Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 80

Не завжди легко бути «рукою провидіння», коли йдеться про серце матері, навіть смертельно ображене…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Одного зимового дня…

Ранок нового дня. Для кожного він починається по-своєму, хоч ці відмінності і не впадають одразу в око, настільки все навколо підпорядковане загальному ритму. Одні вже пораються біля своїх верстатів, інші тільки прокинулись і тепер поспіхом снідають, щоб не спізнитись, бува, до своїх канцелярських столів. Треті…

Навпроти стола слідчого сидить відомий в районі Нойкельна дантист, гер Штаубе. Це літній чоловік з обличчям нічим особливо не примітним, хіба що якоюсь недовершеністю всіх рис: ніс з горбинкою міг би бути гарним, якби не розпливався на кінчику, малюнок уст здається розмитим, округле підборіддя губиться в брижах шкіри, що півколом нависає над комірцем. Сонний, благодушний вираз. Лише в очах, напівсхованих під набряклими повіками, причаїлось сторожке напруження.

-- То як, Штаубе, ви й надалі заперечуватимете очевидність фактів?

— Гер слідчий, мій арешт — жахливе непорозуміння. Можливо, я був не досить розбірливим у виборі знайомих, дещо зловживав спиртним, іншими збуджуючими засобами. Я людина літня, у мої роки мимохіть вдаєшся до таких збудників, коли відчуваєш, що твоя пора минула, а радощі життя ще знаджують, може, більше, ніж колись, бо бачиш, як швидко насувається страшна самотність старості і неминучість цілковитого зникнення. От і прагнеш забрати від життя все, що воно ще може дати.

— Будемо говорити про факти, а не про психологічне їх умотивування. Отже, ви визнаєте, що були не досить розбірливим у виборі знайомих. Кого саме ви мали на увазі?

— Нікого персонально, просто висловив таке припущення, а припущення — ще не зізнання, як ви щойно сформулювали. Двері мого дому були широко відкриті, можливо, — підкреслюю це слово, — можливо, хтось із моїх гостей у чомусь і порушував існуючі закони. Але це ще не означає, що до його махінацій був причетний і я.

— Ви могли б полегшити своє становище, Штаубе, назвавши своїх спільників і чесно визнавши власну провину.

Ваші просторікування про такого собі старіючого Фауста щонайменше наївні.

Брови Штаубе поповзли вгору, та напівдорозі, ніби зламавшись, опустилися вниз, немов арештованому забракло сил навіть дивуватись.

— Не розумію вас, гер слідчий! Спільники… провина… Повторюю: мій арешт — суцільне непорозуміння.

— Отже, до спекуляцій на чорному ринку ви не мали ніякого відношення?

— Лише як споживач. Таке дозволяють собі майже всі: сигарети, трохи кави, кілька бляшанок згущеного молока, бекон. Ви знаєте, як важко дістати щось з продуктів… Я непогано заробляю і можу не обмежувати себе бодай у їжі…

— Свідчення ваших, як ви їх називаєте, знайомих говорить про інше.

— У кожного своє розуміння честі. Я, наприклад, не наважився б обмовити когось, хто користувався моєю гостинністю.

— На деякий час облишимо це питання. У вашій книжці для нотаток зазначено кілька прізвищ і адрес. Хто ці люди?

— Ви самі бачите, мій нотатник геть списаний. У мене була досить широка практика. Певно, це пацієнти, що записалися колись на прийом. Точно не пам’ятаю.

— Записи надто свіжі, щоб посилатися на забутливість.

— А проте це так. На превеликий жаль…

— Спробую поновити ряд обставин у вашій пам’яті. — Слідчий натиснув на кнопку дзвінка й наказав конвоїрові, що зайшов:

— Введіть, будь ласка, свідка… Гмм… хоча б цього. — Не назвавши прізвища, він написав його на клаптику паперу.

Непомітна гра м’язів під шкірою на мить змела з обличчя Штаубе вираз сонної байдужості, очі гостро блиснули, та важкі повіки враз пригасили цей погляд, уста обм’якли і застигли в зневажливій посмішці.

Той, хто зайшов до кабінету слідчого, набув, очевидно, неабиякого досвіду в стосунках з правосуддям. Похапливо і запобігливо вклонившись слідчому, він застиг у позі напруженого чекання, весь пройнятий бажанням довести своє каяття, відмежуватися від вчиненого, спробувати — в котрий уже раз! — покінчити з минулим. Присутності третього в кімнаті він, здавалось, не помічав.

— Сідайте, Ріфке, і скажіть: ви знайомі з цим паном?

— Ще б пак! Я працював у Штаубе одним з контрагентів.

— У дантиста? Які ж функції ви виконували?

— Вони не мали нічого спільного з його лікарською практикою. Ми скуповували або продавали дефіцитні товари, залежно від кон’юнктури на ринку.

— Хто це «ми»?

— Такі, як я. Хто не мав власного капіталу, щоб широко поставити справу і витримати конкуренцію.

— Що ж це вам давало?

— П’ятнадцять відсотків від загального прибутку, якщо не брати до уваги витрат на вино, жінок і всі інші забави, як називав їх Штаубе. О, він міг і з мертвого витрусити грошики! Та й то сказати: дурні гроші по дурному й витрачаються. Одержуєш свою пайку, думаєш, нарешті щось маєш, а на кінець вечора залишаєшся ні з чим. Особливо хто мав пристрасть до білої згуби.

— Тобто наркотиків?

— Атож.

— Хто їх постачав?

— Ця комерція проходила повз нас. Очевидно, американські хлопці, які розважалися у Штаубе. З певністю можу сказати лише про сержанта Петерсона, бо на власні вуха чув, як той посварився через порошок із своєю любкою. Сп’яніла теличка почала брикатися, кричала, що з неї досить, що вона розповість про все, коли завтра ж він не стане з нею до вінця.

— Як звали дівчину?

— Клархен. Справжня теличка, яку зграя вовків відрізала від череди.

— Чим же скінчилася сварка дівчини з сержантом?

— Сварку залагодив Штаубе: гримнув на Петерсона, пообіцяв Кларі напоумити його, визвався стати їй за весільного батька. Що було потім, не знаю, бо незабаром пішов.

Слухаючи розповідь Ріфке, слідчий раз у раз позирав на Штаубе. Той засовався на стільці, рвонув комір сорочки. Багровим стало не лише обличчя, а й великі залисини, рясно зрошені дрібними крапельками поту. Він цівочками стікав на скроні, котився по щоках, розмиваючи машкару благодушшя, нап’яту на твар хижака. І коли перший напад люті минув, коли фарба з виду схлинула, обличчя Штаубе постало в усій оголеності своїх рис.

— Ну, Штаубе, це тільки перший свідок. Може, ви самі розкажете про свою різнобічну діяльність і про те, куди поділася Клара?

— Заберіть спочатку цього покидька, — прохрипів Штаубе…

… Дружина Нунке, Берта, закриває кришку великої валізи й знесилено падає на стілець. Оце і все! За годину відходить поїзд на Гамбург, куди вона їде разом з дітьми до батьків, гнана страхом, горем, почуттям власної нікчемності, відразою до чоловіка. Їй здається, що в цих валізах і сумках поховане все її минуле, а не ті речі, які вона вирішила взяти з собою, щоб мати найнеобхідніше. Бо вона сюди не повернеться. Надто багато душевних зусиль коштувало їй їх родинне життя, яке вона, всупереч здоровому глуздові, ліпила з уламків розтрощених надій. Йозеф не став їй другом, не зміг стати справжнім батьком для своїх дітей. Він навіть не приїхав на похорон старшенької, Ліз. А потім повернувся до своєї господи як володар, котрому мусять коритися всі. Свою молодість вона витратила на вічне чекання короткочасних побачень, нашвидкуруч написаних листів. Тільки зустрівшись з Карлом, зрозуміла, що взаємини між чоловіком і жінкою можуть бути іншими. Єдиний короткочасний роман у її житті. Та він перекреслив усе, чим вона досі жила. Показав їй всю фальш її становища вічної солом’яної вдови, вбогість світу, де Берта оберталась. У глибині душі Йозеф, можливо, й здогадується про справжні взаємини дружини з вихователем сина, та він цього не виказує, не дозволяє собі заглиблюватись у це. Ще б пак! Нащадок старовинного прусського роду фон Кронне і поруч якийсь жалюгідний викладач історії. Нонсенс! У родині фон Кронне не могло такого статись. Перед очима Берти постає обличчя чоловіка: самовпевнене, випещене, з холодним полиском очей. Який він огидний, боже, який він бридкий! Якщо порівняти з Карлом…