Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 89

— І знайшли їх?

— Знайшов, пане інструктор! — Гусєв зовсім перехилився через стіл. — Можна сказати, пощастило мені, що я знепритомнів після тієї духовки, куди мене замкнули. На той час ми вже окремо мешкали, після того, як нас перевели в інший барак. І от з’являється він до мене, начебто із співчуттям. Знаєш, каже, загинемо ми тут, замордують вони нас, давай тікати! Я прикинувся, ніби ладен на все пристати. «Куди, — питаю, — до Радянської зони?» А він: «До Радянської нам зась, ми ж недавно німця звідти викрали, давай подамося до Австралії чи ще куди». Я запитую його: «А гроші?» А він: «Дістанемось у якийсь порт, матросами наймемось на пароплав». Я обіцяв подумати і ось прийшов доповісти вам.

— Доповісти треба було раніше! Ну, та й зараз не пізно. За Димовим ми простежимо, не втече. Бери папір, напиши все, що розповідав. І нікому ні півслова. Про нього будуть знати лише ті, кому належить.

Поки Гусєв писав, примостившись на краєчку іншого стола, Домантович обмірковував, як йому врятувати Димова. Про донос на Димова черговий мусить зазначити в рапорті, пришпиливши до нього і писанину Гусєва. І тоді Димову кінець. Приховати? Небезпечно! А що коли все-таки ризикнути? В разі викриття послатися на те, що не надав заяві серйозного значення як злісній вихватці з заздрощів?

— Дуже давно побилися сп’яна. А наступного дня протверезилися і відразу помирилися. Не думайте, я не спересердя.

— Гаразд, зазначте про це в заяві.

«Кілька днів можна зачекати, — міркував тим часом Домантович, — якщо присікається, пошлюсь на ту бійку та заздрощі. Мовляв, були між ними чвари, отже, й вважав заяву звичайним наклепом, тому вирішив спочатку перевірити. Так, так, накажу котромусь з курсантів стежити за Димовим. Ось і аргумент на мою користь. Перепаде, звісно, добряче, та якось викручусь… Ну, а далі? Як знешкодити Гусєва? Ух, аж у голові все обертом пішло!»

Гусєв закінчив писати і подав аркуш Домантовичу.

— Тут я все змалював, пане інструктор, чисто все.

— Гаразд, можете йти, і пам’ятайте: нікому ані словечка!

— Могила, пане начальник! — Гусєв позадкував до дверей і вужем вислизнув з кімнати.

Пізніше, під час обходу школи, Домантович наказав Димову зайти до кімнати чергового.

— Подбай тільки, щоб тебе ніхто не бачив, — попередив він.

Димов з’явився не скоро. Чекаючи на нього, Домантович вкрай знервувався.

— Раніше не міг, мов на гріх… — почав виправдуватись Димов, та Домантович нетерпляче спинив його.

— Читай! — гукнув він сердито, простягаючи писанину Гусєва.

Димов здивовано покрутив у руках густо списаний аркуш, перевернув його на зворотний бік, глянув на підпис. Губи йому скривила незвична для його обличчя розгублена посмішка. Та вона враз зникла, тільки-но він прочитав перші рядки. Тепер його уста стискувались дедалі щільніше, густі брови грізно сходились до перенісся. Закінчивши читати, він ще деякий час дивився па підпис.

— І що ти: скажеш?

— Падло! — вихопилося крізь стиснуті зуби.

— Тепер скрегочеш зубами! Ех ти, знайшов кому звіритись. Гусєву! Та за ним сморід тягнеться на два квартали.

— Я… мені шкода його стало, коли він випав, мов лантух борошна, на підлогу. Як до людини прийшов, щоб разом рятуватись.

— Добрий порятунок! Нічого кращого не міг надумати, як тікати до Австралії. На кролів йому схотілось подивитися! На кенгуру пополювати! Йолоп, тричі йолоп! Ти що, забув про тих двох, котрі намагались ушитися до Скандинавії? Обох прошили кулі агентів-ліквідаторів, що повсюдно нишпорять, виловлюючи охочих до мандрівок, таких, як ти. Теж мені Міклухо-Маклай новоявлений, Левінгстон нещасний!.. А тепер скажи, що мені робити з цією писаниною? Сподіваюсь, ти розумієш, в яку халепу втягнув себе й мене?

Димов сидів зігнувшись, затиснувши між колінами пальці зчеплених рук.

— Несила мені тут, — простогнав він. — Спротивилось усе і сам собі спротивився! З душі верне!

— Ти ці переживання залиши закоханим. Давай краще поміркуємо, як нам виплутатись?

— Як же тут виплутаєшся? — Димов випростався і подивився на Домантовича. — Якщо ви навіть не дасте ходу заяві, цей падлюка однаково комусь скаже і вийде ще гірше. Тоді загину не тільки я, а й ви. Отже, мені однаково край. Так чи так. Ну, а вам…

— Про мене не турбуйся. Зробимо так: заяву я приховаю на деякий час. У разі чого, скажу, що доручив за тобою стежити. Сучкову, наприклад. Мовляв, вважав написане Гусєвим наклепом, тому й вирішив сам попередньо перевірити. Гусєву заткну рота, сказавши, що днями начальство викличе його. А тим часом щось, може, й вигадаю. Ти ж поки що…

Телефонний дзвінок перервав їхню розмову. Домантович зняв трубку, когось вислухав, потім поклав її на важіль.

— Зараз сюди прийде Шлітсен. Мерщій забирайся, та пильнуй, не наскоч на нього! Поговоримо завтра…

Нічна темрява навалилась на груди Димова, мов величезна брила землі. Лежачи поверх ковдри, він відчув її вологість, навіть терпкий запах. Отак буде й після смерті. Ні, не так. Душу його не краятиме більше нестерпний жаль за минулим. І взагалі нічого не буде. Світ зникне назавжди, ніби ніколи його і не було. Дивно! Виходить, життя — то взагалі марення, яке для кожної людини рано чи пізно зникає. Тоді хіба не однаково, як скоро це станеться? І в який спосіб? Ні, тільки не датися в руки шлітсенам! Годі, позбиткувались… А ота гнида, Гусєв, житиме. Житиме, хоч немає в нього за душею нічого святого. Йому не ввижається рідний край, його простори, небо, де навіть зірки світять інакше. Він за копійчину все ладен продати. Ну, а ти сам? Тебе знадили іншим, побрехеньками, дурними обіцянками. Коли з’явився у концтаборі отой миршавий власовець і почав агітувати, ти й вуха розвісив. Аби з табору вирватися, а там… Ось воно, твоє дурне «а там». Одержавши зброю, мав нагоду хоч кількох покласти, у самого Власова влучити, а тобі, бач, закортіло ще пожити. За шкуру свою злякався.

Димов знає: ні до чого ці роздуми. Знов-таки з власної дурості. Але вихід у нього є. Ось він, затиснутий у кулаці. Тепер він сам собі пан! Не підвладний ні Думбрайтові, ні Шлітсену, ні ще будь-кому.

Він сідає, прислухається до невиразних нічних звуків, тихого шереху дощових крапель, що б’ють у шибку. Боже, невже і це зникне?

? Бажання жити охоплює його з шаленою силою. Він схоплюється, опускає руку з ампулою в кишеню. Тепер він знає, що робити. Мабуть, підсвідомо ця думка в нього вже зріла. Може, сама доля штовхнула його руку до коробки з ампулами, коли вони працювали в лабораторії.

Темрява в кімнаті така, хоч в око стрель. Димов стоїть, намацує ногою м’які капці. Мало не до очей підносить кисть руки, вдивляючись у циферблат годинника. Стрілки й цифри тьмяно світяться, та він не може розрізнити, яка з них показує години, а яка хвилинна. Лише довга секундна нагадує про плин часу. Так, так, час спливає… Треба йти!

Обережно відхилив двері. Тихо. Ступив перший крок, другий… У кінці тьмяно освітленого коридору зупинився перед боксом номер 24 і прислухався. Рівномірні подихи з присвистом.

Увійшовши до кімнати і прихиливши двері, Димов зупинився. Зачекав, поки очі звикнуть до темряви. Підійшов до ліжка. Гусєв спить на спині, високо закинувши голову. На блідій плямі обличчя — напіврозкритий рот. «Невже я це зроблю?» — жахається Димов. Та рука діє, мов не керована його волею; притискає до зубів ампулу, потім притискує нижню, відвислу щелепу.

Другого дня вранці Домантович подав рапорт, де значилося, що курсант Гусєв заподіяв собі смерть, розкусивши ампулу з ціаністим калієм.

Удень, зустрівши Димова на подвір’ї, Домантович запитав, киваючи в бік баракам:

— Твоя робота?

— Він же сам накинув собі на шию зашморг. Лишалося тільки затягнути…

— Я ж обіцяв, щось придумали б…

— Несила була терпіти, несила… Цю ампулу я для себе… давно вже приготував. А вийшло… Ат, що там говорити! — Махнувши рукою, Димов почвалав далі.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Знову Лемке!