Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 21

Огляд усіх ящиків стола також нічого не дав. У них навалом були понапихувані любовні листи, сувеніри від дам серця і рахунки, рахунки, гори несплачених рахунків. Так, очевидно, Джузеппе сказав правду: лише посаг багатої нареченої міг урятувати Рамоні від неминучого краху. Ось чому він і обрав Маріанну… Роздратований невдачею, Григорій з силою жбурнув ключі на стіл.

— Заберіть, Лідіє, щоб я їх і не бачив! Тільки час змарнував! Але десь він мусить ховати документи? Сейфа нема, отже… — Гончаренко кілька разів пройшовся по кімнаті, замисленим поглядом обмацуючи стіни. — Схованка має бути Десь тут… або в опочивальні, скоріш за все тут… Тільки де? За котримсь з портретів? — розмірковував він уголос, то зупиняючись, то знову крокуючи.

— Недавно я робила генеральне прибирання, знімала й витирала всі портрети й картини. Якби за ними ховався тайник, я б помітила, бо по стінах теж пройшлася ганчіркою.

— А панелі, стелажі?

— Панелі протерла скипидаром, книжки ж на полицях…

— Стривайте, стривайте…

Григорій раптом опинився біля простінка навпроти письмового стола, відійшов трохи назад, окидаючи оком заставлений книжками стелаж. Щось у його будові здалося йому підозрілим. Не дуже широкий, а чомусь поділений на три частини: середня — ширша, а по боках два вузьких крила… Між серединою і кожним крилом пропущено по бронзовому стрижню, надто масивному, з химерно покрученим орнаментом. Оздоба? Важкувата, зовсім не пасує до прямих ліній звичайних книжкових полиць. На інших стелажах таких стрижнів немає. Таким чином… таким чином…

Швидко ступивши вперед, Григорій провів рукою по стрижню, ближчому до вікна. Як він і гадав, секрет ховався не тут: полиця не могла б відсунутись убік, бо впритул торкалася стіни. Зате з іншого боку, якщо зачинити двері… Тепер пальці Григорія, витягнуті трохи вище рівня людського росту, посувалися по орнаменту поволі, обмацуючи кожен його закруток, кожну опуклість, то натискали на рельєф малюнка, то намагались посунути якусь окрему його деталь убік, вгору, вниз. Ось вони торкнулись опуклості, що мала форму нерозквітлого пуп’янка. В орнаменті такі пуп’янки повторювались не раз, та пальці Григорія немов прикипіли саме до цієї.

— Лідіє, закрийте двері! — попросив він глухим від хвилювання голосом.

«Це має бути тут… це має бути тут, — переконував себе Григорій. — Саме на рівні витягнутої руки зручно щось узяти чи покласти…»

Дуже повільно Григорій натиснув на бронзову опуклість. Нічого. Палець слизнув по металу, паче змочений водою. Гончаренко витягнув хусточку і витер руку. Знов обережно охопив пальцями пуп’янок. Спробував крутнути його по ходу стрілки годинника. Безрезультатно. Тихенько посунув пуп’янок униз. Невже справді він зрушив з місця? Так, в орнаменті утворився маленький, ледь помітний зазор. І все. Тільки й усього… Може, знову крутнути вгору? Ага, нарешті! Пуп’янок повертається легко, немов ковзав по мастилу. Ще… ще..» Упор. Механізм дзвінко клацнув. Полиця відсунулась набік, відкривши за собою прямокутний зяючий отвір.

Лідія вражено ойкнула, Григорій витер спітніле чоло.

— Ну, от і все! Сподіваюсь, тепер нам пощастить більше. Про всяк випадок прочиніть другу половинку дверей і станьте так, щоб було видно, якщо хтось зайде! А я тим часом…

Рамоні мав усі підстави ховатися з своїми паперами. Тайник Вітторіо скидався на справжню диявольську кухню, навіть при побіжному ознайомленні з документами, що тут зберігалися. Позначивши на клаптику паперу порядок, за яким їх було розкладено, Григорій відокремив ті, що їх вважав першочерговими, засік час. Пів на одинадцяту. Години вистачить, щоб упоратись з фотографуванням, навести лад у схованці, закрити її невинною на перший погляд полицею. Рамоні й на думку не спаде, що секрет його тайника викритий і хтось у ньому добре похазяйнував.

Фотоапарат клацав безперестанку. Сторінка змінює сторінку, і ось уже сфотографовано весь довжелезний список тих, що втекли через Італію на її літаках і осіли в Іспанії, Португалії, Бразилії, Аргентині, Уругваї, під власними і вигаданими прізвищами на всіх широтах, у всіх куточках світу. Штандартенфюрери, бригаденфюрери, групенфюрери, обергрупенфюрери… Вбивці, заплямовані кров’ю тисяч жертв, перетворилися на комерсантів, учених радників, юрисконсультів, журналістів, проповідників слова божого, власників ранчо, плантацій, пайовиків різних концернів і монополій. Біля деяких прізвищ стояли знаки оклику і в дужках якісь зашифровані примітки.

Сховавши касету із списками окремо, Григорій заходився біля документів, що стосувалися безпосередньо діяльності МСІ. Директивні вказівки «центру». Інструкції щодо методів роботи. Ого! Дислокація розташування підпільних груп і схема схованок зброї… Зведені звіти керівників «п’ятірок» і «десяток» за територіальними ознаками. Список прогресивних діячів з позначками то хрестиком, то знаком оклику… А це, мабуть, прізвища провокаторів, які пробралися до робітничих організацій… Копія листа на ім’я князя Боргезе, підписаного «смиренним братом Хуста Перес де Урбель». Цікаво! Смиренний настоятель абатства під Мадридом розмовляє з фактичним керівником італійських неофашистів мало не тоном наказу. З тексту видно, що йдеться про об’єднання всіх неофашистських сил в Європі, і «смиренний брат» не від того, щоб очолити керівництво ними у себе в абатстві «Вальє дос Кандос».

Захопившись читанням цього листа, Григорій не помітив, як насторожено виструнчилась Лідія, і повернувся лише на звук її переляканого голосу:

— Ховайте, бога ради, ховайте! Хряпнула хвіртка, хтось прямує до ганку… Джузеппе!

— Мерщій через чорний хід! Я вас послав по сигарети. Повернетесь за півгодини! — скоромовкою наказав Григорій, похапцем виймаючи касету і ховаючи її в кишеню.

— Я вам допоможу зібрати папери.

— Кажу ж вам, мерщій! — гримнув Григорій так люто, що Лідію наче вітром здуло.

Одним помахом руки Гончаренко згріб усі розкладені на столі документи.

«Доведеться впхнути їх абияк, а вже потім… А чорт, не встигну, пізно!»

Жбурнувши папери на стіл, Григорій кинувся до дверей.

«Спробувати проскочити до опочивальні? Замкнутися? Дурниця! Викрию себе з головою! Тільки прийняти бій. Зіграти ва-банк! Двері відчиняються всередину. Якщо стати за портьєрою…»

Мить вагання. Натяк па якийсь невиразний план. Задушлива темрява портьєри, запах пороху, від якого лоскоче в носі й першить у горлі…

Джузеппе наближався до кабінету, насвистуючи «Кукараччу». Ось кроки його уповільнились, зовсім затихли. Мабуть, він спинився, роздумуючи, йти далі чи піднятися наверх, до себе в кімнату.

«Невже пронесе?.. — Григорій затамував подих. — Ні, таки йде сюди!»

Все ще насвистуючи, Джузеппе прочинив половинку дверей, спроквола зробив кілька кроків, і раптом свист урвався.

По звуку кроків Григорій догадався, що Джузеппе кинувся до стола. Тепер повертається, підбіг до стелажа з розверстим тайником.

— Сили небесні, що ж це таке!

Григорій дивувався потім сам, як воєдино в критичні хвилини можуть злитися думка і рух. Не встиг Джузеппе озирнутися, а Гончаренко вже стояв за його спиною з націленим фотоапаратом у руках.

— Ви збожеволіли! Що ви робите? — вражено скрикнув секретар Рамоні, не встигши навіть відірвати руки від отвору тайника.

— Хочу увічнити вашу постать на тлі цієї пікантної обстановки, — глузливо кинув Григорій і двічі клацнув фотоапаратом. — Запевняю вас, фото вийде дуже ефектним.

— Я щойно зайшов!

— Проте встигли зробити чимало!

Лише тепер Джузеппе остаточно прийшов до пам’яті і збагнув усю складність ситуації, в яку потрапив.

— Ви негідник, Шульц! Це справа ваших рук. Сама ваша присутність у порожньому домі свідчить про це. Куди поділась Лідія?

— Я послав її по сигарети. Тільки й усього.

— Ага! Виходить, ви-навмисне вислали її з дому! Ще один доказ проти вас!

— Ви погано розумієтесь на юриспруденції, Джузеппе! Доказ — ось! — Григорій підняв фотоапарат. — Так би мовити, речовий, зафіксований на плівці. А у вас що? Слова! Самі слова, їх легко спростує фотознімок.