Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 35

Зітхнувши, Григорій витягнув записну книжку Вайса, почав гортати її сторінки. Нічого цікавого. Книжка нова, очевидно, куплена вже в Римі, бо починається з скрупульозного запису всіх витрат… Кілька незаповнених сторінок… Розпис поїздів на Мілан. Усе! А втім, ні, на передостанньому аркушику в лапки взяте німецьке прислів’я: «Ді Гепне шляхтен, ум ейн Ей цу гевіннен», — і за ним три знаки запитання. «Зарізати курку, щоб дістати яйце», — переклав Григорій. Рядком нижче три великих літери, також у лапках: «Д», «Н», «Ф». Після двох перших знову знаки запитання. Літера «Ф» стоїть через інтервал, при ній ніякого знака нема.

Що може означати цей запис? Зміст прислів’я очевидний: в гонитві за малим не гублять більш значного. До чого ж тоді знак запитання, та ще поставлений тричі? Гм… курка… яйце… Жодна розсудлива людина не заріже курку, щоб витягнути з неї звичайнісіньке яйце… Стривай, стривай, згадай дитячу казку: «Курочка знесла яєчко, та не простеньке, а золотеньке…» Якщо яйце справді золоте, то, може, і є сенс пожертвувати куркою? Можливо, саме в цьому напрямку і працювала думка Вайса? Гаразд, забудемо на деякий час прислів’я. Що можуть означати три літери? Скоріше за все: Думбрайт, Нунке, Фред. Але який зв’язок з прислів’ям? Чому після двох перших літер знову знаки запитання? Можливо, він вагається, на котрого з цих двох йому орієнтуватися. Так, один з них має стати «куркою», яку, образно висловлюючись, Вайс збирався зарізати. Літера «Ф» — Фред, тобто я. Таким чином, золоте яєчко… Невже його підозри сягнули так далеко? Безумовно, моє викриття принесло б йому гроші, сприяло б кар’єрі. І все-таки він вагається, орієнтуватися йому на Думбрайта чи Нунке. Якби він зібрав проти мене якісь факти, то не вагаючись робив би ставку на Думбрайта, бо до школи мене завіз Нунке… А коли він усе-таки вже зробив вибір?.. Так чи інакше, а треба подбати, щоб клин між Думбрайтом і Нунке загнати ще глибше. І коли до записної книжки додати конверт, адресований Думбрайту…

Швидко підвівшись, Григорій прямує до тютюнової крамнички, де звичайно торгують і письмовим приладдям, купує кілька пачок сигарет і, вже розклавши їх по кишенях, згадує:

— Мало не забув, дайте, будь ласка, конверт і аркушик паперу. Ні, оцей простіший. На жаль, писати маю не гарненькій синьйорині, а старому шкарбуну, який очолює фірму. До речі, ви не знаєте, де міститься найближче машинописне бюро? Ділова кореспонденція завжди виглядає соліднішою, якщо її надрукувати.

— Синьйор має рацію, я також усе листування з постачальниками волію друкувати. Якщо хочете… Правда, машинка в мене старенька, шрифт не зовсім чіткий…

— Ви дуже ласкаві, синьйоро! Обіцяю не зловживати цим і довго вам не набридати — всього два рядки: повідомлення про мою згоду вступити в переговори.

Власниця крамнички провела клієнта в комірчину за прилавком.

— Синьйору допомогти чи він надрукує сам?

— Ні, ні, не буду вас обтяжувати. Два рядки я зумію відстукати сам.

Надрукувавши на конверті адресу школи під Фігерасом і прізвище Думбрайта, Григорій замислився. Обмежитися конвертом? Ні, для певності, щоб дужче вразити Нунке, не завадить написати бодай кілька рядків. Пальці швидко забігали по клавішах:

«Вельмишановний містер Думбрайт! Висока довіра, яку ви виявили до мене, всупереч відвертій неприязні начальника школи гера Нунке, змушує мене після довгих роздумів…»

Досить! У поєднанні з записною книжкою цього вистачить, щоб взаємини Нунке і Думбрайта загострилися ще більше.

А коли двоє чубляться, третій завжди лишається у виграші.

… Приблизно таку ж думку на другому кінці міста в ці хвилини висловив і Чезаре:

— Гостріше! Треба їх зіткнути лобом до лоба.

— А може, не час їх насторожувати?

— Навпаки. Я покажу тобі документи, що до нас потрапили, і ти зрозумієш — тепер ми добре озброєні для нападу. Хоч-не-хоч, а міністерство змушене буде запитати керівництво МСІ, як таке трапилось? Це буде лише перший пробний камінь, а далі…

Чезаре збуджено заходив по кімнаті, охоплений азартом журналіста, до рук якого потрапив сенсаційний матеріал.

— Як же ти пропонуєш написати статтю?

— Це має бути запит поліції від громадськості. Коротко, але питання ставити руба: як такі-то і такі-то, притягнуті до кримінальної відповідальності по статті такій-то про що офіційно повідомлялося в пресі, уникнули суду| опинилися на волі і змогли вчинити новий злочин? Жодних коментарів, не розпорошувати увагу на інше! Газети зараз сповнені сенсаційними подробицями вбивства, свідченнями тих, хто стикався з убитими і злочинцями. На нашу статтю ніхто не зверне уваги. А коли запит, звернений до поліції, набрати жирним шрифтом, взяти в рамку і вверстати в репортаж, що надійшов з Донго…

— Гаразд! Зараз я напишу текст. Ти маєш рацію.

Співрозмовник Чезаре відсунув списані аркуші й схилився над новим, чистим. Чезаре через плече колеги дивився на слова, що з’являлися з-під пера, і схвально кивав головою.

— Те що треба… Коротко і ясно. Давай позначу шрифт і рамку. Дзвони, викликай кур’єра! А втім, ні. Ще встигнемо. Треба подбати про матеріали для наступних номерів газети. Це має бути серія коротких, але влучних ударів, які не даватимуть супротивникові передихнути. Коли вщухне галас навколо вбивства, можна буде виступити з розгорнутим викривальним матеріалом. А поки що кожного дня — у щелепу, хук, аперкот. Як на рингу!

— Я міг би запропонувати…

— Стривай. Ознайомся спочатку з оцим.

Чезаре витяг з шухляди стола цілу паку збільшених фотокопій тексту і віялом розкинув їх перед товаришем по роботі. Той узяв першу копію, брови його піднялись високо вгору. Не дочитавши аркуша, він гарячково схопився за другий, потім почав переглядати інші.

— Ні, ти не квапся, читай уважно. Розумієш, який буде резонанс!.. Що з тобою?

— Чезаре, звідки в тебе ці документи? — мало не з стогоном вихопилося з грудей молодика в окулярах.

— Один друг передав через Лідію фотоплівку. Лідія знає його як давнього антифашиста… Та скажи нарешті, що з тобою?

— Поглянь спочатку на те, що я приніс тобі. — Поверх фотокопій ліг стос списаних на друкарській машинці сторінок.

Настала черга зніяковіти Чезаре.

— Звідки це в тебе? — запитав він.

— Мабуть, звідти ж, звідки і твої фотокопії — з схованок Рамоні. Боже, який я дурень, навіть двічі дурень!

— Джузеппе, ти можеш говорити без загадок?

— Виходить, Фред Шульц, про якого я тобі розповідав як про останнє стерво, зовсім не той, за кого себе видає. Він з нами. А ми з ним мало не…

Впавши грудьми на стіл, Джузеппе нестримно реготав.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пізнє порозуміння

Ранкові газети розійшлися сьогодні вмить, і Григорій вирішив не шукати їх: Нунке, напевне, скористається з послуг кіоску у вестибюлі готелю.

Так воно й було. Начальника школи Гончаренко знайшов у тій же позі, що і вчора, з купою прочитаних газет.

На запитливий погляд раннього відвідувача Нунке відповів заспокійливим жестом, розвівши долоні випещених рук.

— Нічого нового, Фред! — сказав він, коли Григорій сів. — Убитий знову фігурує під ім’ям «Невідомий». У декотрих газетах є натяки, ніби це приватний детектив дуже впливової особи однієї з іноземних держав. Нам це на руку.

— А показання свідків? — Здебільшого буяння фантазії. Лише одна повія з Мілана — вона прислала до поліції анонімного листа — стверджує, наче її, як вона висловилась, «нічний друг», дуже схожий на вбитого, уві сні щось бурмотів німецькою мовою.

— Це мене тривожить. На Донго шлях лежить через Мілан, можливо, Вайс там заночував.

— Гм… Звичайно, неприємно. А втім… Якщо вона й наважиться давати свідчення, навряд чи їх сприймуть серйозно: п’яній дівці в ліжку може примаритись казна-що. Теж мені лінгвіст!

— Так то воно так, а все-таки…

— Зважте, історія з неіснуючими вже архівами Муссоліні забила всім памороки.