Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген. Страница 10

— Мойсей одного разу не послухав Господа, і той пообіцяв, що Мойсей побачить Землю обітовану, до якої він так довго вів свій народ, але не потрапить до неї. Мойсей побачив її саме з цієї гори — і невдовзі помер. Його поховано десь тут, але ніхто не знає, де саме. Відтоді гора Нево вважається святим місцем.

— Звідки ти все знаєш?

— Я вивчаю релігію і культуру в Токійському університеті.

— А-а... — промовив виразно я.

Нарешті ми вмостилися на каміння трохи поїсти, сонечко пригрівало все дужче, настрій був просто відмінний. Ми їли апельсини, банани і роздивлялись туристів, яким гіди, що підробляли тут, так би мовити, як приватні підприємці, розповідали розлогі біблійні міфи. Туристи поважно кивали головами і цокали язиками, удаючи неабияку скорботу за долею християнства, після чого, вдосталь нафотографувавшись, наче скинувши поморок і виконавши святий обов’язок, спішили із сяйливими обличчями до автобуса з кондиціонером.

— Іко, я так розумію, Мойсей був вибраним, тобто особливою людиною з особливими можливостями і повноваженнями, які йому надав Бог?

— Можна і так сказати.

— Тобто Бог з ним спілкувався напряму, вказував, куди йти, що робити, дав йому заповіді і таке інше. І Мойсей виконував ці настанови Господа, не коментуючи і не піддаючи сумніву?

— Так. Завдяки цьому він врятував євреїв від рабства. Вивів із Єгипту, сорок років водив по пустелі...

— Ага, я чув. Щоб не лишилося жодної людини з рабською психологією. У нас про це дуже люблять згадувати політики й журналісти, однак...

— Саме так. І після всіх блукань Мойсей нарешті привів свій народ на батьківщину.

— Чию?

— Звісно, їхню.

— Ти маєш на увазі, що то була, можливо, батьківщина їхніх предків? Вони ж так довго ходили, що ніколи тієї землі, за винятком довгожителя Мойсея, не бачили!

— Однаково, не в цьому ж суть.

— Іко, — я нарешті закінчив чистити і розламав навпіл останній апельсин, — візьми. Мені здається, що Бог учинив несправедливо щодо Мойсея. Міг би дати йому шанс, усе ж таки людина стільки заради нього зробила, хай би пожив ще трохи... До речі, я не певен, що ми тепер бачимо Ізраїль — там якийсь серпанок над землею стелиться, а в довіднику написано, що Ізраїль можна побачити лише в ясну погоду, і то ледь-ледь. Мойсею вже було за сто років — як він міг бачити в такому віці так далеко?

— Ти, взагалі, Біблію читав?

— Ні, точніше, вибірково, переважно частини якісь траплялися, інтерпретовані в різних брошурах, мультфільм якось по телевізору бачив, у нас їх останнім часом дуже багато показують. Релігія дуже модною стала, на Різдво і Великдень усі політичні виродки у церквах зі свічками стоять...

— Мойсей до останніх днів бачив, наче орел. А щодо справедливості Бога... тут є багато думок і коментарів. Хто сказав, що Бог має бути справедливим і добрим? — Іко підвелася. — Нам, мабуть, пора. Їдьмо дивитися на Мертве море, я хочу покупатися, кажуть, на воді там можна просто лежати — настільки вона важка і солона.

Я закинув наплічника на спину. Нічого не скажеш, добре, мабуть, бути пророком Мойсеєм. Чому саме йому випала така честь — репрезентувати нову мораль, нову релігію, тобто того самого, але все-таки нового, Бога? Чим він заслужив на таке? Чим керується Бог у таких випадках? Ми вийшли на дорогу і простояли хвилин десять, поки нас не підібрав місцевий автобус, забитий бедуїнами. Ми сіли на наплічники спиною до водія, так що нас мали змогу без перешкод розглядати майже всі пасажири. Жінки із закритими обличчями, одягнуті в чорне, суворі чоловіки в картатих червоно-білих палестинських хустках-куфіях, замурзані діти. Бедуїни спостерігали за нами, а я спостерігав за ними. Я думав, як живуть ці люди, що їм сниться, про що вони мріють, як складається їхній день, з чого складається їхнє життя, у чому їхнє щастя? Такі ж питання щодо нас, певне, жевріли і в їхніх головах, але, якби вони запитали, в чому сенс мого життя, боюся, мені було б важко відповісти.

— Як вас звати? — запитав, не обертаючись, водій. Він весь час курив, як і всі чоловіки в салоні. — Звідки ви?

— З України. Мене звати Джон Леннон, а це — Йоко Оно, моя дружина, — швидко відповів я. Іко зробила круглі очі й ледь не розсміялася. — Ми їдемо до Мертвого моря, хочемо подивитись.

— Я — Ахмет! — сказав водій. — Тут не дуже далеко. Ми повертатимемо праворуч, тож я висаджу вас на перехресті — там пройдете пішки або під’їдете машиною, о’кей?

Була лише перша година дня. Я прикинув, що як усе складеться добре, то ми запросто встигнемо сьогодні в Амман. Ми пішли, узявшись за руки, крізь сади, крізь чудово-весняне повітря, нам хотілося співати. До Мертвого моря, однак, виявилося далеченько, але Іко вкотре вже за сьогодні пощастило в автостопі. Нас підвіз зовсім молодий хлопець на старенькому «фольксвагені», забитому до краю якимось лахміттям. Він їхав мовчки, курив і всміхався, Іко дуже хотіла його розпитати про місце, де хрестили Ісуса, але хлопець лише кивав головою і казав: «Велком, велком!» Вони всі так кажуть, навіть діти, — вітають тебе у власній країні і запрошують почуватися спокійно. Водій, навіть не згадавши про гроші, висадив нас біля військового блокпоста і рушив собі далі. Молодий симпатичний офіцер з тонкими вусами на наше запитання про море і Йордан відповів лаконічно. «Мертве море — там, — сказав він і махнув рукою кудись униз у бур’яни. — Йордан — там», — і махнув рукою в інший бік.

Певне, ми потрапили не в найпривабливіший куточок Мертвого моря. На березі скрізь валялося сміття, старі будівельні матеріали, водорості, а посеред усього цього бруду на піску спокійно лежав, виваливши пузо з розстебнутої сорочки, і голосно розмовляв по мобільному телефону волохатий чоловік. Це тривало хвилин десять, не менше. Час від часу вітер кидав на нього целофанові пакети та великі шматки паперу, але він спокійно й акуратно складав їх поруч і продовжував балакати про щось своє, арабське. Ми мовчки чекали на камені, доки він піде. «Я хочу поплавати, — сказала Іко, — ти плаватимеш?» Я знизав плечима. Нарешті чоловік підвівся, помахав нам рукою і пішов. «Відвертайся!» — наказала Іко. Вона знімала з себе одяг, а я начебто закрив очі руками, але ж, звісно, підглядав. І тут мені стає трохи легше описати її, незважаючи на те, що вона японка. Тому що те, що нижче голови, все ж таки має значно менше расових та національних ознак. Тобто якщо ви не антрополог і не расолог, то основні параметри жінки, які вас цікавлять — груди, стегна, сідниці, животик, — матимуть винятково статевий контекст. Я побачив диво: незважаючи на типову японську тендітність, напрочуд симпатичні груди з великими світлими сосками, виразні акуратні і пружні сідниці, плаский животик, трохи нерівні, зате пропорційні щодо тулуба ноги. Іко не поспішаючи увійшла у воду і попливла. Пливти їй довелося не довго — вода була густа, як олія. Іко спробувала вдарити долонею по поверхні і зойкнула: «Як камінь!» «Як камінь!» — механічно повторив я і нарешті зрозумів, що все, загадане в батьковому листі, розгадалося само собою, без будь-якої моєї участі. Мене, як завжди, вели за собою обставини і жінки, хіба що цього разу це була не мама, а випадкова японка, яка, тим не менше, мені подобалась дедалі більше. Я скинув одяг і ввійшов у море. Ми лягли на воду і взялися за руки, чудове відчуття невагомості нас виштовхувало наверх. Приблизно такий же ефект на озерах у нашому Солотвині на Закарпатті, але в Мертвому морі щільність солі набагато вища. Я запропонував Іко рушник, але вона одягнулася швидко, навіть не витираючись, наче засоромилася власної поведінки. Усі мої подряпини і мозолі горіли, ніби їх посипали сіллю, себто так воно і було, і я вилив на себе півпляшки мінеральної води, ретельно витерся і тільки потім одягнувся. Іко вперто дивилася в інший бік. «Тобі сподобалося?» — запитав я. «Так, цікаві відчуття. Але більше не хочу!» Я простягнув їй мінеральну воду: «Промий хоча б очі, полегшає».

На Йордан ми вирішили не йти, бракувало часу, тому одразу повернулися до блокпоста, де офіцер доброзичливо загальмував для нас машину, однак та їхала лише до знайомого перехрестя. Ми стояли там із півгодини, не менше, аж доки нас не підібрала велетенська вантажівка, схожа на БілАЗ. Водій не розумів англійською ані слова — ми за допомогою розмовників щось казали йому, як нам здавалося, арабською, а він лише весело кивав головою і співав веселих пісень. Дорога пішла довгим серпантином угору, раптом водій різко зупинив машину і жестами наказав вийти. «Він нас виганяє?» — перелякано запитала Іко. «Не знаю, можливо, він молитиметься», — згадав я випадок із таксистом. Ми вийшли — перед очима постав воістину божественний краєвид. Водій з гордістю розвів руками: «Фото!» Сонце вже заходило, навкруги височіли пагорби, усе зеленіло, обрій майорів далеко-далеко, десь там відблискувало Мертве море, обличчя гладило незнайоме, але не чуже повітря. Це схоже на рай. Іко зробила кілька знімків, а я утримався, хоча й любив фотографувати. Але того вечора мені хотілося зберегти чудесну картинку в пам’яті напряму, цілком, без посередництва технічних засобів. Я неодноразово ловив себе на думці, що в уяві спогади мають трохи інакший вигляд, ніж на плівці або фотокартках. Фотографії й відео трохи змінюють їх, наче відсувають справжнє відчуття в якийсь далекий куточок пам’яті. Тож згадувати за фото — однаково, що з салату з’їсти самі огірки, а потім ділитися враженнями про всю страву, спираючись на опис у кулінарній книзі.