Над Шпрее клубочаться хмари - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 96

Думбрайт уявляє собі цю картину, і кулаки його стискуються. Залишити кабінет незамкненим, забути ключ від сейфа! На таке здатний лише нехлюй Шлітсен. Тепер він зліг, симулює хворобу. Мовляв, того дня з самого ранку почував себе вкрай погано, в голові паморочилося. Тепер його, справді, тіпає пропасниця, тільки не від хвороби, а від страху перед відповідальністю.

Боїться відповідальності й Думбрайт. Все дощенту зжере пожежа, якщо відразу не пригасиш вогонь. А пригасити його можна лише в один спосіб: затримавши втікача. В крайньому разі, знешкодивши його. Та поки що пошуки нічого не дали. Десятки людей піднято на ноги, нишпорять по Берліну і за його межами, а й досі немає жодного втішного повідомлення.

Чомусь запізнюється й Шульц, хоч гамбурзький поїзд прибув півгодини тому. Коли людина тобі вкрай потрібна… коли кожна хвилина на обліку…

Думбрайт рвучко притягає до себе телефон, набирає домашній номер Фреда. З трубки линуть довгі гудки, проте до телефону ніхто не підходить. Отже, вдома Фреда нема. Куди ж, чорт забирай, він міг подітися? Може, подався до Нунке?.. Палець з такою силою крутить диск, що апарат совається по столу. Трубку відразу беруть. Але відповідає не Нунке, а його секретарка: «Ні, на жаль, його нема. Гер Нунке поїхав до школи… Фред Шульц? Ні, не приходив. Гаразд, відразу ж подзвоню».

А той, кого так наполегливо розшукує Думбрайт, сидить зараз з Гельмутом Зеллером у задній кімнаті невеличкої кав’ярні, розташованої поблизу автомайстерні.

— То, кажете, ферейн «Врожай»? — замислено перепитав Зеллер і примружив очі, ніби намагався щось поновити в своїй пам’яті. Хвилину помовчав, занурившись у роздуми, потім махнув рукою. — Ні, так не можна! Мимоволі береш під підозру кожного, а це зле. Сьогодні ж, найпізніше завтра до Гамбурга виїде наш товариш. А вам, Фред, величезне спасибі! Тепер, коли триває підготовка до другого Народного Конгресу, особливо важливо викинути з своїх рядів усіляку погань.

— Послухайте, Гельмут! Чи не зміг би цей ваш товариш виконати одне моє особисте доручення?

— Звичайно. Яке саме?

Григорій коротко розповів про розмову в пивничці, про свої сумніви щодо Ганса Брукнера, змалював зовнішність Лемке.

— Цілком слушно, треба перевірити. Можливо, і сфотографувати. Доберу людину, яка зможе це зробити.

— Буду вам безмежно вдячний, з моїх плечей наче гора спаде, коли дізнаюсь, що то за один… А тепер, друже, час прощатися! Мені й так перепаде за спізнення.

— Пошліться на машину, лайте на всі заставки автомайстра, — посміхнувся Зеллер, — такий, мовляв, і сякий.

Обидва підвелися, міцно потиснули один одному руку. Кожне їх прощання могло стати останнім, і вони це добре розуміли.

? Нарешті! Якщо вас викликають терміновою телеграмою, ви повинні з’явитися негайно! Де вас носило, чорт забирай?

— Якраз не носило, а мусив стояти. Зникла іскра. Мало не півгодини бився, поки рушив з місця. Ось вам доказ. — Григорій, сміючись, підняв угору забруднені долоні.

— Ну, гаразд, швидше мийтесь! І без того стільки змарновано часу.

— Та скажіть же хоч, що сталося!

— Утік Ворон, забравши з сейфа Шлітсена документи.

— Фю-ю! — Григорій упав на стілець. — Коли ж це сталося?

? Очевидно, днів зо три тому, а схаменулися тільки вчора.

— Оце так новина! Ви мене просто приголомшили… А може, то панікування Шлітсена?

— На превеликий жаль, правда. Та мийтесь же швидше, тоді поговоримо!

«Ну й Ворон, ну й молодчага, — змиваючи з рук брудну мильну піну, думав Григорій, — виявляється, не марно я з тобою марудився!»

З туалетної Григорій вийшов, на ходу витираючи руки носовичком:

— До ладу і не помився, так не терпиться про все дізнатися. Навіть голову трохи змочив, щоб прийти до тями, спокійно вислухати вас.

Пересипаючи мову міцною лайкою, Думбрайт почав розповідь про події трагічного дня і про наслідки розслідування.

— Одного я не розумію, містер Думбрайт, — озвався враз споважнілий Григорій, — чому ж усі одностайно вирішили, що документи викрав Воронов? Адже його зникнення нічого ще не доводить. Він, наскільки я знаю, і раніш не щодня бував у школі. Чому одразу підозра впала саме на нього? Адже можна припустити й таке: старому стало погано на вулиці і його забрала карета «швидкої допомоги». Ви дали своїм агентам вказівку, щоб опитали лікарні? Або перевірили морги?

— Він живий і при пам’яті, і тепер зловтішно потирає руки, кепкуючи з нас. Ось вам незаперечний доказ. — Думбрайт витяг з шухляди цупкий аркуш глянцевого паперу і підбив його нігтем у бік Григорія. — Помилуйтеся!

Гончаренко мало не приснув від сміху, взявши в руку аркуш. У центрі його, майже в натуральну величину, було намальовано звичайнісіньку дулю, під якою стояв промовистий напис: «На науку і пам’ять. Ворон».

— Де ви це знайшли?

— В кімнаті, де він мешкає, під час обшуку… Як ви гадаєте, куди він міг податися?

— Скоріш за все до своїх давніх друзів — англійців. Можливо, Воронов і не поривав з ними зв’язку, і деякими нашими неприємностями ми можемо завдячити йому. Якщо не всіма.

— До такого висновку прийшли і ми з Нунке. Отже, пошуки треба провадити в цьому напрямку.

— У нас є своя людина в англійській розвідці?

— Звичайно. Але на зв’язок цей типус виходить раз на тиждень. А ми повинні діяти негайно… Гмм, просто не знаю, що робити.

— А що, коли зіграти у відкриту?

— Тобто?

— У приватній розмові з котримсь з впливових працівників їхньої розвідки укласти, як вони люблять казати, джентльменську угоду: вони нам — Воронова і всі викрадені папери, а ми їм… хай самі запропонують, що їх цікавить.

— Зерно істини в цьому є. Давайте зробимо так: я накажу своїм референтам ознайомитися з наявними у нас досьє, заведеними на більш-менш визначних працівників англійської зони… Відібрані досьє прогляну і сам доберу сприйнятливу для такої делікатної місії кандидатуру… Зателефоную одному приятелю з Двохзональної Економічної Ради і запрошу його разом пообідати. Він має широкі зв’язки, знає де, кого і коли можна зустріти… Ввечері ми з вами вечеряємо в названому моїм приятелем ресторані. Бажано з’явитися в супроводі дами, звичайно, пристойної. Присутність жінки створить невимушену атмосферу і дасть змогу двом спокійно поговорити, коли третій запросить її на танець. У вас є хтось на прикметі?

На жаль, — розвів руками і скрушно зітхнув Григорій. — Боюсь, що скоро на моїй спині виростуть крильця.

— Так вас засмутила розлука з Агнесою Менендос? До речі, як ви допустили, щоб її у вас вихопили просто з-під носа?

— Хіба Нунке вам не доповідав? У Римі її вже не було, коли ми з Вайсом приїхали. Я відшукав падре Антоніо, розпитував господиню готелю, де вона по приїзді зупинилась, але куди вона виїхала, ніхто не знав. Дальші пошуки довелося припинити через того недолугого шукача скарбів, Шлітсенового попихача. Всю епопею Вайса можна було б назвати анекдотичною, якби вона не закінчилася так трагічно. Хто його напоумив шукати спадщину дуче? Коли запала в його дурну голову ця божевільна ідея? В Італії чи, може, ще в Іспанії? Чи не тому, бува, Шлітсен і нав’язав мені в попутники Вайса, що сам збирався поживитися за рахунок покійної коханки дуче? Навіть така думка мимохіть виникає, коли починаєш прикидати так і сяк.

— А знаєте, Фред, останнє ваше припущення не таке неймовірне. Так, так, тепер я починаю розуміти, що спонукало його написати оту гидоту…

— Що саме написати і кому? Чим ви хочете мене ще приголомшити?

Думбрайт витяг з кишені портмоне, розгорнув його і обережно вийняв з-під целофану маленький аркушик, помережений добре помітними лініями старих згинів.

— Ось, прочитайте! Мабуть, уривок з чернеток, випадково не знищений.

Швидко пробігши очима текст, Григорій байдуже знизав плечима:

— Нісенітниця! Наслідки розслідування так широко висвітлювались у пресі, що тема незабаром сама себе вичерпала. Особливо після затримання злочинців. Жодне розслідування не дасть нічого нового. Невже цей папірець міг вас стривожити?