У лісничівці - Парфанович Софія. Страница 12

Вітер дме. Білі пушинки бодяків та опале листя біжать кудись у далечінь. Ліс глухо гомонить. Скриплять стовбури ялин, свище, співає молодняк, грізно воркочуть старі велетні. Здається, що ліс зрушив із своїх підстав і зараз почне ступати й нищити все на своєму шляху. Чорні хмари низько налягають над землею. Хай тільки стихне вітер, і з них сіятиме холодна осіння мжичка.

* * *

Жовтневі ночі глухі і темні. Навіть, як зорі світять, на землі нічого не побачиш. У таку ніч з лісу виходять дики. Інколи йде їх ціле стадо. Чути, як хрустять гілки під їхніми ратицями. Час від часу рохне матка, кличучи за собою молодих. Дики знаходять картопляне поле й починають там поратись. Уранці господар тільки ахне, побачивши шкоду. Тож треба доглядати полів, якщо вони поблизу лісу. Люди ставлять з кори, або з чатини буди і в них проводять ночі. Перед будою палять вогонь. Палахкотить сухе бадилля та хмиз. Яскраві, фіолетово-червоні язики то повзуть низько, то стріляють стовпами вгору.

У буді двоє людей. Інколи два чоловіки, часом хлопець і дівчина, найчастіше такі, що не байдужі одне одному. Вони по черзі розповідають про різні, здебільша фантастичні, події. Потім одне спить, а друге певний час вартує.

Врешті, не люди відстрашують диків, а вогонь. Завданням цієї сторожі є доглядати ватру. Дики загалом боязкі, на людей не нападають, хіба матка може кинутись, обороняючи своїх малих. Небезпечним є лише дик-одинець, хоча й він у таку ніч зацікавлений більше картоплями, а не людьми. Тож сторожа може собі спокійно розповідати байки, або й спати. Тільки треба, щоб палахкотів вогонь.

4. ЛОВИ

На полі товкся осінній вітер. Шелестів засохлим бадиллям, гнав перед собою клубки бодяків та співав тонко в лозах над річкою. У лісі тиша. Тільки верхів’я смерек шумлять та гоготять високо під бурим небом.

Люди й пси йдуть лісом. Два жовті ямники пана Вірстюка, сторожко піднявши вуха, нюшать. Співак, який ще не ходив на лови, біжить за ними, але ж пан Вірстюк кличе його до ноги. Пес ще не знає поведінки на ловах. Він мусить учитися від оцих ямників.

Попереду йде Дмитро Рибак. Без нього не можна собі уявити ніяких довів. Та й Дмитро сам радше не їв би й не спав би, але лови йому ввійшли в плоть і кров. Попереду нього біжить латастий Розбій і нюшить. Раптом пси натрапили на слід звіря й подались бігом у гущавину. Зараз же десь з нетрів почулося гостре скавуління й пронизливий гавкіт.

— О! Допали!

Пан Вірстюк подався за псами.

Продираючись через гущавину знайомими пролазами, лісничий ішов на голос псів. Тут побачив: обпершись задом об стовбур великого дерева, стояв дик. До нього підбігали ямники та старалися його вкусити за ногу, чи за стегно. Дик боронився від них зубами. Пси зручно підскакували й відскакували, невпинно гавкаючи. Так, вони повинні були тримати звіря, аж поки не прийде ловець. Та це вимагає від псів досвіду й великої обережности. Один хибний рух, і дик страшним своїм іклом розпоре живіт тварині, та, як ганчірку, відкине її набік. Гра ця небезпечна, але пси люблять її. Зокрема люблять її ямники, що хоч малі та кривоногі й здавалось би незграбні, проте дуже добре справляються в такому випадку.

Тепер вони вміло тримали дика.

Стріл. Дик стрибнув у повітря та побіг, уже не звертаючи уваги на псів. Але вони кинулись навздогін.

Утеча дика, проте, не триває довго, він слабне. З його шлунку дзюрчить кров.

Ранений звір так само небезпечний, і коли обережність псів зменшилась, не один з них платить життям.

Друга куля лісничого поклала дика на місці.

Співак увесь час мусів триматися ноги пана Вірстюка. Він тільки слідкував за дією та помагав виполохати звірину. Завтра він піде знову на лови, і його вже випустять на конаючого дика. За інстинктом ловця, пес відскакуватиме, захищаючи своє життя. Врешті, він і сам ходитиме на лови та ще й на одинця. Це його призначення.

Убитих диків зносили в одне місце, прив’язавши їх попередньо до дрючка. Тут кожен, хто поклав дика, брав собі ікли та долучував дома до своїх ловецьких трофеїв. Туші ж відправляли до Головного Лісництва.

5. НЕБЕЗПЕКА

Співак був уже невідступним товаришем свого пана. Ліс він знав дуже добре, як і кожну звірину. На ловах не раз зазнав покалічень, та це були рани невеличкі, до того ж набуті в чесному бою.

Полювання на диків-одинців не належало до звичайних у лісництві. Це була аматорська гра. Польські панки, діставши дозвіл, радо вибиралися на такі лови.

Правда, тут було більше шуму, паради та пихи, як справжнього мисливства. Такий панок приїздив, прекрасно одягнений, усе на ньому так і сяяло. Новенькі високі чоботи з хромової шкіри, блискуча рушниця, і що ви хочете. Ще й кухаря з собою віз, і льокаїв. А вже чи вмів він стріляти, чи не вмів — інша справа. Для того були лісничі.

Перед в усьому вів Рибак, що доглядав за порядком та був незаступний через свій великий досвід. Правда, пани привозили й своїх псів, інколи закордонної, славної раси, але далеко їм до наших простих, доморослих псів.

Починалися лови, пси гавчали, в лісі стояв гамір і шум. Часом лунали постріли, і луна стоголосно розносила їх по всіх закутинах.

Цим разом Співак ішов у парі з Розбоєм. Зникли в гущавині. Раптом пан Вірстюк почув жалісне скавуління свого пса.

— Ого! Чи не сталось чогось злого?

І лісничий побіг у напрямі скавуління.

Могутній дик боронився перед Розбоєм. Довгі й гострі ікли раз-у-раз пороли повітря, шукаючи псового живота. Та Розбій зручно наскакував і відскакував.

Але ж що діялося з Співаком? — Він лежав кілька кроків оподалік, відкинутий ударом іклів. Його живіт був розпоротий, лилася кров, кишки вилазили з черева. Смертельний страх був у очах пса. Він безперестанку скавулів.

Побачивши пана, він хотів піднести голову та спробував помахати хвостом. Але голова безсило впала на землю.

Зручним пострілом у серце пан Вірстюк поклав дика і зараз же підійшов до Співака, та став біля нього навколішки.

— Бідний песику! — пестливо говорив господар. — Невже ж тут твоя смерть? Але не піддавайся, якось будемо рятувати.

Пан Вірстюк тричі затрубив у ріжок. Зібралися люди, а з ними й польський граф, що полював на того одинця.

На землі лежала забита тварина. Велике тіло простягнене в смертельному корчі. Могутня голова, два міцні ікли стирчали з пащі. З грудей ще сочилась кров. Її багряні краплі падали на зелень моху та виглядали, наче б хтось розсипав калину.

— Але ж то оказ, пане дзєю! — говорив граф по- польськи, спираючи свою ногу, обуту в блискучий чобіт, на тіло дика. — Гляньте на ці ікли! Скільки йому літ може бути, пане Рибак?

Хоча Рибак не дочував, проте він дуже добре знав, про що може йти ловцеві в такому випадку. Він же ж хвалитиметься своїми ловецькими трофеями.

— Е, йому певне з десять літ. Подивіться на ці ікли. Щось вони вже проробили в свойому житті.

— Шкода тільки, що не я його поклав, та це врешті не таке важне. Зараз ми сфотографуємо нашого дика.

— Грицю, ходіть-но сюди! Прошу тримати апарат, і як скажу: раз, два, три, потягнете за оцей гудзичок.

— Слухаю ясного пана, — говорив Гриць, — я вмію поводитися з апаратом, бо на кожних ловах фотографую панів.

— Ну, то добре.

Граф став біля дика, спер ногу на його карк, гордовито закопилив губу, рушницю злегка похилив, на знав, що якраз вистрілив з неї.

Хто міг би сумніватися, бачучи цю картину, що пан не забив оцього звіря? Мало того, що не сумніватимуться, але ж у найновішому випуску «Нови Свят» чи якогось іншого журналу, що появлявся в Кракові, чи Варшаві ще й буде опис цих ловів та зручного пострілу, яким граф поклав небезпечного звіря. Ще й фото забитого пса буде долучено, бо й його сфотографував пан…