Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина. Страница 8

Так він залишився тут, поволі видужуючи, а що тутешньому людові були незрозумілі його вчені богословські розмови, носив на пагорб камені й будував із них щось. Інші думали ? дім, але то була капличка, місце для молитви й роздумів. Жив чернець у Долині, й з часом зацькований вираз його обличчя перемінився на погідний, з легенькою посмішкою на вустах. Лише раз на рік перечитував він свою Книгу, яка зберігалась у Бібліотеці.

Отак минуло сто і ще два роки, коли чернець, узявши до рук палицю для опори кволим ногам, вдягнувши латану рясу, в якій колись прийшов сюди, покинув Притулок. Він ні на мить не забував про той світ, у якому коїлися страшні речі. Коли його згорблена худа спина зникла за Західними Ворітьми, залишилися Книга і Капличка, яку ніхто не доглядав. А на руках Старого тоді з’явились уперше рани, що стікали кров’ю, але серце боліло, тільки серце. Бо Старий знав, що не повернеться вдруге той, хто благав притулку не для себе, а для книги. Лагідним був той чоловік. Молився мовчки І щоб ніхто не бачив, охоче допомагав кожному, їв лише раз на день і потай тужив, наче залишив десь родину, якій був опорою. Перед відходом прощався, казав кожному, навіть малій дитині:

«Простіть, коли щось не так!» Тому довго сумували за ним, довго ввижалася його худа, згорблена постать, а Лі приходив до Каплички поливати квіти, але ті, звикнувши до однієї руки, не приймали іншу.

Лі теж зауважив прибульця, що підіймався на пагорб, і навіть помахав йому рукою… Той міг це робити вперше і востаннє, але Лі здалося, що між цим похмурим чоловіком і пагорбом виникне тривкий зв’язок. «Коли я востаннє був там?» ? спитав себе Лі, але не міг згадати, хоч це зовсім його не засмутило. Він навідав Старого. Той розплющив очі, які пам’ятали молодість світу, й спитав, чи є ще ченцева Книга в Бібліотеці.

? Вам принести?

? Ні, може, прибулець прийшов по неї.

Ось так Старий звів докупи двох людей, які жили у різні часи, але здавалися йому чимось схожими. Важко було уявити їх поруч: сухенький чернець зі сльозавими очима, тихим, як шепіт, голосом, та міцний, ще молодий чоловік з неспокійним поглядом найманого вбивці. Не конче бути найманим убивцею, щоб мати очі людини, яку з усіх боків оточила смерть.

? Ми дали Книзі притулок, ? нагадав Лі.

? Хіба Притулок вічний?

Лі був надто мудрий, щоб вжахнутися від цих слів, але вони здивували його. «Одна й та сама річ ? вічна і невічна водночас, ? подумав він. ? Це я добре знаю. Якщо зникне Притулок, отже, у ньому немає потреби».

? Усе повторюється, ? пробурмотів Старий, ніби втішаючи їх обох. ? Але для тих, хто живе довго. Проте щоразу тінь не є саме тією тінню, а річ не є тією самою річчю…

«Ось вона», ? полегшено зітхнув Лі. Книга, для якої він сплів колись палітурки з кори, стояла у найтемнішому кутку Бібліотеки і була захищена з обох боків іншими книжками. Щоправда, з книгами іноді трапляється, що їм не подобається сусідство, і вони перебираються на нове місце або починають хворіти. Лі розгорнув Книгу, писану від руки на пергаменті. Колись він читав її, щоб збагнути, чому ця Книга так потребувала Притулку. Чернець не приховував, що все те діялося на його очах, і він мусив описати його.

Моторошною була ця Книга. Здалеку видавалося, що причина злих діянь полягала у безпорадності й неодностайності людей, що вихід знайшовся б. Але Лі не дав себе спокусити цій легковажній думці.

… На третій день за воротами зібралася сотня прохачів, а нині їх залишилося десятків зо три. Небагато розбрелося по околицях, але більшість лежала непохованими, й ночами, нехай Господь заплющить очі, їх потай поїдали живі. Сморід проникав поверх мурів нашої святої обителі, тому в церкві курився ладан, а на подвір’ї ялівцеве гілля,

Брати ходили, мов у воду опущені, а послушник Вінсент повісився в саду, бо серед прохачів побачив власну матір, яка вмирала з голоду. Брама нікого не впускала і не випускала. Абат замкнувся у себе, й лише через два дні ми дізналися, що він помер.

Випав сніг і вкрив останки тих, хто марно благав у нас притулку, але такою великою була сила закону, що ніхто не посмів відчинити брами. Ключ від брами покійний абат вкинув до колодязя, глибиною в сто ліктів, рештки ж харчів наказав скинути людям за мурами. А нам велів читати без упину поминальні молитви. Як я вже казав, потому наш абат покинув земний світ, і вірю, що наостанку він висповідався перед Господом.

Наш монастир не був заможним. Сім літ неврожаю, війна, мор, що убивав усе людське в душах мирян і не мирян, ? куди б ми пішли?

Ми сиділи у темних келіях без світла. Нас наче й не було. Коли хтось не виходив уранці, не обзивався на слова «Чи ти живий ще, брате?», келар відмикав двері ключем і ми відносили покійного брата до підземної крипти. Невдовзі нас лишилося п’ятеро. Я став абатом на день чи на два, бо ноги мої пухли з голоду, хоч ми ще варили кору з дерев. Але, присягаюся перед Господом, ніхто з нас не глянув хижим оком на останки мертвих. І не покинув обителі, окрім мене.

Багато молитов сотворили мої брати за живих І мертвих, грішних і праведних, бо мусили бути й праведні в юдолі плачу і нещасть, але чи почув їх Господь, чи перелетіли вони мури, ? не відаю. Мав би вжахнутися за свої сумніви ? але не вжахнувся. Господь не карає, не посилає голоду, воєн, чуми. То все ? від Сатани, який чується нині на землі, як у себе вдома. Хто не має у душі світла, той нещасливий і терпить.

Неспроможний боротися з темрявою, спустився я вночі до храму, присвічуючи собі смолистою скіпкою, і, передчуваючи, що це остання моя заутреня, вдарив у дзвін. Проходячи повз келії, кликав: «Вставай, брате Никодиме! Вставай, брате Мельхіоре! Вставай, брате Вінсенте…» Нікого не забув ? вірив, що вони, звільнені від тягару плоті, йдуть за мною на молитву, і їм уже не болять попухлі ноги і обмерзлі руки. Мені теж не болітимуть.

І я гірко заплакав. Не від того, що помру, а тому, що так мало світла у нашому храмі. Одна лиш скіпочка горить… Але спом’янув собі святих отців, що не мали ні вогника і були скуті ланцюгами в темних глибоких ямах, та й почав молитися Господові, ковтаючи сльози.

Надворі лютувала буря, вітер скидав дахівку, валив дерева. Ключ лежав на дні колодязя, з якого я не мав уже сили витягти води. Але тут панував спокій і брати молилися за мене. Хоч і не сяяли монастирські реліквії, бо перед тим, як вкинути ключ у криницю, покійний абат наказав спустити на дно золоту чашу для причастя, срібне розп’яття, саджене сапфірами, і ґранатову вервицю, щоб не втрапили вони до рук нещасних, які увірвуться до монастиря після нашої смерти.

Може, я й задрімав від тілесної слабості і душевного зворушення, коли почув раптом, як від вівтаря струмує тепло, від кам’яної різьби, що зображала Христа на молитві у саду Гетсиманському та учнів його, яких, подібно до мене зморила тяжка скорбота. Зробив цю різьбу один дуже вдатний майстер із Прусії. Але цієї миті сталося велике диво: вона вся запромінилася теплим світлом, і я повторив слова Ісуса: «Отче, якщо можеш, пронеси повз мене чашу сю. Але нехай не моя воля, а Твоя буде».

І був то знак, бо судилося мені пережити ще день, а тоді до обителі прибули ченці з сусіднього монастиря св. Бернарда на чолі з мудрим братом Лукою, що знав про підземний прохід, про який навіть ми не відали. Прийшли вони, поховали мертвих, а мене, єдиного, хто зостався живим, забрали із собою.

Лежав я у шпиталі місяців зо три, вже зацвіли яблуні. Цю Книгу писав потай, коли вже закінчилося слідство. Я мав відповісти за все: за святі реліквії у криниці, за ключ, за бібліотеку, що зітліла від вогню, і за те, що лишився живий…

Покривджений людьми, на шостому десятку літ, ховав я свою Книгу по скиртах, у дуплах дерев, на горищах. Та ось почув я від старого схимника, що відпокутував гріхи розбійницькі, про Притулок, і нині рушаю туди. Нехай Бог змилосердиться над єдиним запізнілим дитям моїм і врятує від погибелі правду, доки мене ще не забрала до себе матінка-земля. Амінь.