Книга веселих порад - Чорногуз Олег. Страница 18
— Ти побачиш, що коїтиметься в суботу й у неділю, — каже Ігор Костянтинович. — Ви хоч швидше місце шукайте.
Місце слід шукати далі від людей. Чим менше людей, тим цікавіше, тим приємніше. Місце шукають «дівчата». В дикунів, як казав поет, усі «возрасты» — «дівчата». Тут вам уже ніяких жінок, Марусь, мам. Тут тільки «дівчата».
«Дівчата» шукають місце, ви розбираєте намети, вирізаєте «колушки». Нарешті «дівчата» місце знайшли.
— Так оце таке місце? — цікавитесь. — Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка від транспорту буде в наметах.
— Так, може, оце?! — уже менш сміливо пропонують «дівчата».
— Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметі не всидиш і не влежиш. У тінь, у тінь треба.
— Так, може, отут?!
— А вночі? Ви знаєте, що робитиметься вночі? Бризки з озера прямо в намет залітатимуть. А якщо шторм?
— На Боровій шторм?.. Ти щось…
— А ти? Хіба ти забула — Сергій Іларіонович розповідав, який штормяга минулого літа на Боровій розігрався… Дев'ять балів…
— Так це ж вони були в Прибалтиці…
— Ну, добре. Багато не балакай… Краще місце шукай, он вечоріє, а ми ще намет не поставили…
Місце вибирає Ігор Костянтинович — досвідчений дикун. Знайшов. Кращого місця на всій Боровій, як запевняє він, не знайдеш.
— Минулого року стояли…
— Ти хоч не бренькай, — це вже жінка Ігоря Костянтиновича.
— Не я — хлопці стояли…
…Вечоріє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.
— Мабуть, дощ буде!
— Хто його зна! Хмариться…
— Ви б ото, дівчата, замість теревенів, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.
«Дівчата» збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте «колушки».
— Сіна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою, — це вже ви.
— М-дак. Пс! Нема краще, ніж сіно. Пахне як!..
— Як дівочий поцілунок у липневу ніч…
Намети зіп'ялись.
— Хлопці, — це до вас, — а де сірники?
— Вона мене питає, де сірники! Чуєш, вона питає, де сірники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звідки знаю, де сірники?!
— То ви ж збиралися! Список складали, — захищається розкріпачена жінка.
— А де ти була? — допитує сучасний феодал. — Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дівчата, беріть, чого не взяли, а ви?..
Пауза. Тиша. По верховітті дерев вітерець пробіг, опустився в озеро. Умився — й знову тиша.
— То чого ж стоїте? Гайніть до сусідів.
— А де ж ті сусіди в біса? — подає голос і ваша половинка. — Ви ж нас завезли…
— Жінко, — подаєте голос і ви, — вибирай слова. Ти ж не в лісі й не на острові… Не хочеш збігати — паличку об паличку три. Цигани он без сірників їздять, і нічого… Обходяться.
— Ще й до села не затягнеш, — це вже Ігор Костянтинович…
— М-дак! Свобода — велике діло. А тобі, — це до жінки, — даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сірники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну «тушонку».
«Тушонку» їли всі.
— Нічого. Завтра субота. Може, хтось підскочить, — це за вечерею. — Може, хтось із земляків з'явиться.
— Хто сюди з'явиться? На цілий місяць?!
Лягаєте… Настає ніч. Тихо-тихо… Ніби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз — темно, хлюп удруге — ще темніше. А потім починає вихлюпувати із себе зорі, й за кожним вихлюпом їх усе більше, більше.
— Ох і день завтра буде! — бас Ігоря Костянтиновича.
— Якщо дощ не вперіщить, — тенор його «дівчини».
Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.
— Музику! Ех, музику б, — зітхає Ігор Костянтинович.
— Треба було намети не так близько один біля одного ставити, — вихлюпує слова Борова.
Засинаєте, й раптом:
— Лясь! Лясь!
А потім знову:
— Лясь! Лясь!
Прислухаєтесь. «Невже ото?» — думаєте. Ігор Костянтинович тихо лається.
— А я ж казала. Та хіба ти послухаєш? — це вже «дівчина» Ігоря Костянтиновича. — А ти що?.. Вся пилюка в наметі буде… Хто над озером ставить… «Штормяга»! — цитує. — Так зате ти поставив. На мурашнику намет поставив. Треба ж голову мати…
— Мовчи хоч ти… Бо й тебе…
Ви засинаєте, а Ігор Костянтинович до ранку все ляскає… Мурахи б'є.
Так минає перша, дика, неорганізована ніч. Вранці, бадьоро, так, що зуб на зуб не попадає:
— Ну, як?
— Ги-ги-ги! Хоро-шо-о!
— А-а ва-ам я-ак? Ги-ги-ги!
— Хо-ро-шо-о!
Вранці всі починають заїкатись.
— Фіз-заря-доч-каа! Дів-ча-ата! Фіз-за-рядочка! Побігайте коло намету, стане хо-ро-шо-о!
— Казала, берімо теплі ковдри — це вже ваша.
— Каза-ла-а! Ка-за-ла-а! — Це вже ви. — Машина тобі — трамвай? Трамвай, питаю? Хо-ро-шо-о! Ги-ги-ги!
Встає над Боровою світанок. Із сонцем, з холодним ранковим вітерцем. Бронзовіють сосни.
— Ех, чайку б гаряченького, — це Ігор Костянтинович. — То хто, дівчата, збігає по сірнички? Може, жеребок кинемо?
«Жеребок» випав на вас. Біжите.
— І лаврового листячка. Лаврового листячка не забудь, — кричать вам услід. — І хоч пучку солі…
Через півгодини повертаєтесь. А може, й раніше — хвилин через п'ятнадцять.
— Сірники міняють тільки на горілку…
— Та вони що?.. А гроші пропонував?
— Пропонував.
— А вони що?
— Кажуть, тут гроші не йдуть. Натуральне господарство. Тут усе на обмін: і сірники, й лавровий лист, і сіль, і риба — все на горілку.
— Та вони що? А ми як? Совість треба мати!
Сірники, нарешті, дістали. Як? Хто й зна! Краще не згадувати. Зварили юшку. Без лаврового листя. З димом. Зварили чай. Випили. Без цукру. В шлунку тепло. На серці тепло.
— То що, може, в «дурня»?..
— А може, щось почитати? — це хтось із «дівчат».
— Та ви що?.. Ми ж дикуни чи хто?
— Дикуни!
Краще в «дурня». Два на два. А зарубки після кожного «дурня» найліпше робити на дубі. Бажано з південного боку. З північного мох росте.
Отож, як бачите, нема нічого кращого, як на відпочинок їхати дикуном. Основне — заздалегідь список скласти. А решту на місці виміняєте.
ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ТЕЛЕФОНОМ
Ну, перш за все, що таке телефон? Від першокласника до персонального пенсіонера республіканського значення кожен вважає, що він знає, що таке телефон. А тим часом запитай, що таке телефон, почнуть заїкатись:
— Як? Ви не знаєте, що таке телефон? Телефон — це… Ну, як вам правильно сказати?! Телефон — це апарат, який… Ну, словом… Телефон — це така штука, якою дзвонять до знайомих, родичів, а інколи додзвонюються навіть у довідкове бюро вокзалу…
Визначення, безперечно, неправильне. Бо, як ми знаємо з підручників: «Телефон — пристрій для перетворення електричних коливань на звукові». Зрозуміли? А ви кажете: «Телефон — це апарат». Не апарат, а пристрій. І тому ви, частенько видаючи свої дилетантські знання за наукові, кажете:
— Ох і дістав собі апарат!
Не кожен одразу догадається, що ви маєте на увазі — фотоапарат, кіноапарат чи апарат для просвічування грудної клітки. А ви ж мали на увазі саме отой «пристрій для перетворення електричних коливань», тобто телефон.
Які бувають телефони? Телефони бувають білі, зелені, червоні, сині, слонової кості, бузкові, кольору канарки й кольору хакі. Також бувають домашні, службові, телефони-автомати, або таксофони, відеотелефони й міські переговорні пункти.
Домашні й службові, в свою чергу, діляться на телефони спарені й неспарені, або паралельні й непаралельні. Ті й ті можуть бути переносними.
Найстрашніші з них — телефони спарені, або, як ми вже зауважили, паралельні. Страшніше цих телефонів немає нічого в світі. Ніщо так не вимотує жили, не їсть печінки, не забирає здоров'я, як спарений телефон. Від спареного, або паралельного, телефону поки що ніхто ніяких засобів не придумав. Тут слабкі й медицина й техніка. Паралельний телефон — найбільше наше зло. Наш ворог номер один і, незважаючи на це, кожен другий горожанин вистоює роками в черзі до начальника телефонного вузла й добивається власного телефону: