«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег. Страница 82

— Тільки без повторень, Філарете Карловичу. Я нікого не люблю викликати на «біс». Навіть Софію Ротару, хоч вона мені й симпатизує.

— Сідалковський, ви негідник. Ви красивий негідник. Вам такого ще ніхто не казав?

— Це сприймати як комплімент? — спокійно поцікавився. — Чи як образу?

— Я гадаю, що це додає вам гордості. Адже саме цим ви хизуєтеся! Ви на життя дивитеся, як на гру! Ви забрали у мене Зосю, ви розбили її і мої надії. Я певний, аби не ви, Сідалковський, то Грак ніколи б не став моїм зятем. То ви його на це наштовхнули, ви йому таке підказали.

— Не гіперболізуйте, Філарете Карловичу.

— А ви не перебивайте мене, якщо хочете вислухати до кінця. Ви ж за цим прийшли?

— Слухаю і мовчу, як сфінкс…

— Той сфінкс, що ви з моїм зятьком розбили?! — Філарет Карлович зліз з тапчана.

Кортик несподівано зачепив склянку з чаєм і розколов її навпіл. Вона якийсь час ще утримувала в собі жовто-брунатну рідину, а тоді раптом розпалась, і чай полився на тапчан. Чудловський, вилаявшись своїм улюбленим «до холєри», зняв з чола рушник і почав вимокати ним липку підсолоджену рідину. У кімнаті раптом стало темно. Крізь вікно ударила блискавка, наче ножицями, розкраявши півнеба, і яскравий відблиск упав на старий жовтий пергамент у руках Сідалковського.

— Це карта, — промовив він.

— Бачу, — тихо відповів Філарет Карлович. — Це через неї ви копали траншеї, розпотрошили сфінксів, а наше спокійне життя перетворили на пекло. Навіщо ви, Сідалковський, залазите в душу? Для чого вам наші сімейні таємниці?

— Таємниці існують для того, щоб їх розкривати.

— Але їх у мене нема.

— Філарете Карловичу! Коли б їх у вас не було, я до вас би не прийшов. Я не влаштовував би вам цього допиту. Ви ж мені так інтригуюче зашили в піджак десятку з профілем Миколи Другого. Для чого це? Або ось оця карта, оці ваші незрозумілі еполети… Ви що, у них так і спите? І сфінкси, які поки що мовчать, як і ви, — Сідалковський допитливо глянув на Чудловського, ніби докоряючи: «І після цього ви кажете, що у вас немає ніяких таємниць? У кожної людини є свої маленькі таємниці. Без таємниць людина не може існувати».

Філарет Карлович не спускав з нього своїх великих опуклих очей і немов угадував думки Сідалковського.

— То так, — нарешті промовив він. — Таємниці є в кожного з нас. Але в кожної людини настає той момент, коли вона хоче перед кимось висповідатися, перепрошую, очистити свою душу від непотрібного їй тягаря. Такий момент, перепрошую, сьогодні настав і для мене. Я дуже далеко зайшов. Старий уже, а й досі, як ви, Сідалковський, удаю з себе не того, ким є насправді. Ви запитаєте, для чого це мені? Запитайте. Не відповім. Перепрошую, але скажіть, як хоч вас звати, Сідалковський?

— Євграф! — відказав Сідалковський.

— Тому вас і називають у «Фіндіпоші» графом?

— Може, й тому. А можливо, через щось інше…

— Я оце дивлюсь на вас, Сідалковський, — провадив далі Філарет Карлович, — і думаю: колись ви закінчите так, як я. Розчаруванням. Крахом. Коли я слухав ваші розповіді про кругосвітні подорожі, ви не повірите, дивився на вас, а бачив себе…

— Історія повторюється, — вихопилося у Сідалковського, хоч він спочатку обіцяв не перебивати Філарета Карловича.

— Я знаю, ви не піп і не ксьондз. І ніколи ні тим, ні іншим не станете. Але у вас є щось від святості. Може, тому мені й захотілося раптом висповідатися перед вами. Як перед своїм минулим…

«Як перед своїм повторенням», — подумав про себе Сідалковський, а вголос додав:

— Довга сповідь, Філарете Карловичу.

— У мене життя теж не коротке. Коли ви розповідали про порти, в яких ніколи не бували, я бачив у вашій особі…

— Пробачте, але мені доводилося кидати якір у Генуї, Венеції…

— Можливо. Я теж колись був таким: шукав пригод, жив ілюзіями. А ким я став, хочете знати, Сідалковський?

Євграф кивнув. Здається, чи не вперше він втратив властиве йому почуття гумору, оптимізм. Несподівано його огорнув сум, на душі стало тоскно-тоскно.

— Жінки, — Філарет Карлович помітив, що Сідалковський його уважно слухає, — жінки, перепрошую, коли їм важко, плачуть. Тоді їм стає легше. Ми, чоловіки, коли несемо на душі непотрібний тягар, то шукаємо людину, з якою хочеться поділитися.

— Філарете Карловичу, — раптом випалив Сідалковський. — Не інтригуйте мене. Я таємниці люблю, як гарних жінок і вина. Але щоб я до них остаточно охолов, я повинен розкоркувати пляшку, спробувати на смак, а тоді вже заспокоїтися, розчарувавшись від того, що красива етикетка не відповідає змісту. Ви мене, Філарете Карловичу, зрозуміли? Не розпалюйте в душі моїй вогню. Що за золота монета, що за карта, що за сфінкси, наповнені жовтим металом?

Поки Філарет Карлович збирається з думками, а в квартирі повисає така тиша, як під люстрою, ми тим часом швиденько розповімо, що ж трапилося тієї суботньої ночі у садибі Чудловських…

Монети з черева сфінкса сипалися, як золотий град на землю. Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.

— Сідалковський, — тихо прошепотів Грак. — Що я робитиму з цим золотом?

— Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак. — Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув. — За кордон, — продовжував спокійно він, — я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як «Фіндіпош». Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск — це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому — поважатимуть вас.

— Дивак ти, Сідалковський.

— Я не дивак, Грак. Дивак — ви…

— Ти артист, Сідалковський.

— У цьому житті, Грак, усі артисти. Ви тільки придивіться. Кожний грає свою роль у силу своїх можливостей. Так, я теж артист, але талановитіший, ніж ви.

— А що б ти зробив з нашим «Фіндіпошем»?

— У «Фіндіпоші» я насамперед збудував би фонтани у вигляді золотого дощу. Тут теж потрібний лоск. Накупив би фарб. Ліхтарі — це банально. Я зафарбував би воду. Кожний фонтан мав би свій струмок: рожевий, жовтий, зелений, блакитний, оранжевий, синій. О Грак, ви навіть не уявляєте! На фасаді «Фіндіпошу» не висіла б, а горіла неонова вивіска. Не така, як тепер. Це примітив. Кожна літера складалася б з веселко-забарвлених ондатрових шапок: «ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!» Збудував би водойми і теж з різнокольоровою водою, водоростями. У них би плавали ондатри, як норки: голубі, білі, оксамитові, бурштинові, зелені, бурячкові. У спеціальних барвниках виростало б потомство. Ви уявляєте, Грак?! Ні, ви собі уявити не мо-же-те. У вас убога фантазія, супергеній! — Сідалковський піднявся і поплескав сфінкса по спині. — Потім… — Сідалковський глянув у небо. На ньому жодної хмаринки. Тільки поблискували, як далекі світи, зорі і, здавалося, єхидно посміхався місяць. Сідалковський мріяв: — У дворі «Фіндіпошу» розбив би сад, але не такий, як оце збирається посадити Ховрашкевич. Це теж банально. Його фантазія, як і теорія, куца, мов хвіст їжака. У мене на алеях в стилі ампір, а може, й барокко постали б скульптури: Марса і Зевса, Посейдона і Нептуна, Венери і Афродіти, Одіссея і Пенелопи, Перуна і Ярила. А також мого улюбленого Нарциса. Чудового Нарциса з амазонками. Для вас, Грак, на спецзамовлення поставив би статую Аполлона Бельведерського. Для Зосі — Андромаху, для Дульченко — німфу Каліпсо.

— Що ти весь час зі своїми андромахами носишся?

— Я вічний студент, Грак. Є така категорія студентів — може, чули?

— Це я вже чув, — присівши навколішки, Грак обхопив обома руками відро з монетами і тремтів: чи від збудження, чи від холоду, який його несподівано пройняв, чи то від «золотої лихоманки», як казав Сідалковський. — Ти мені краще скажи, що б ти на моєму місці зробив з цим золотом?