Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 50

За півгодини прийде медсестра і зробить мені чергове впорскування морфію. Біль відступить. Чверть години я перебуватиму в блаженному напівзабутті, сплітаючи марення з дійсністю. І мені здаватиметься, що людина не може зникнути остаточно, її дихання, тепло її тіла, біоструми мозку, електричні імпульси, народжувані в м’язах, виливаючись назовні, включаються в загальну світову енергію. Отже, й частка мене, можливо, долине до вас з вітром, з поцілунком променя, з запахом трави, що проросте на могильному горбику. Я думатиму й про те, що людина залишається живою, поки зберігається пам’ять про неї бодай в одному серці. А я ж матиму для себе два таких притулки.

От і все, мої любі! Хоча ні, ще одне: ви зітрете з стрічки все, сказане мною. Сьогодні ви ще приголомшені горем, ви не звиклися з думкою, що я від вас пішла, і тому можете мене слухати. Вдруге це завдасть вам болю, а не втіхи. Зроби це зараз, Ернесте, мій хлопчику!

Тепер уже все остаточно. Стрічка ось-ось скінчиться, а мені хочеться ще раз сказати вам, як я вас люблю. Цілую обох усім серцем. Ваша мати і дружина…»

Запало мовчання. Бобіни й досі крутилися. Ось-ось на одній з них, де лишилося кілька витків, стрічка обірветься.

— Спини! — голосно скрикнув батько. В його очах промайнуло благання.

Син заперечливо похитав головою:

— Вона просила… — Палець ліг на один клавіш і відразу ж на інший.

Тепер стрічка перемотувалась у зворотному напрямі, розмагнічуючи плівку. Магнітофон здавався живою істотою, хижим звіром, що пожадливо ковтає слова.

Старший обм’якнув у кріслі. Спина його згорбилась, руки безсило впали на коліна.

— Вона робила це не заради нас, а замість нас, — сказав він з притиском, — так, замість нас…

Син нічого не відповів. Він прибрав магнітофон, озирнувся, ніби щось намагався відшукати, і швидко вийшов на кухню.

Вода в кавнику майже вся википіла. Ернест влив у нього ще один кухоль, знов поставив па вогонь і бездумно спостерігав, як здіймається легенька пара, густішає, потім знову стає прозорішою, звивається високо вгору і тане. Поверхня води взялася бульками. Він бачив лише цю воду і ці бульки. Потім, схаменувшись, всипав в електромлинок темно-коричневі лискучі зернятка. Млинок задзижчав.

Ернест заварив каву, дав їй скипіти. Гострий аромат ударив у ніздрі, наповнив запахом усю кухню. Це був з дитинства знайомий запах, домашній запах. Тугий клубок підкотився до горла. Юнак прихилився чолом до холодної шибки, з зусиллям ковтнув, провів рукою по горлу. Спазм не проходив. Цей запах, домашній запах…

Пізно вночі Ернест прокинувся наче від поштовху. Батько спав чи вдавав, що спить. Навшпиньках підійшовши до дверей сусідньої кімнати, Ернест прислухався. Важке, нерівне дихання. Може, зайти, присісти на край ліжка, щось сказати? Він відчував, що не зможе цього зробити, та все ж довго стояв вагаючись. Потім зрозумів — його підвело з ліжка інше. Тихенько пройшов до їдальні, не запалюючи світла, витягнув з магнітофона бобіну.

Вона вже нічого не могла розповісти, ця жовтогаряча стрічка! Та він дбайливо вклав її у футляр, підійшов до книжкової полиці. Пальці швидко прибігли по спинках знайомих книжок. Кожна з них ніби озвалася до нього своїм голосом: одна іронічним, інша розсудливо-холодним, третя пристрасним, четверта веселим, сповненим втіхи життям. Він розсунув палітурки і поставив між ними футляр з бобіною. Тоненький руб тепер теж скидався на спинку книжки. Мовчазної і промовистої.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Зустріч біля поштамту

Після смерті дружини Себастьян Ленау допізна засиджувався в аптеці. Давно вже покоїлись під футляром крихітні терези і за дверцятами шафи тьмяно виблискували порцелянові ступки й товкачики, скляні мензурки і пробірки, а Себастьян усе щось виписував, підраховував, часом просто механічно гортав рецептурні бланки й старі рахунки. Марія співчувала старому, розуміла, як не хочеться йому повертатися до своєї спорожнілої оселі, але присутність будь-кого стороннього в приміщенні аптеки вечорами її аж ніяк не влаштовувала. Адже ключ до дверей горішньої кімнати мала не тільки вона.

Щоправда, Фред здебільшого попереджав про свій прихід, телефонуючи, що дістав квитки в кіно на такий-то сеанс. Якщо йшлося про два квитки, Марія знала — Фредові треба зустрітися з нею. Коли ж лунала цифра «три», вона, не розмірковуючи над тим, з ким має зустрітися Шульц, залишала аптеку задовго до призначеного часу і ночувала у себе вдома, в кімнаті, що офіційно вважалася її оселею. Як і аптеку, цю кімнату обладнав для неї Гельмут Зеллер, до якого її направили німецькі товариші.

— На Гельмута можете покластися в усьому, — коротко пояснили вони.

Що це так, Марія зрозуміла відразу, тільки-но з ним познайомилась. За його спокійною розсудливістю відчувався темперамент звиклого до самодисципліни борця, що вміє тверезо оцінити обстановку і йти до поставленої мети з неухильною послідовністю людини, переконаної в своїй правоті.

Зеллер напрочуд швидко владнав усі Маріїні справи, залишаючись сам за лаштунками.

— Не треба, щоб вас бачили разом зі мною, — пояснив він. — Ми, антифашисти, все менше влаштовуємо тих, хто стоїть при владі в західній зоні. Йдеться до того, що нас взагалі оголосять поза законом. А вам належить всіляко берегти репутацію добропорядної бюргерші.

Тому й надалі вони бачились потай і лише в тих випадках, коли в цьому виникала крайня потреба. Марія прагнула якнайменше турбувати Зеллера або котрогось з його друзів, — їй досить було знати, що вона не сама, що десь поруч точиться невпинна боротьба за Німеччину мирну і справді демократичну. Втім, штучна ізольованість від тих, хто провадив цю боротьбу, дедалі більше гнітила молоду жінку. Прокидаючись уранці, вона з відразою думала про початок нового дня, такого ж, як і всі попередні, у набридлому оточенні постійних клієнтів, більш чи менш стриманих, але завжди однаково впевнених у своєму виключному праві порядкувати життям переможених, видобуваючи з того якнайбільший зиск для себе особисто.

Вчора надвечір до аптеки зайшла підтоптана старенька і, простягаючи Марії рецепт, стиха промовила:

— Наш спільний друг просить вас завтра о десятій ранку прийти до майстерні, де ви бачились востаннє.

Марія на мить опустила повіки, немов проказала очима: «Так», — і голосно зауважила:

— Сподіваюсь, ці ліки вам допоможуть. Вживати їх треба регулярно, а не тоді, коли. ви відчуєте наближення задухи.

Жінка скрушно похитала головою:

— Мені тридцять п’ять, а ви ж самі бачите… — не закінчивши, вона попрямувала до виходу, згорблена, непевно ступаючи топкими, мов дві жердинки, ногами.

Увесь час по тому Марію переслідувала ця виснажена хворобою постать, викликаючи найболючіші спогади з власного життя.

Другого ранку Марія підвелася з ліжка раніше звичайного і до дев’ятої встигла налагодити справу так, щоб її відсутність не позначилась на роботі.

— Гер Себастьян, я на вас покладаюсь, як і на тебе, Рут. Якщо до мене хтось подзвонить, скажете, що за годину-дві повернуся. Клара має все необхідне, коли чогось не вистачить, ключі у гера Себастьяна.

— Напевне, не вистачить кави. Уявляю, скільки її видудлить містер Брукс, чекаючи на ваш прихід, — блиснула зубами Рут.

— От йому можеш сказати, що я виїхала в справах на цілий день!

Згадане Рут ім’я зіпсувало настрій. Брукс переслідував Марію виявами своєї уваги і мовчазний її опір сприймав як сполохане борсання дикого птаха, що рано чи пізно потрапить у вміло замасковану пастку. «Ти ж знаєш, чим усе скінчиться!» — промовляли його очі навіть тоді, коли він звертався до переслідуваної ним жінки з найшанобливішими словами. Марія зморщилась, немов і зараз відчула той погляд, липкий, мов павутиння, що осідає на обличчі в лісовій гущавині ранньої осінньої пори.

Порив вітру, штовхнувши в груди, змів і цей спогад, і саму думку про Брукса. Марія любила ходити, опираючись пружному струменю повітря, як заповзятий плавець, що долає течію, розтинаючи хвилі дужими помахами рук. До зустрічі з Зеллером лишалась майже година, можна піти кружним шляхом, щоб не притишувати ходи, не збитися з відразу взятого ритму. Після хвороби вона мало бувала на повітрі і тепер впивалася ним, усмоктувала всіма порами тіла, бо вітер не тільки бив у обличчя, плутався в ногах, а й немилосердно тіпав на ній шарф і пальто, прориваючись у рукава, за комір, під усі застібки верхнього одягу. Вперше за багато часу Марія відчула радість буття, не обтяженого спогадами, непевністю свого становища, щоденними тривогами. «Я наче після добрячого душу Шарко», — подумала вона всміхаючись і враз притишила ходу — до майстерні було вже зовсім недалеко. Тепер вона йшла поволі, непомітно озираючи вулицю перед собою, потім повернулася спиною проти вітру, ніби для того, щоб щільніше запнути шарф. Нічого підозрілого! Якби хтось стежив за майстернею, це відразу б упало в око. Власне кажучи, особисто їй нічого й не загрожувало. Кілька днів тому вона віддала в ремонт господарську сумку, тепер іде її забирати. Цілком природна річ. І якби не Зеллер… Вона знала: конспіратор з нього кращий за неї, проте тривога про його безпеку ніколи не полишала її. Дві пари очей все-таки ліпше, ніж одна.