Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 29

Обличчя Вітторіо скривилось, наче від зубного болю:

— Дурна історія, боже, яка дурна історія! Хотів піти по лінії найменшого опору, а наразився на таку перепону, якої навіть не передбачав; дівочу цнотливість!

Рамоні бідкався з таким щирим жалем, так нарікав на фортуну, що, як він висловився, «підсунула йому пустий квиток», так шкодував за марно втраченим часом, що втратив міру бодай зовнішньої благопристойності. Григорія фізично нудило від його зізнань, і він вирішив покласти їм край.

— Дякуйте богові, що так обернулось! Якби дівчину знайшли мертвою у вас на віллі…

— О-о! — схопившись за голову, простогнав Рамоні. Слідство, допити… І розголос, розголос на всю Італію! Ви врятували мене, Фред!

— Лише наполовину, — холодно зауважив Гончаренко. — Синьйор Умберто в такому душевному стані, що здатний на все.

— Треба щось робити, треба щось робити… Я вимагатиму медичної експертизи, і вона встановить, що я не порушив невинності цієї навіженої, хоч міг би це зробити… У мене є докази, вони доведуть: Маріанна сама чіплялась мені на шию, переслідувала мене листами. О, я з неї і її батечка зроблю посміховисько, виставлю їх на загальний глум, я…

«А ти ще більший негідник, ніж я гадав!»

— На глум і посміховисько ви виставите передусім себе! — не приховуючи гніву, вигукнув Григорій. — Замість пригасити вогонь, ви хочете його роздмухати! Звести нанівець все, чого я встиг досягти з такими зусиллями!

Рамоні принишк.

— Ви… ви вважаєте… є інший вихід? — затинаючись, запитав він.

— Піти на всі поступки, пристати на умови, висунуті синьйором Умберто. До речі, мені коштувало чималих зусиль, щоб вимоги його зробити поміркованими. Інший, зібравши такі матеріали проти вас…

— Які матеріали? — в голосі Рамоні вчувалася тривога.

— Деякі пікантні подробиці вашого парубоцького життя, — навздогад почав перераховувати Григорій, — якісь компрометуючі документи, що викривають вашу участь в діяльності МСІ, і не тільки МСІ, а й зв’язки з існуючими нелегальними організаціями, відомості про заплутаний стан вашої маєтності… Треба думати, він добре обізнаний з вашим досьє через якісь одному йому відомі канали.

І мене це турбує найбільше. Адже варто такому матеріалу потрапити в газети лівого напрямку…

Гончаренко зрозумів, що влучає без промаху, так змінювалося обличчя Рамоні, і стурбовано додав:

— Признатися, я навіть розгубився. Виступаючи посередником між вами і Умберто Вісконте, я наважився на такий крок, бо треба було виграти час, — я керувався почуттям приязні до вас, але зараз мене турбує і власна безпека. Мені не хотілося б, щоб моє ім’я було приплутане до будь-якої історії, і ви розумієте, з яких причин.

Рамоні крокував по кабінету, над чимось розмірковуючи.

— Його умови? — коротко запитав він, зупинившись навпроти Гончаренка.

— Передусім, — почав було Григорій і замовк, бо в двері кабінету постукали.

— Хто там? — роздратовано гукнув Вітторіо і, зачувши голос Джузеппе, який просив дозволу ввійти, сердито крикнув: — Зачекайте! Я зайнятий!.. Отже, Фред, у чому полягають умови Умберто? — знов перепитав він.

— Цілком і назавжди порвати взаємини з його донькою. Не з’являтись там, де буває вона. Жодна душа не повинна дізнатися про те, що тут сталося того фатального дня. Повернути через мене все, що будь-коли писала вам Маріанна. Не потрапляти на очі самому Умберто. Боронь боже озватися про дівчину непоштивим словом. При порушенні хоч однієї з цих умов, він діятиме так, як вважатиме за потрібне. Повірте, мені не легко було його на це схилити. Він вимагав, щоб ви взагалі виїхали з Рима… письмового зізнання від вас у нечесних намірах щодо його доньки… письмових свідчень від мене і всіх присутніх па той час у вашому домі, взагалі поводив себе так, як може поводитися людина, доведена до нестями. Про погрози фізично розправитися з вами я вже не кажу…

Відчувши під ногами твердий ґрунт і зрозумівши, що будь-яка серйозна небезпека його обминула, Рамоні заспокоївся. Перед Григорієм знову сидів пихатий, випещений сибарит — «аристократ духу, римський патрицій», яким Вітторіо прагнув себе показувати.

— Багато галасу з нічого! — кинув він з глузливою зверхністю. — Чи то пак трагедія короля Ліра, що обернулася на фарс. Я і сам обминатиму цю святенницю десятою вулицею! А високомудрого Умберто Вісконте й поготів… Що ж до її писульок — ось! — Рамоні витягнув з шухляди стола листа, написаного округлим, ще учнівським почерком, і дві коротеньких записки. — Візьміть ці епістолярні вправи синьйорити, їх зміст…

— Я не читаю чужих листів. — Григорій згорнув аркушики вдвоє і попросив: — Дайте, будь ласка, конверт! Ось так… Тепер буде пристойніше.

— Звичайно, звичайно, — поспішив погодитись Рамоні, відчувши в голосі співрозмовника іронію. — Як завжди, ви маєте рацію… О Фред, — перейшов на патетичний тон Вітторіо, — мені бракує слів, щоб висловити своє захоплення вами і свою вдячність. Ви справді добрий геній нашої родини! Якби не ваше втручання… страшно навіть уявити, як усе могло обернутися! Я не хотів би, щоб ви потрапили в скруту, та коли таке станеться і я зможу вам допомогти…

Рамоні осідлав нового коника, пришпорив його метафорою про пробний камінь дружби, яким вимірюються глибини людських взаємин, і помчав галопом уперед, не в силі спинити власного красномовства. Григорій давно б пішов, адже листи Маріанни лежали у нього в кишені, та йому конче треба було зустрітися з Джузеппе, щоб перевірити, як той себе поводитиме.

— Дорогий Вітторіо, — не витримав він набридлої словозливи, — мало не забув сказати, що з лікарем Матіні і з Лідією я домовився: вони мовчатимуть. Лишається Джузеппе. Було б добре застерегти і його. Причому зволікати я б вам не радив.

— Він досить розумний хлопець, щоб збагнути це самому, а проте… — Вітторіо натиснув на кнопку дзвоника.

Увійшовши, Джузеппе кинув швидкий підозрілий погляд на Григорія, потім стривожено подивився на свого патрона.

— Пробачте, синьйор Рамоні, я не хотів завадити вашій розмові з гостем і наважився постукати в двері лише тому, що вважав цю телеграму цікавою для вас обох — вона з Іспанії.

Вітторіо взяв довгастий телеграфний бланк і вголос прочитав:

«Прибуду завтра об одинадцятій попередьте Фреда. Нунке».

— Здається, скінчилися мої римські канікули, — зітхнув Гончаренко. — А шкода! Бо встиг я мало: трохи поблукав по музеях, трохи пофотографував… До речі, деякі фото вийшли чудово, і це мене тішить, залишиться згадка не тільки про місто, а й про його людей. Є дуже виразні жанрові сценки. Ви не цікавитесь фотоаматорством, синьйор Джузеппе?

— Один час захоплювався, особливо фотомонтажем. Цікава штука: скомпонувавши кілька невинних фото, за допомогою певних технічних прийомів можна наново все перефотографувати і зобразити все, що заманеться, навіть убивство.

Вони дивились один на одного, приязно посміхаючись, Вітторіо й на думку не могло спасти, що перед його очима відбувається своєрідний ґерць.

— Дитяча забавка, запевняю вас! На такий гачок може потрапити лише невіглас. За допомогою тих же технічних прийомів можна встановити і підробку, — зробив випад Григорій. — Криміналісти набили в цьому руку і легко відрізнять, де фотомонтаж, а де зафіксовано справжні події.

— А втім, я знаю випадки, коли підробки були зроблені так майстерно, що з’явились на шпальтах газет як цілком вірогідні документи, — спробував відбити напад Джузеппе. — Бажане сприймалось як справжнє. Отже…

— Ви на хисткому ґрунті, Джузеппе, і ваші ж аргументи обертаються проти вас. Ми говоримо не про сприйняття дійсності, а про дійсність-факт. А ви плутаєте ці два поняття.

Рамоні підвівся і благально звів руки:

— Синьйори, згляньтеся! Зважте на людину, в якої ані рісочки в роті не було! Я буду дуже вдячний вам, Джузеппе, якщо ви подбаєте, щоб зібрали на стіл. І не забудьте про вино, яке я привіз! — гукнув він уже навздогін секретареві. — Фред, не думайте тікати, ми ж з вами повинні відсвяткувати дві події: те, що владналася ця прикра історія, і те, що Нунке з’явиться завтра, а не сьогодні. Його приїзд, я бачу, вас не дуже тішить?