У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор. Страница 6

Ідеї визволення української нації з-під московського ярма, а також прагнення подальшої соціяльної справедливости гуртують довкола Братства тарасівців усе більшу кількість прихильників, серед яких був поет М. Тимченко, письменник М. Коцюбинський, політичний діяч В. Шемет.

У 1893-му році Братство тарасівців було заарештоване царською жандармерією. До харківської тюрми потрапляє також фундатор гуртка І. Липа, засуджений за статтею «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Вийшовши на волю через 13 місяців, він перебуває під постійним наглядом поліції, а осередки Братства продовжують свою роботу вже в Полтаві (М. Міхновський), Лубнах (В. Шемет) та Одесі.

Загалом Братство тарасівців проіснувало до 1898-го року, спричинившись до утворення більш політизованої Загальної української безпартійної організації (1897) та Революційної української партії (1900). По-різному склалась також подальша доля фундаторів гуртка тарасівців, але кожен з них, винісши з того досвіду невгасиму іскру Тарасової мудрости, решту свого життя поклав на визволення рідного краю.

Зокрема Іван Липа, вже за часів УНР, стає комісаром міста Одеси, а згодом — міністром у справах віросповідань (1919 р.) в уряді нової Держави. Помер від раку шлунку після довгих поневірянь уже в 1923-му році. Микола Міхновський увійшов до історії наших визвольних змагань як перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. Був замордований більшовиками в Києві 1924-го року. Його старшого брата Юрія, архиєпископа Чернігівського, настоятеля Софійського собору в Києві (від 1931-го p.), було розстріляно в 1937-му.

Відтак, історія Братства тарасівців спростовує одну з тенденційних думок, які існують у сучасному національному світогляді, доводячи, що саме з теренів Східньої України, і з Харкова зокрема, починалась визвольна боротьба українського народу. З огляду на малоросійську природу цього споконвіку міщанського міста, мабуть, важко уявити, що тут зродилося лоно українського націоналізму, адже саме в Харкові, наснаженому досвідом Братства тарасівців, виникла перша політична організація, котра у своїй програмі ставила питання самостійности України — на відміну від західноукраїнських радикалів, які прагли лише «куцої автономії».

РУП чи УНП?

або Кому належиться будучина

Отже, ще наприкінці ХІХ-го століття серед народницької течії суспільного руху в Україні почали виступати нові національні верстви, котрі, поглиблюючи драгоманівську ідеологію в питанні національних взаємин, підготовляли таким чином новочасний націоналізм. «Здоровий хлопський розум», який, за М. Драгомановим, мусив стати тією силою, що керувала б поступом народу, виявився неспроможним протиставити «бажаному добробуту нашої ґенерації» щось інше на шляху до виборення нею власного права на життя. Опанувати якусь іншу стратегію спротиву теорії «демократичного націоналізма» Драгоманова намагались новостворені гуртки т. зв. «свідомих українців», серед яких було Братство тарасівців, один із засновників якого, а саме І.Липа, закликав у 1893-му році громаду однодумців «бути у всьому консеквентними українцями», дбати про розвиток української мови, національного виховання тощо. Цей заклик мав неабиякий відгомін у політичному житті України, і вже наприкінці 1890-их років значно пожвавився національний рух серед молоді в гімназіях, університетах, семінаріях, де створювалися власні «крамольні гуртки» і навіть проводились підпільні з’їзди та наради.

Звісно, не обійшлось без ідейного впливу старшої ґенерації культурників, хоч і західнього, терену Вкраїни, де українство мало ліберальніший характер, будучи менш утиснуте тамтешнім урядом. Так, величезне значення для східнього й не лише українства згаданого часу мала думка М. Драгоманова: на нього дивилися, йому вірили. «Европа не раз чула Вас, не раз прислухалась до Вашого слова і звикла до нього; Ви завжди ставали в обороні пригноблених братів наших українців», — зверталась молодь до автора ідеї українського сепаратизму. «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Европа, — озивався М. Драгоманів. — Наївно думати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі? Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається».

Утім, вищезгаданого національного руху не спинило ані створення 1895-го року в Галичині (а саме у Львові) Української радикальної партії, яка під впливом ідей М. Драгоманова проголосила, що «здійснення її ідеалів можливо тільки при повній політичній самостійности українського народу», ані об’єднання українських діячів на теренах Східньої України, котрі у 1897-му році за ініціятиви Д. Антоновича та О. Кониського згуртувалися довкола Загальної української організації, до якої увійшли усі тогочасні товариства «офіційної» старої Громади, що існували у двадцятьох містах України. Ця безпартійна організація, по суті, продовжувала культурницьку діяльність колишніх громад, маючи у своєму складі чималу кількість членів Братства тарасівців. Натомість молодече відгалуження братства, і зокрема М. Міхновський та брати Шемети, надалі створювали власні структурні осередки, що разом з більшістю національних організацій в Україні мали підпільний характер праці і чия активна політична діяльність не мала нічого спільного з українофільським культурництвом їхніх попередників.

Таким чином, ставши провідницею нової течії історичного життя, саме академічна молодь Східньої України почала впливати на його поступ, і то з позицій політичного радикалізму. Згодом частина цієї проґресивної течії була спрямована до соціял-демократичного русла, що не зміг уповні виявити дух української стихії. Як значив Донцов щодо поміркованої інтеліґенції соціялістичного штибу, «кадри її виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали — на культурі і літературі Москви. За їх божищем, Драгомановим, Україна була тільки провінцією імперії, а її народ — плем’ям, без власних політичних ідеалів».

Утім, у зв’язку із суспільно-історичними умовами, і зокрема подіями на Далекому Сході, навіть згадані ідеологічні «божища» змінювали під тиском обставин власну думку щодо подальшого поступу українства. «Українолюбцям треба кинути надії, що вони зможуть чогось осягнути безполітичною культурною працею, — значив М. Драгоманів вже у 1905-му році. — Зостається або терпіти, або ставати перше до пропаґанди, а далі до акцїі в цілях політичної вольности». Але перехід до акцій, чи пак активних дій, відбувся в Україні набагато раніше, оскільки серед українських політичних осередків того часу сталися значні зміни, і провідним питанням історії постали проблеми політичної волі рідного краю. Саме на цих ідеологічних засадах, підготовлених двома попередніми з’їздами студентської громади, що були проведені за ініціятиви П. Андрієвського, О. Коваленка, Р. Сембратовського та Д. Лукіяновича, 10 лютого 1900 року в Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП). Нову політичну силу було утворено під проводом видатного політичного і громадського діяча, харківського адвоката М. Міхновського на 3-му Студентському з’їзді, на т. зв. «Раді чотирьох», до якої входили Дмитро Антонович, Бонифат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов. За ідеологічну основу РУП, а також її політичне кредо, було взято промову адвоката М. Міхновського, виголошену ним на шевченківських роковинах у Харкові 26-го лютого 1900-го року. Видрукувана згодом у Львові окремо брошурою під назвою «Самостійна Україна», ця промова стала першим виданням і політичною програмою РУП. «Від того часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, огнем запалювали серця для двигнення поневоленого народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української суспільности в Росії нічого, щоб цю ідею незалежности України подало так рішучо, як отся брошурка», — згодом значив С. Томашевський, рецензент «Молодої України». Отже, за ідеологом партії, лише «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» мусила стати головним гаслом визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Відверто проголошуючи боротьбу з капіталізмом, М. Міхновський рішуче виступає також проти інтернаціоналізму соціялістичної партії, відстоюючи ідею державної самостійности з гаслом «Україна з її багатствами тільки для українців, а не для чужинців».