«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 7

— Ніщо так не зближує людей, як стіл у бенкетному залі.

Дівчата засміялися, а Сідалковський відчув: голод давав про себе знати активним бурчанням у шлунку, яке нагадувало Євграфові повоєнне дитинство і далекі приглушені перекати грому.

Стіл і справді був накритий щедро. Хоч надворі стояла весна, над столом ще панувала пізня осінь у вигляді натюрмортів і холодних закусок. Поруч стояли батареї пляшок: коньяки «Дойна», «Молдова», горілка «Польська виборова», німецький «Шнапс», чеський лікер «Корд», вірменський коньяк, угорський «Будафок», болгарська «Плодова ракія», «Анісова мастика», бренді «Злачен котва», словацька «Сливовиця», мартіні, «Чінцано», «Тракія», «Кодарка», кубинський ром «Золотий берег», арабський і ризький бальзами, московська горілка з медалями та українська з перцем.

— Гостинність понад усе, — кинув ще одну репліку Сідалковський, вмощуючись з одного боку поруч Слави і Тамари, а з другого біля Осмоловського, Осовського і Бжезовського. — Чим багаті, тим і раді…

— Вудка польська виборова, — шепнув на вухо Мурченко. — Замовили! Спеціально для вас.

Сідалковський поклав грати комедію далі:

— Це ми можемо і в Польщі, а тут, в Україні, хотілося б чогось вашого, українського…

— Буде, буде й українське: щука з хріном, — Мурченко витяг з кишені меню і, протерши окуляри, продовжував: — Лин з капустою. На перше борщ із пампушками та юшка мисливська, на друге… Рибні я вже називав, а з м'ясних — битки по-запорізьки, крученики волинські, січеники полтавські, рубці по-українськи, курчата в сметані та гуска з яблуками…

Далі Сідалковський не міг запам'ятати нічого: несподівано запрацювали, як шлюзи, шлункові залози.

Ковбик, як монумент, твердо і впевнено керував столом і виголошував тости на честь приїзду гостей. Говорив він коротко і влучно, але Сідалковському здавалося, що цьому першому тостові не буде кінця. Тим більше, що Стратон Стратонович, здавалося, весь час дивився на Сідалковського, і це не дуже останньому подобалося.

«Хоча б уже швидше!» — подумав Сідалковський, бо крісло під ним затвердло і почало виділяти піт.

— Першу з фужера. По-нашому, по-фіндіпошівськи! — донеслося до Сідалковського.

Він глянув на Мурченка і помітив чомусь лише окуляри та ніс, на якому можна було сміливо вішати будь-які головні убори: від шапки до капелюха включно.

— Я «за», хто «проти», хто утримався, — промовив Сідалковський. — Але краще… — Останні слова його потонули в оплесках.

— Я розумію. Все буде в фужері, — скаламбурив Слава і подивився на Сідалковського: як той, мовляв, зреагував.

Сідалковський зреагував по-своєму: він підніс фужер до рота, перехилив і випив. Рідина приємно розтеклась по тілу, як тепло по батареї опалення.

— Ну як? — запитав Мурченко.

— Їсти — отже, існувати, — повеселішав Сідалковський, накладаючи собі в тарілку язика з ізюмом. — Ради такого напою варто жити!

— Беріть грибки! Накладайте салатів! Закусіть лимончиком! — Мурченко запобігав перед Сідалковським, як директор бази перед ревізором. — Ви дуже скромний.

— Скромність — це добре, але, як казав Чехов, щастя краще.

— Слово має товариш Василаку — керівник молдавської делегації, — дзенькаючи ножем по фужерах, підвівся високий і худий чоловік. Коли він стуляв рота, то здавалося, що у нього під довгим і тонким носом не було губів. Це Арій Федорович Нещадим, заступник Ковбика.

— Колючий, — проінформував Мурченко.

— Дорогі товариші! — з чисто молдавським акцентом почав Василаку.

Голови за столом миттю повернулися в його бік, як на голос гіда в екскурсійному автобусі. Сідалковський інстинктивно зробив те ж саме. Молдаванин був середній на зріст чоловік і такий вродливий брюнет, що Сідалковський мимоволі позаздрив.

— Йому брати б участь у конкурсах чоловічої краси, а він займається селекцією, — шепнув Мурченко на вухо Сідалковському. — Але ви перемогли б. У вас зріст, фігура. Зачіска! І… — Мурченко не договорив: Нещадим пропік його таким поглядом, що Слава несподівано почав парувати.

Після третього тосту Арій Федорович Нещадим, ворушачи, як кінь, прозорими і тонкими ніздрями, надав слово Михайлу Ховрашкевичу, котрий сидів по праву руку від Ковбика. На чистому, по-науково жовтуватому, наче пергамент, обличчі Ховрашкевича контрастно виділялися, мов краватка-метелик, густі й руді вуса. А під чорними бровами, що зрослися на переніссі, бігали маленькі живі очі: насторожені й недовірливі. Ховрашкевич підвівся, оглянув, оцінюючи, всіх присутніх і, ніби хизуючись собою, поправив картато-претензійний піджак, непоспіхом почав:

— То щоб довго не говорити, я скажу коротко… Я почну з того, як ми… «Ми» — це я маю на увазі… я б сказав, мого учителя… Точніше, нашого наставника, — він повернувся до Ковбика, — нашого, так би мовити, директора, незамінимого керівника «Фіндіпошу» Стратона Стратоновича… Бо, буду відвертий, селекційний процес, я б сказав, починається з вивчення… детального вивчення вихідного матеріалу… У даному випадку таким матеріалом були… це ви уже знаєте… північноамериканська ондатра і… наш улюблений… образно кажучи, герой дитячих віршиків і народних казок — мудрий їжак… Шляхом добору цих, я назвав би, живих організмів… з корисними для нас із вами ознаками і був створений новий вид… Так званий… Назва поки що умовна: ше-пе-он. Тобто, шапкоподібна ондатра з натуральним сріблясто-колючим хутром… Щоб не забирати у вас багато часу, я не буду багатослівним…

Перекладачам стало несподівано важко. Вони аж упріли і, зрозумівши, що упродовж цієї промови однією хустинкою, навіть якби вона була завбільшки з простирадло, не обійтися, схопилися за накрохмалені серветки. Ховрашкевич ще довго говорив про штучний добір, помісь помісей, вживаючи мудрі слова на зразок: «дивергенція», «гетерозис», «гомогенний і гетерогенний методи». Але найдетальніше все-таки зупинився на вбирному методі схрещування самок поліпшуваної породи. Хтось зробив йому зауваження, але тут же, очевидно, пожалкував про це, бо Ховрашкевич залишивши у спокої самок, повернувся до свого опонента і сказав:

— То я вам зараз поясню… Я гетерозис розумію, як гібридну силу, яка виникає при схрещуванні різних порід і… я б сказав…

Сідалковський слухав цього, як він подумки охрестив його, ціцерона «Фіндіпошу» й дедалі більше переконувався, що вершини своєї промови Ховрашкевич сьогодні так і не дістанеться, скільки б його туди не підсаджували Нещадим і Ковбик. Над Стратоном Стратоновичем, наче марево, повисли клуби випарів. Він пік раків і, ризикуючи своїми верхніми дихальними шляхами, пив холодну мінеральну воду, не думаючи про ускладнення.

— Михайле Танасовичу, мабуть, досить. Пожалійте перекладачів, — не витерпів Ковбик. — Люди з дороги потомилися, а у нас он ще скільки роботи, — показав на стіл.

— Ні, то я хочу закінчити свою думку…

— Закінчите завтра… На роботі. — Ковбик рішуче повернувся до Нещадима, — Арію Федоровичу, що там у нас далі за програмою?

— Вручення подарунків і сувенірів.

— От і надайте слово Карлу Івановичу. — Ховрашкевич спалахнув, як цигарка, начинена порохом:

— То я вам скажу, монархізм…

— Махровий, — тихо потвердив Ковбик, а голосніше додав: — Та сядьте ви врешті. І пити треба менше!..

— Назріває дискусія, — прошепотів Сідалковський. — Але, здається, не наукового характеру…

Поки дещо сп'янілий молодий і перспективний науковець «Фіндіпошу» Михайло Танасович Ховрашкевич щось доводить своєму директорові, ми спробуємо тим часом змалювати портрет Ковбика. Зросту, як ми вже пам'ятаємо, він був невисокого і чомусь усім без винятку нагадував китайського божка. Ковбик не ходив ні в музеї (хоч знав, де вони знаходяться), ні в кіно, а тим більше в театр опери та балету. Говорив найчастіше про різні закуски та випивки, і той, хто його не знав, міг подумати, що Стратон Стратонович директор кафе або шеф-кухар із тресту їдалень та ресторанів. Він так смачно розповідав про закуски, що не тільки у нього, а й у слухачів несподівано починали працювати підшлункові залози.