Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген. Страница 47

— Я вважатиму, що ти збожеволіла. Ти остання, хто встиг до полудня. — І вимкнув Світло.

І Оксана, а може, й сестра Феодосія, — вона вже не знала, ким була насправді й ким є тепер, можливо, взагалі ніким, абстрактною субстанцією, Духом Божим або відбитком Його пальця, — попливла по людському морю чи океану, хоча це було і не море, і не океан. Вона й далі нікого не бачила, але знала, що поруч з нею мільярди таких же душ, які її також не бачать, але теж знають, що вона є. Тому що Бог увімкнув їм Світло, і вони здивувалися, вражені величчю буття і позабуття, лише на мить доторкнувшись до великої Таємниці — рівно настільки, наскільки треба, щоб дійти до кінця.

Ніхто не міг думати про те, що на них чекає, бо всі думки були спрямовані на минуле, на життя, яке закінчилося, на життя людей, з якими вони його прожили, і жах підлості та обману змішувався з радістю спогадів і кохання, і людські душі наче розривало навпіл то від бажання заплакати від щастя, то з відчаю. Вони наче роздивлялися себе у криве дзеркало, бачили там уже потойбічний, але все ще такий рідний світ, — виразно, як ніколи раніше, — усвідомлюючи, що і їхнє життя, і думки, і наміри тепер живуть у свідомості інших душ, таких же нещасних і щасливих, як і вони. Їм було не холодно і не жарко, їм було добре. За відчуттями цей стан нагадував ранню весну після довгої зими, яка, здавалося б, ніколи не закінчиться, коли під непевним ще сонцем дерева, наче незапалені свічки у безлюдному храмі, стоять голі, поволі сходить сніг і залишається тільки багнюка, бруд і сміття...

Але ж усі пам’ятають, що рано чи пізно дерева мають розквітнути?

Дядечко на ім’я Бог

Двадцять шість хвилин — це мало чи багато? Так чи інакше, а якийсь час у нас залишився, і Я хотів би зробити кілька зауважень. Так, про всяк випадок, можливо, комусь буде цікаво, може, комусь справді вони стануть у пригоді — хто знає?!

Ви ніколи не питали себе, чому так часто в науці, літературі чи мистецтві йдеться про існування паралельного, чи то пак, дзеркального світу? Ні? Дивно. Але Я однаково вам відповім — тому, що він існує. Але той світ перебуває трохи в іншому стані, ніж дехто з вас уявляє, це зовсім не дзеркальне відображення вашого світу на зразок «добро-зло», «світло-темрява» і не паралельний за часом і простором світ — зовсім ні! Як завжди, ви занадто марнославні. Це звичайна інша планета, і, якщо вже бути зовсім відвертим, це радше ви її відображення і недолуге продовження, а не навпаки.

Тож приготуйтеся, зараз я відкрию останню невеличку таємницю: розкажу, звідки пішли ви, люди. Ви ж так багато часу присвятили тому, щоб дізнатись, де ж починається світ, наче Моєї історії вам замало. Справді, я дещо спростив її, але в головному... Єдині, кого варто пожаліти, — це мавпи. Їм дісталося найбільше. Добре, проїхали...

Тож насправді ця планета за розміром і умовами життя ідентична вашій — майже ідентична: і за атмосферою, і за флорою, і за фауною, і за походженням, навіть життя на ній зароджене Мною типовим чином — у цій справі є лише один рецепт. Можна сказати, це Мій перший досвід Творення. І значно вдаліший, зазначу. Річ у тому, що там живуть довершені люди. Вони не розумніші за вас, зате значно чутливіші до Мене, розумієте? Вони нічого не спаплюжували, тож у них усе гаразд. Єдина проблема, яка їх турбує, — як фізично проіснувати якомога довше? Тому вони обрали вашу планету і клонували тут життя. Вони, а не Я, зауважте. Я був не проти клонування в цьому випадку, бо вони варті жити довго, не вічно, але довго! Звісно, що не всі їхні дослідження й експерименти приводили до зразкових результатів, тож невдалі тіла вони переправляли сюди, на Землю, де бігали тоді лише мамонти і бронтозаври. Як і невдалі душі. Спочатку Адам і Єва, потім інші... Так виникло людство, так виникли ви. Тож ви — просто клони. Похибки досліджень. Я взяв вас під Свою опіку: усе ж таки, думав, також люди, тварі Господні, думав, зможу щось виправити... Не поправив, хоча намагався щосили. Тепер от за клонування взялися і ви. І можна лише уявити, яким калічним буде наступне людство! Жах!

Така от сувора правда. Сподіваюсь, тепер Я все остаточно вам пояснив і всі непорозуміння розв’язано. Чи, може, ні? Може, пісеньку, казочку, міф, легенду, роман, сінема, Інтернет наостанок? Хай там як, нам час прощатися.

Тож тепер Я просто зникаю, чесно відповівши на всі ваші головні питання: і яким чином ви з’явилися, і що з вами трапилось, і коли й як ви помрете, і що буде потім — тобто тепер нічого. Тож навряд чи ми потрібні одні одному в такій ситуації, погодьтеся. Бувай, людство. Добраніч.

Макс

Монолог терориста

Перед тим, як Його вбити, я маю попередити вас про кілька важливих речей.

1. Місто

Зараз я піднімуся східцями на дев’ятий поверх. Вийму ключ, відімкну проіржавілий навісний замок, вилізу по хиткій металевій драбині на дах — і перед моїми очима розпросториться місто. Воно не велике, не славетне і мало чим цікаве, інколи, зазвичай весною, дуже красиве, але завжди занедбане, та іншого мені не дано. Міста — як батьки, їх не вибирають, це вони нас вибирають, тобто створюють у певному сенсі нас такими, як ми є. Трапляється, що декого з нас протягом життя вибирає декілька міст по черзі, і ми однаково палко падаємо в їхні обійми.

Але я — однолюб. І моє місто щодо мене, як виявилося, так само. Я не шукаю собі іншого міста й іншого місця в житті. У цьому моя слабкість, бо я ніколи не житиму в столиці і не питиму сумнівний нектар її успіху і розваг, але в цьому і моя сила, тому що я не лещуся до примхливої удачі і скажених грошей і не марную по півтори години щодня в автомобільних заторах, вичікуючи вільну хвилинку, щоб розгорнути книгу або подумати у спокої. Моє маленьке місто робить мене вільним, тут у мене години вільного часу, і в цьому також причина моєї любові до нього й моєї вдячності. Тепер я вже не пригадаю, коли в свідомості зібралися докупи всі вулички і провулочки, усі парки й паркани, усі дерева й річки, мости і тротуари, всі люди, всі його жінки, нічні клуби, спортивні майданчики й дискотеки, кафе й офіціантки, усе сміття й рекламні вивіски, магазини й базари, мої шкільні оцінки, синці, подряпини, втечі й погоні — коли в моїй свідомості все це чітко окреслилося в його ім’ я і його образ, окреслилося — і самоідентифікувалося з моїм життям і з моїм ім’ям. Потроху я пізнавав це місто, я пізнавав його жінок — тепер я знаю: якщо ти хочеш пізнати місто, треба пізнати його жінок і прочитати його газети. Пропаганда, секс і міста — оце три чудовиська нашої цивілізації. Чудовиська, які рано чи пізно поглинуть її.

Звісно, далеко не завжди все було чудово в наших стосунках: іноді між нами виникали сварки, ми навіть не розмовляли по кілька років, і кожен думав, що все, терпець урвався, годі, треба з цим кінчати, але наші звички, як наші діти, знову штовхали нас в обійми одне одному. Юнаком я його зневажав і ненавидів: місто здавалося потворним, огидним, занадто малим для моїх амбіцій, я мріяв виїхати, втекти якомога скоріше з цієї провінції, я п’ять разів їхав геть, як думалося, назавжди, — і п’ять разів доля розпоряджалася так, що я повертався. Я підкорився долі і змирився з необхідністю жити саме тут, як це було тоді не прикро...

Тепер я люблю своє місто. Люблю так само, як і десятки тисяч його мешканців, тільки за те, що в ньому живу. Бо за все інше любити його майже неможливо. Ми всі його любимо лише за те, що воно інколи свідок, а інколи — безпосередній учасник нашого буття. Спливають роки — роки мого життя, і я вже не можу відірвати від міста жодної його хвилини. Кожен власний учинок я прикладаю до нього. Це виходить поза бажанням чи волею, це відбувається само собою, як само собою відбувається й саме наше буття. Так склалося, і ні я, ні місто поки що не бачимо жодних причин щось змінювати. Так і є: спочатку міста стають нашими батьками, потім — коханками, а потім перетворюються на дружин. Саме так любить чоловік свою другу половину напередодні золотого весілля: я звик до міста, як чоловік звикає до дружини, з якою прожив не один десяток років. Дружини теж спочатку не дуже подобаються: куховарять значно гірше від бабусь, у них усе або напівсире, або підгоріле, не так ретельно доглядають за домом, як це робила мама, не встигають вчасно попрати або попрасувати сорочку, багато балакають по телефону та марнують час, п’ючи каву з подругами, витрачають гроші на пусті дрібниці, але з часом ви звикаєте, а згодом уже не можете й уявити коханої без її дурних звичок, бо, насправді, без них це була б уже не вона, правда? Тим більше, що, так чи інакше, дружини зрештою навчаються куховарити і господарювати; стають матерями наших дітей — стають співавторами продовження життя — так само, як і міста стають співавторами наших доль. І ми прощаємо їм усе, що нас дратує, за одну-єдину річ — і дружинам, і містам — за звичку бути поруч і не міняти своїх звичок. Подивіться: ось воно, моє місто, розкинулося вогнями вулиць і проспектів центру та темними ямами околиць! Дивитись на нього з дахів — завжди маленьке свято для мене.