Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 85

— Той, перший, — слимак. Умлів від спеки, а вона ж не більша, ніж у нас у Флориді звичайної днини. А оцей, з тієї кабіни, — молодець! Злий! З таким матеріалом і попрацювати не шкода… От що: дайте йому трохи відпочити, а потім відвезіть до міста з дівчатками побавитись. Він на це заслуговує. Що за один?

— Димов, з полонених. Старанний і здібний курсант. Тільки похмурий надто, потайний.

— Дарма! Ми їх готуємо не для виступів у кабаре, публіку звеселяти. А з тим, нікчемою, доведеться поморочитись. Така вже наша доля, — він поляскав Шлітсена по плечу, — з усякого лайна виготовляти цукерку… Ну, ходімо далі!

Шлітсен ледве встигав за Думбрайтом. Той переходив з кімнати до кімнати, з барака в барак, ненадовго затримувався біля невеликих груп курсантів, слухав пояснення інструктора і кидав уривчасті зауваження Шлітсену, який запопадливо до них дослухався, іноді щось занотовував.

Зірка Шлітсена, що так катастрофічно швидко почала меркнути в Іспанії через невдачу з засилкою агентури в Прибалтику, після перебазування школи в Берлін знову високо засяяла на виднокрузі. У Пуллаху знайшлися впливові друзі, обізнані з його заслугами. Вони й допомогли Шлітсену знову звестися на ноги. Як не дивно, а кандидатуру Шлітсена на посаду начальника перебазованої з Фігераса школи підтримав і сам Нунке.

— Не розумію, — запитував його потім Григорій, — чому ви знехтували можливістю раз і назавжди позбутися цього пролази? Який сенс тримати біля себе людину, здатну першої-ліпшої хвилини підставити вам підніжку?

— Бачте, Фред, — хитро примружився Нунке, — ви знаєте моє ставлення до Шлітсена і його до мене. Приязними наші взаємини аж ніяк не назвеш. І на мить я не припустив думки, що з почуття вдячності за мою підтримку він дасть мені спокій, втамує свою пристрасть до інтриг і підкопувань. І все ж я наважився його підтримати. І знаєте чому? А тому, що я його знаю, як власні мозолі, і зможу досить точно передбачити, до чого він вдасться за тої чи тої ситуації. А коли б я завалив кандидатуру Шлітсена, замість нього призначили б когось іншого, можливо ще гіршого, до вдачі якого доведеться наново пристосовуватись. До того ж я зважив на взаємини між Шлітсеном і Думбрайтом. Нашого шановного боса аж пересмикнуло з досади, коли він дізнався, хто став на чолі школи. Конфлікт між ними назріє неодмінно, я в цьому впевнений. І тоді ніякі покровителі з Пуллаха не допоможуть Шлітсену.

— Але ж і ви значною мірою відповідаєте за діяльність школи?

— О, я добре обміркував лінію своєї поведінки і вже натякнув Думбрайту, що мене не задовольняють запровадження Шлітсена. На першому ж обговоренні навчальних планів я висуну свій контрплан. Ось коли Шлітсену перепаде!

Не передбачаючи навислої над ним небезпеки, новий начальник школи тим часом поступово вводив Думбрайта в курс справ, на ходу пояснюючи, як він побудував навчальний процес.

— Я не вважав за потрібне докорінно змінювати розроблений нами ще в Фігерасі план підготовки агентури, оскільки цей план було складено нашими спільними зусиллями, з врахуванням усіх ваших рекомендацій, гер Думбрайт! — злегка вклонився Шлітсен. — Отже, я виходив з того…

— Без преамбули, гер Шлітсен! Я просив би конкретніше. Контингент курсантів, розподіл їх по групах, придатність до роботи у ворожому тилу і ступінь цієї придатності за категоріями один, два і три.

— Усю роботу з новаками ми починаємо з тестів, що дають змогу визначити розумові здібності кожного. Залежно від інтелектуального рівня ми і комплектуємо групи, яким потім належить пройти курс спеціальних дисциплін у тому чи тому обсязі. Така диференціація дозволяє нам максимально прискорити підготовку курсантів, яких ми позначаємо категорією номер три. Вже зараз вони придатні для виконання найпростіших завдань, таких, як диверсії, усунення свідків, викрадення потрібної нам людини тощо. Але на першому етапі всі групи навчаються разом. Це стосується таких дисциплін, як вивчення всіх видів зброї, різноманітні прийоми боротьби, коли діяти доводиться голіруч, вміння орієнтуватися на місцевості. До речі, ми добре обладнали кабінети, де провадяться ці навчання. Можливо, вам буде цікаво бодай зазирнути в цей клас?

Шлітсен забіг наперед і широко прочинив двері до великої кімнати. Вгорі стіни її були щільно завішені плакатами і схемами, нижче, на рівні простягнутої руки, містилися стенди з взірцями зброї усіх виглядів і систем, починаючи з пістолетів і автоматів і закінчуючи багатим набором клинків і ножів. На окремому стенді лежали речі зовсім звичайні з вигляду: авторучки, запальнички, портсигари, запонки, брелоки, застібки для краваток. Але й вони мали найдивовижні властивості: різати, колоти, стріляти, бити в обличчя струменем отруйного дурманного газу.

— Непогана колекція, — кивнув на цей стенд Думбрайт.

Шлітсен скромно опустив повіки, мов учень, якого прилюдно похвалив учитель.

— Так, новинок з’явилося багато… До речі, вправи зі зброєю — найулюбленіша дисципліна наших вихованців. Покажіть, Ломан, чого ми досягли!

Інструктор, який при появі начальства урвав команду, рубонув долонею повітря і владно гукнув:

— Позиція!

Пикатий курсант, з яким він, очевидно, відпрацьовував елементи вправи, заніс вгору руку з довгастим чорним цурпалком.

— Кидок!

Дужий порух кисті — і цурпалок злетів у повітря, випускаючи гостре лезо. Майнувши блискавкою, ніж перетнув кімнату і влучив у самий центр червоного кола, накресленого на макеті.

— Попадання відмінне. Серце! — констатував інструктор.

— Для цих вправ кімната замала, — пояснив Шлітсен. — Доки дозволяла погода, ми їх відпрацьовували па повітрі. Кращі курсанти влучно поціляють у макет чи манекен з відстані двадцяти метрів.

— Непогано! — схвалив Думбрайт і, поляскавши курсанта по спині, привітно кивнув інструктору.

— Я попросив би вас зайти і в отой клас, — вказав Шлітсен на двері в кінці коридору. — Познайомитися з керівником групи, який сьогодні провадить там навчання. Своєрідний унікум: живий покійник. Нунке упхнув його до школи тимчасово, поки у вищих сферах вирішать його долю. Та, виявилося, він для нас людина вельми корисна. Виученик самого Отто Скорцені! А кожен з тих, кому поталанило пройти науку в замку Фріденталь, — ас своєї справи.

— Ховається від правосуддя і, звісно, під чужим ім’ям?

— Щось подібне. Тепер його прізвище Зепп. Вальтер Зепп.

Стишивши ходу, Шлітсен коротко розповів Думбрайту історію з викраданням Вернера Больмана і його фальшивим похороном.

Не заходячи до кімнати, Шлітсен і Думбрайт зупинилися на порозі так званого класу. Тут також навчали вбивати, тільки в інший спосіб — голіруч.

Начальник школи подав керівникові групи знак продовжувати лекцію, і той, анітрохи не знітившись, повів далі свою розповідь:

— Так от, підкреслюю ще раз: ви навіть не уявляєте, яка то тендітна річ організм людини. Знаючи, куди бити і як бити, ви неодмінно подолаєте супротивника. Існує багато надійних ударів. Сьогодні ми опрацюємо декотрі з них: удар у сонну артерію (Зепп повернув манекен і показав дві позначених червоним точки на шиї ззаду), удар у перенісся і удар по горлянці. Робиться це так.

Рука швидко знялася вгору, і ребро долоні врізалось у гумове горло манекена саме там, де стояла червона позначка. Під час удару фізіономія Зеппа перекривилась, блиснув оскал зубів. Здавалось, на мить майнуло справжнє його обличчя, щоб одразу ж сховатися за виразом зверхності і звичної діловитості.

Курсанти реагували на щойно бачене по-різному. Одні пригнічено знітились, вражені несумісністю між звичайними буденними словами і зловісним їх змістом. Інші жадібно, з хворобливою цікавістю всмоктували в себе все почуте і побачене. Декотрі лишалися байдужими. Ці або вміли добре приховувати свої почуття, або ж їх настільки пошарпало життя, що вже важко було будь-чим вразити.

— Зовсім сирий матеріал, — невдоволено буркнув Думбрайт, коли за ними зачинилися двері.

— Група тільки почала спецпідготовку. Тижнів за два ви їх не впізнаєте.