленького столика і сів у крісло. Поки він розглядав карту, силкуючись запам’ятати позначки, з-за портьєри на нього дивилися веселі очі Григорія.

Коли з’явився Гончаренко, несучи на таці два бокали з рожевим напоєм, гість сидів у тій самій позі, що й п’ять хвилин тому.

— Спробуйте цей коктейль! Певен, вам сподобається! — Григорій поставив тацю на столик.

Крижинки стукнулись об скло — Вайс узяв бокал. Від нього віяло прохолодою, і спітнілі від щойно пережитого хвилювання долоні приємно остигали на холодному вологому склі.