«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 51

— Такі правильні завжди доноси пишуть, — казав Ковбик.

— То, скажу вам, я вже бачив, як він годинами сидить і виводить кожну літеру, ніби Даромир взуття на картинах. То такий почерк виробляється не випадково…

— Хай пише! — опускався у крісло Ковбик. — Тільки ті епістоли на його голову.

Сідалковський і справді удосконалював свій почерк, але над словом чи стилем він не працював. Його цікавило тільки накреслення літер, їхня, так би мовити, наглядність, естетичність, краса. Стилю у нього не було. Навіть епістолярного. Отже, Ховрашкевич даремно запевняв Ковбика у протилежному. Будь-яка анонімка, що приходила за підписом «групи товаришів» чи «трудящих», до Сідалковського не мала аніякісінького відношення.

— Недаром воно очі опускає додолу, — казав у цих випадках Стратон Стратонович. — Чує кішка, чиє сало з'їла.

Але він помилявся. Над літературним словом Сідалковський почав працювати випадково. Біля київського центрального гастроному, де на автоматах з газованою водою хтось гарним почерком вивів: «Товариші алкоголіки! Не забирайте, будь ласка, стаканів. Людям нічим воду пити».

Поки Сідалковський читав це оголошення, до нього підійшов незнайомець, підтягнувся до вуха і тихо мовив:

— Слухай, дай двадцять шість коп. на сухвино…

— Ставайте в сухдок і на незнайомих не тикайте. Це інколи вкорочує життя і частенько приводить до фізичних травм… Не моральних, — підкреслив Сідалковський, — а саме фізичних!

Сідалковський вважав себе людиною вихованою, і сам казав усім тільки «ви». Але коли йому тикали, він морщився, неначе від гнилого помідора. Такого звертання без ускладнень, як і гонконгського грипу, він не терпів.

— Пробачте, професоре. Чи ви журналіст? — розгубився алкаш. — У вас така вимова. Чиста, як дев'яностошестиградусний спирт. Позичте карбованця…

Від гарної вимови, зрозумів Сідалковський, його акції, як і ціни, піднімаються. Він добрішав, наче тісто на дріжджах. Та й діватися було нікуди. Якщо відмовиш, то він знав: слово «професор» перетвориться на протилежне йому поняття. Сідалковський, особливо Сідалковський-другий, такого допустити не міг, хоч поруч і не було знайомих. Компліменти для Євграфа — як для жінки прикраси. Він витяг останнього карбованця.

— Металевими, сподіваюсь, берете?

— Дякую, професоре, — слова для п'яниці не коштували нічого, але в душу Сідалковського залягали, як металеві карбованці в гаманець.

Євграф навіть не оглянувся і пішов геть. Так ходять тільки закохані, що несподівано полаялися, або молоді актори кіностудії, які одержали свою першу роль, але ще її не зіграли…

— Що у вас? — запитав Ковбик, дивлячись поверх окулярів на Сідалковського.

Ховрашкевич підвівся, притис, як кошеня за голову, цигарку до дна попільнички і придавив. З неї тільки дим пішов.

— Я піду, — промовив він.

— Залишайтесь, — наказав йому Ковбик у формі прохання.

— Може, мені іншим разом зайти? — запитав Сідалковський голосом, який не сподобався не тільки йому, а й навіть його двійникові.

— А чого ж? Давайте вже одразу!

«Доля Грака повисла на волосинці, — подумав він. — Сказати, що Мурченко прислав, чи краще від себе?» Сідалковський зрозумів, що Грак йому не байдужий, хоч ставиться він до нього якось неприязно.

— Товариш на роботу проситься. Має направлення… у село. Але каже, — додав від себе Сідалковський, — направлення — добре, але у «Фіндіпоші» — краще…

— Хто він? — не зовсім дружелюбно перебив його Стратон Стратонович.

— Закінчив сегеакадемію. Ветеринар. Диплом з відзнакою…

— Хоч гарне чи миршаве?

— Та непоганий, — абстрактно відповів Сідалковський, хоч і відносив себе до прихильників класицизму.

— Мо', взяти на відділ вичинки? Ветеринар же… Як ви дивитеся? — Ковбик повернув свою важку голову до Ховрашкевича.

— То я вам скажу так, якщо анонімок не писатиме, то, я гадаю, можна взяти…

— А як же ти його визначиш? З виду людина ніби й нормальна. Розумна. Начебто інтелігент, — Ковбик не спускав очей із Сідалковського, як Ховрашкевич з піддослідного їжака. — А доноси пише. Ще й почерк який. Хоч дипломи виписуй. Хоча б міняло.

«От сволота! — розізлився Сідалковський. — Куди гне… Невже й справді думає, що ті дві анонімки — моя робота?»

— Так непоганий, кажете? А що воно хоч може? Не цікавились? Рибу ловити вміє? А то у неділю ні з ким і до Барінова на ставок з'їздити. З вами ж, Сідалковський, не поїдеш. Ви ж інтелігент. Мабуть, і черв'яка в руки брати боїтесь, нігті лаковані, — кольнув його Стратон Стратонович.

Ховрашкевич не приховував зловтішної посмішки.

— Якщо запросите, то поїду з великим задоволенням, — відповів Сідалковський.

— А ловити вмієте?

— Може, не так, як ви. Але дитинство над річкою провів.

— І що ж ви стьобали, коли не секрет?

— Та все було: окунці, плотвичка, окленці, верховодки, коблики. Траплялося, й раки йшли на черв'як, в'юни…

— Уявляю, в якому жабуринні ви ловили, коли раки на вудку йшли, — Ковбик опустив окуляри і глянув на Сідалковського нормальним поглядом.

Ховрашкевич неприємно завовтузився на місці, потім піднявся й вийшов.

— Значить, і раків тягали? — перепитав Ковбик. — Великих?

— Та траплялися чималі.

— Після війни їх було, — загорівся Стратон Стратонович. — Бувало, уранці встанеш! Вийдеш на берег! Ступити ніде! Кишить! Набереш у кошик! Принесеш додому! Кинеш у відро! Киплять! Слина виділяється! Пара ніздрі лоскоче! Пошлеш старого у чайну! А пива нема! Серце обливається кров'ю! Які колись були раки! Тепер і в Барінова не такі! Мацюпусінькі! Під мікроскопом розглядаєш! — Стратон Стратонович припалив цигарку і затягнувся так страшно, що Сідалковський подумав: дим назад через рот не повернеться, через вуха вийде. — А де ж те миршаве? Це те, що до вас тільки-но зайшло?

Сідалковський мовчки кивнув головою. «І це вже знає. Ховрашкевич доніс».

— Звідки ви його знаєте?

— Мурченко до вас прислав, але він випадково потрапив до мене, коли ви були на симпозіумі, — мазнув Сідалковський по душі Ковбикові.

— То нехай зайде. Тільки дивіться мені, Сідалковський. Візьму, але вся відповідальність на вас. Якщо ще й цей анонімки писатиме, то я вже не знаю, як ми далі житимемо. Усіх розженуть і «Фіндіпош» закриють. Не доживемо до ювілею.

— Я думаю, анонімки — то робота Чадюка.

— Ви так думаєте? А може, Нещадим? Це у мене теж Чадюк…

— Цього я не можу сказати, — відповів Сідалковський, хоч у душі не міг з цим не погодитися.

— А може, ви пишете, Сідалковський? — пішов по прямій Стратон Стратонович. — Щось уже дуже схожий почерк.

— І ви клюнули на вудочку Ховрашкевича? Він же просто сліпий у своїй неприязні до мене. Він…

— А чим це викликано? Не підкажете, Сідалковський? — примружив очі Стратон Стратонович.

— Боюсь, що тут нічого не сказав би навіть сам Юрій Дрогобич.

Стратон Стратонович з Юрієм Дрогобичем особисто не був знайомий, а тому без алегорій запитав:

— А що з цього приводу каже Дрогобич?

— Боюсь, що нічого. Він тут безсилий, хоч і є автором «Прогностичного судження».

— Оракул, значить! Ну, добре, — Стратон Стратонович вважав це вже патяканням, а для цього, як він казав, досить у «Фіндіпоші» Ховрашкевича й Дульченко. Тому наказав просто, без натяків: — Хай заходить, той ваш риболов. Як його хоч прізвище, а то при знайомстві обов'язково забуду. Думаю, це не дуже велика історична постать?

— Наполеончик, — охрестив його Сідалковський офіційно. — Прізвище Грак, Євмен Миколайович. Прописки нема, але буде. Весілля теж. Після сватання.

— Гаразд, кличте, — сказав Стратон Стратонович і зайняв позицію за своїм шведським столом, зробленим з карельської берези під морений дуб.

Грак увійшов повільно, ніби за продуманим заздалегідь сценарієм. У перші ж хвилини відчувалося, що ця сцена у нього давно награна, але вже були й помітні режисерські поправки, які, очевидно, встиг внести Сідалковський. Грак у Ковбика довго не затримався, по дорозі чимось сподобавшись Зосі, і через кілька хвилин туди ж викликали Сідалковського.