«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 31

А життя й справді іноді дає такі несподівані повороти, що куди там п'яному водієві автомашини перед контрольно-пропускним пунктом державтоінспекції.

Змінилося життя не тільки в Адама і Єви, змінилося воно і в Сідалковського, і у «Фіндіпоші», що несподівано потрапив під чергову реогранізацію і був переведений із столиці у невеличке містечко із сучасно-індустріальною назвою Кобилятин-Турбінний (через два «н» у другому слові).

«Науково-дослідні інститути — ближче до виробничих баз!» — такий був черговий девіз цієї реорганізації, проти якого Ковбик у принципі нічого не мав, але тільки тоді, коли він не торкався «Фіндіпошу». В інших випадках він всяких реорганізацій боявся так само, як судів і анонімок.

Десь у душі він був глибоко переконаний, що компанія не обминула філіал лише тому, що фіндіпошівці взялися не за свою справу. Якби у «Фіндіпоші» не намагалися розводити тих шепеонів, то Стратон Стратонович був певний: чергова реорганізація їх би навіть не торкнулась і вони залишилися б на тому місці, де й були. Але й не розводити шепеонів не могли, бо передній заклик «Оволодій суміжною професією, як самим собою» вимагав займатися не лише соціологічними дослідженнями, але й експериментальними. Досліди ці, безперечно, були тісно пов'язані з колишнім науковим профілем «Фіндіпошу», а тепер і чудовими природними умовами Кобилятина, яких у столиці філіал фактично не мав. У Кобилятині всі ці умови створила сама природа.

— То, я вам скажу, набагато краще, — запевняв Ховрашкевич Стратона Стратоновича. — То набагато краще. Ми тепер житимемо на самому, так би мовити, природному лоні. Навколишня природа Кобилятина така, що вона обов'язково позитивно уплине на наші досліди і прискорить результати. Особливо тепер, Стратоне Стратоновичу, коли ми виправили одну дуже, я б сказав, істотну помилку… Ми її припустилися напочатку при підборі батьківських пар. А тут ми подолаємо несхрещуваність навіть при віддаленій гібридизації. Нам потрібно схрещувати не ондатру з їжаком, а зовсім навпаки: їжака з ондатрою… Для цього у нас є усі природні умови… Подивіться, як зацвіли сади! Яка стоїть над «Фіндіпошем» пора року! Які тут умови! — захоплювався Ховрашкевич, дивлячись з другого поверху на Кобилятин-Турбінний, і навіть не помітив того, що його уже давно ніхто не слухає. — А шепеонів ми виведемо. Тут ми виведемо шепеонів… Подивіться, які умови!

Кобилятин-Турбінний і справді мав чудові природні умови для вироблення кисню, хлорофілу та інших необхідних компонентів для здоров'я трудящих і фіндіпошівців. Містечко потопало в зелених декоративно-фруктових деревах, ніби контора по озелененню міста у дендропарку.

Кобилятин-Турбінний зустрів фіндіпошівців біло-рожевим кипінням яблунь, груш, малиновим дзвоном казанів (кобилятинці виробляли величезні казани для варіння асфальтової суміші) та завиванням турбіни, звук якої нагадував висвист дірявої металевої бочки, кинутої на землю з літака. Величезні казани і кукурудзо-калібровочний завод — символ і гордість Кобилятина-Турбінного — були увічнені на гербі міста разом з трилисною гичкою столового буряка місцевої селекційної станції.

Від дня свого народження містечко називалось Кобилятин, а два роки тому, коли шефи з аеродрому турбореактивних літаків подарували Кобилятинському кукурудзо-калібровочному заводові списану авіаційну турбіну, що сушила зерно з космічною швидкістю, на честь цієї знаменної події і на прохання трудящих у назві з'явився додаток. Колишній провінційний Кобилятин тепер носив горду й сучасну назву Кобилятин-Турбінний.

Авіатурбіна стала третьою гордістю кобилятинтурбінівців і віднині давала про себе знати усім навколишнім селам у радіусі чотирнадцяти кілометрів. Коли вона починала сушити кукурудзу, іногородцям здавалося, що в Кобилятин-Турбінний прибула ще й стоматологічна пересувна поліклініка і всьому населенню одночасно свердлять нездорові зуби.

Четвертою гордістю кобилятинців став «Фіндіпош». Він розташувався недалеко від залізниці, у приміщенні колишньої восьмирічної школи. Тут «Фіндіпош» потрясало, як будинок обхідника. Особливо тоді, коли під вікнами пролітали товарняки з швидкістю та висвистом Тунгуського метеорита. Ковбик блід і проклинав Ховрашкевича і той день, коли він дав свою згоду на виведення тих проклятих шепеонів. У його вухах, здається, й досі стояв отой безглуздий вигук Ховрашкевича, коли він увірвався без стуку до кабінету (цього Стратон Стратонович страшенно не любив) і ще з порога вигукнув:

— Ерінацеус! Тобто їжак!

— Що за їжак? — перепитав Стратон Стратонович і вперше за все життя випустив із рота мундштук.

— Ондатру треба схрестити з їжаком…

— І що вийде? — поцікавився з серйозним виглядом Ковбик, про всяк випадок наливши в склянку води.

— Вийдуть шепеони. То я вам скажу, ми будемо перші в світі вирощувати шепеонів.

— Кого, кого будемо вирощувати? — Ковбик підсмикнув штани.

— Шепеонів, — у Ховрашкевича обличчя було схвильоване і таке бліде, як у першокласника комірець зранку. — Шепеонів. Скорочено: ШеПеОН. Повністю: шапкоподібних ондатр. То я так умовно їх назвав, — розмахуючи руками, пояснював Ховрашкевич. — Потім ми, звичайно, виводитимемо не тільки шепеонів, а й качкопонів. Але то в майбутньому. То я собі так замислив. Взяти, приміром, шепеон і..

— І свійську качку, — докінчив за нього Стратон Стратонович.

— Ні, ні. Ми будемо його схрещувати не з свійською качкою. І не з дикою, — цілком серйозно і захоплено говорив Ховрашкевич. — І не з шилохвостом чи з галагазом, а з австралійським качконосом. Щоб шапка була схожа на кепку і мала козирок. Від дощу. Ондатра з норкою — то вже норкопон. По-латині це звучатиме. Я вже формулу вивів… Так-от, по-латині це звучатиме — Нутреоламускус. То ми вирощуватимемо ті шапки переважно для жінок: білі, голубі, темно-бурі…

— А рожевих ви не збираєтесь часом вирощувати? Для дам бальзаківського віку? — Ковбик підвівся і, як завжди, підтягнув штани. — Уявляєте, рожеві! Варто вам лише схрестити вашого шепеона з фламінго — і пухнаста шапка готова.

— То ви даремно смієтесь. Даремно, Стратоне Стратоновичу. Я знаю, ви не консерватор, інакше ви стільки науці не служили б. Від вас, я вам скажу чесно, такого я не чекав. Он Симиренко, Мічурін — з них, знаєте, в свій час теж сміялися. Чи, скажімо, Галілей, Джордано Бруно, Копернік…

— Фарадей і Піфагор, — перебив його Ковбик. — Ну, гаразд. Пробуйте. Але пам'ятайте. Вся відповідальність лягає на вас, Ховрашкевич.

Стратон Стратонович згадав останню вказівку: «Не затискувати ініціативу знизу, а всіляко підтримувати її». Тому, трохи подумавши, згадав, що й кошти для експериментів є. Хай хоч цим займаються. А раптом… Яких тільки чудес на світі не буває!

— А де ж ви їжаків стільки наберете? — примирливо запитав.

— А то вже не наша турбота. То я вам так скажу: ми виводимо шепеонів, а серійним виробництвом нехай займаються звірогосподарства, а не «Фіндіпош». Це взагалі не наша справа: наукові досліди і винаходи. Ми соціологи. Але ми будемо займатися і шепеонами. Ми не можемо склавши руки чекати… — Ховрашкевич тут зам'явся. Йому здалося, що він починає цитувати когось із великих, а цього Ховрашкевич у своїй практиці не допускав. Він мислив самостійно. — Чекати, поки, я вам скажу, хтось раніше за нас виведе тих шепеонів. Мені здається, варто ними тільки зайнятися відділові вичинки — і шапка готова, — додав на закінчення. — Але то згодом. То вже потім…

— Та гаразд! Ідіть уже! — не витримував Ковбик і виходив у коридор.

— Ну, і роботку собі познаходили. Нема, щоб справжньою наукою зайнятися, про шепеонів розтеревенились. І совість не мучить нікого. — Він вийшов у коридор і продовжував голосом точильника ножів: — Бере прогресивку і посміхається, як у тещі на іменинах. Ніби й справді ті гроші воно заробило. Ну і робота! Де б собі отаку знайти? — кінчав він аж у своєму кабінеті.

Стратон Стратонович, як завжди, звичайно, перебільшував. Фіндіпошівці наукою займалися — і не тільки соціологією, хоч їздити у відрядження по вивченню попиту на шапки охочих не було. А щоб гроші не пропадали, їздили тільки бажаючі і «козли відпущення». До перших належав Панчішка, до других — Адам Кухлик. Панчішка любив сонячний Крим, Майоліка — Чорне море. А Ковбик, лаючись, казав: