У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 28

З одного боку, історична аритметика свідчить про те, що більшовізм для України був чужонаціональним явищем. Адже в лавах більшовиків до 1917 р. перебувало 273 українці, а липнем 1918-го року з 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України, лише 130 називали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди. Також у складі ЦК КП(б)У, обраному у тому ж липні 1918-го року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на ІІ-му з’їзді — троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади — ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб. У першому радянському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 p., з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 p., — п’ятеро з 17-ти народних комісарів.

Тож попри це, до літа 1918-го року в Україні не було не лише своєї комуністичної партії, але й філії РКП(б), й адепт більшовізму М. Скрипник у 1923-му році з носталгією згадував, що «фактично у 17 році на Україні не існувало жодного партійного центру більшовиків, жодного центру для скупчення сил пролетаріяту у боротьбі проти того дрібнобуржуазного центру» (чи пак Центральної Ради), і на виборах до Всеросійських Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало лише 10 % українських виборців, а радянська влада в Україні таки була встановлена.

З іншого боку, попри офіційну наявність у тогочасному, здебільшого інтеліґентському, чи пак міському середовищі пропаґандистської отрути соціялістичного штибу і масонського зразка, не слід забувати також про невблаганний «людський» фактор, себто «ментальний» характер будь-якої справи, що, зокрема, пояснює той чи інший процент наявности українців на вищих партійних посадах у «чужонаціональних» партіях. «Нехай це буде донос на своїх же, але я скажу, — значив В. Винниченко у невідправленому до ЦК РКП(б) листі, датованому 20-им вереснем 1920 p., — що ви не можете покластись ані на одного національно свідомого украінця-комуніста; коли вони заявляють себе вірними прихильниками вашої політики, — не вірте: деякі роблять це з страху, другі з користи, треті через безсилість, четверті з політики». Словом, від часу промови Г. Хоткевича 1915-го року про українську інтеліґенцію, яка спроможна «заради лакомства нещасного» зрадити ідеали, мало що змінилося. І тут-таки В. Винниченко несамохіть підказує методу управління інертною масою «свинопасів і гончарів», так і не застосований ним на рідному матеріялі. Було б краще, значить він, «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв'язаних з українським народом ніякими традиціями й емоціями».

Тож попри те, що українські більшовики покладалися лише на допомогу Червоної армії, внаслідок чого у 1917—1919 pp. більшовицька Росія тричі захоплювала Україну, формуючи маріонеткові уряди з членів російського ЦК РКП(б), без підтримки «широких верств населення» з часом не обійшлося: як з боку зрусифікованого пролетаріяту, так і завдяки захопленій «музикою революції» (А. Блок) інтеліґенції, ще й не без допомоги «українського» села. Адже яке було село в Україні початку XX-го століття? Так, нібито однорідне, патріярхально-куркульське, чи пак вперто-власницьке, і цілком придатне до спротиву чужорідній заразі більшовізму. «Поза лаштунками ховалось слизьке тіло бандитизму… Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі», — характеризував тодішнє селянство Д. Донцов.

Проте невипадково сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки, «чайки-небоги» й «підніжки Москви», завжди був одним з найулюбленіших в історії української культури. Може, через те, що противились якраз своєму, обридлому, прісному і холопському, а душа тягнулась до забороненого плоду чужої культури? До речі, це цілком природна реакція організму, що століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псалмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців. Якщо ж перемагали, то виключно у «фолкльорний» спосіб. «У той час, коли нарід наш гине від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, — таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, — по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п'ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи…»

Микола Скрипник

Утім, на всі ліберально-демократичні маніпуляції патріотів-народників українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало». «Кидаючись до народу, ми кидаємось просто під ноги скаженій трійці на вірну погибель», — так само застерігав А. Блок російських народників у своїй статті «Народ та інтеліґенція». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі поет і яка символізувала стихію «народности», перетворилася під описувану пору «революційних» зрушень на міщанську таратайку Чічікова з «Мертвих душ». З поетами, щоправда, теж вийшло ненабагато краще, оскільки, як значив О. Мандельштам, «не підкоряється мені перо: воно розщепилося й розбризкало свою чорну кров, ніби прив'язане до телеграфного бюрка — публічне, спаскуджене блазнями в шубах, розмінявши свій ластів'ячий розчерк — первісний натиск — на „приїзди ради бога“, на „сумую“ і „цілую“ неголених паскудників, які шепочуть телеграмку в надиханий хутряний комір». Що ж до справжнього обличчя «селянської гостинности», про яку згадував Д. Донцов, то проявлялась вона радше щодо свого ближнього, аніж до ворога чи супостата. «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули», — листували до М. Єреміїва, редактора газети «Рада», стривожені незрозумілою патріотичною ідентифікацією «українські» селяни.

«Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні „монади“, — пояснює цей стан В. Домонтович. — Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіянти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів».

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Втім, яке там усвідомлення! Село залишалося селом на всьому просторі колишньої імперії. «Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу», — значив український радянський драматург М. Куліш. «Тяжко зрозуміти й повірити, що російський мужик не християнин, не покірний божий слуга, а мрійливий бандит», — підтверджував російський і не менш радянський письменник К. Федін.

Лев Толстой як дзеркало Задзеркалля