Симфонія хаосу - Шпилевська Анна. Страница 5

— Петре! Гальмуй!

Хлопець не на жарт перелякався, бо саме виїхав до озера, а дорога проходила поруч водойми. Перед ними пронісся маленький хлопчик і, ледь не потрапивши під колеса, спокійнісінько побіг собі далі. Коли ж Слава поглянула в той бік, де бігла дитина — на місці його була лише пилюка і нічого більше.

— Славцю, з тобою все нормально? Там нікого не було! — спантеличений Петро знову завів мотор.

— Ой, вибач. Мені привиділось. Я мабуть, не виспалась та ще сонна. Певне, я краще посплю.

«Перевіряють», — подумала і вирішила мужньо промовчати.

Цілу годину до Полтави дівчина спала, а коли прокинулась, хлопець вручив їй те, що тримав у руках — диск із американським джазом.

— Ось, тримай, моя кохана, тепер ти весь час будеш на хвилі улюбленої музики. Ми вже хвилин двадцять, як приїхали, але я тебе не будив і пішов у кіоск за диском.

Здивована й сонна Слава подивилась на музичний дарунок і сказала:

— Дякую, Петрусю, але не потрібно було... В мене вона є, — це вже пошепки, щоб його не образити.

— Ти щось казала, люба?

— Ні, милий, ходімо.

— Ти настільки красива і така для мене дорога, що мені захотілося зайти до одного магазину і дещо купити, але про це згодом.

— Ти такий таємничий.

— Так, але за півроку ти мені так і дечого не сказала?

— Що, любий?

— А ТИ мене любиш? Я разів із сто про це кажу тобі. Я ладен кричати на увесь світ, ЩО КОХАЮ ТЕБЕ УСІМ СЕРЦЕМ! — і він крикнув на усе місто. — А ти?

— Мабуть. Та що ти таке придумав, люди ж дивляться!

— Я не випущу тебе зі своєї машини, допоки ти не скажеш: так чи ні?

— Це що, допит? Чи, може, я в суді?

— Ні, мені це просто необхідно знати напевне, — піт градом струменів із ображеного обличчя Петра.

— Навіщо? Що ти задумав?

— Просто мені буде приємно це почути.

— Я колись іншим разом скажу, не при цій нагоді.

Хлопчина засмутився, ой як засмутився. І ходив похнюплений весь час. Вони заїхали на ринок, купили всі необхідні речі для святкування, згодом ті, що просили їх батьки. Він подарував Славуні букет червоних троянд. Для неї все було, наче у казці, яка закінчилась походом в кіно і прогулянкою у парку. Фільм, звичайно, був про кохання, такий романтичний, страждальницький, і завершився хепі-ендом. Стандартна програма для двох закоханих.

Їхня подорож завершилась щасливо, лише хлопець був навдивовижу втомлений і засмучений.

— Що сталося, Петрусю? — запитала Слава.

— Нічого такого. Мені просто пора додому йти. Ой, ну тобто — їхати. Дякую за гарний день.

— Ні, я ж бачу, щось сталося. Розкажи мені! — її обіймів було достатньо, щоб він знову відчув прихильність до себе світу. Розтанув, як і завжди. Дівчина підкріпила це маленьким солодким поцілунком.

— Я просто хотів дечим із тобою поділитися.

— Кажи.

— Ні, не тут, не зараз. Взагалі, давай змінимо тему.

— Я люблю тебе.

—Що?

— Що чув!

Петрові ніби хто відро холодної води вилив на голову.

— Це найкраще, що зі мною сталося за цей день.

— Я рада! Ну, бувай! — Слава побігла додому, залишивши враженого хлопця на самоті зі своїми думками.

Вдома дівчина зі щасливою усмішкою зайшла до кімнати. Всі виглядали похнюпленими і дуже засмученими.

— Ми хотіли зателефонувати, але потім подумали, що не варто псувати твою прогулянку.

— Що сталося? — дівчина злякалась до дрижаків.

— Мати Максима Наливайка повісилася.

— Як? — Очі Славуні стали скляними, гарячими і вогкими. Дівчина просто відмовлялася вірити у цю страшну новину. — Її більше немає? Як так сталось? Я ж відчувала... Але... Як? — вона відмовлялися вірити у почуте.

— Ніхто нічого не знає, доню. Так, певно, тужила за синочком, та й...

Дівчина плакала не перестаючи. Трохи заспокоївшись, зателефонувала до Петра.

Батьки вирішили не втомлювати дитину подробицями.

— Петре... Ти... Чув? — Більше не в змозі видушити із себе ані словечка, вимучена чужим горем, Слава надіялась почути від коханого, що це — неправда.

— Так. Вона була хорошою жінкою і доброю матір’ю. — Хлопець уже знав про трагедію.

— Думаєш, це все збіг обставин? Хто ж наступний? — Славця билась в істериці.

— Про що ти, кохана? Ти мене вже втретє дивуєш за сьогодні.

Раптом дівчина замовкла і вже спокійним голосом мовила:

— Не зважай, у мене все добре.

— Славунечко, може, прийти до тебе, поговоримо, чаю з липовим цвітом поп’ємо, я тебе обійму, ти про все забудеш і трішки поспиш?

— Ні... Дякую. На добраніч, — і кинула слухавку.

Ця ніч для Славці та Петра була безсонною. Хлопець зрадів, що сьогодні не здійснив одного з найважливіших вчинків у своєму житті — запропонувати Славуні руку і серце.

«Може, то все на краще», — думав він.

Бідолашка весь час плакала, згадуючи про Максима, а тепер ще й про смерть його матері. Насправді вона не любила свого хлопця. Сказала це лише із жалю до нього. Та у всього є свій кінець. Горе змучило Святославу і прибило до ліжка, ніби забило цвяхом.

Лише під ранок дівчина заснула. Прокинувшись, вирішила, що задобрювати русалок потрібно вже, щоб не ставалося більше трагедій. Перша половина дня була важкою для всіх в її родині. Після похорону, що підірвав здоров’я багатьом людям із села, дівчина зрозуміла, що діяти треба негайно. Але як? Ще не завершився траур, а Зелені Свята — вже на носі. Що ж робити? Святкувати точно не можна, бо це порушення усіх неписаних людських законів.

Раптом вона згадала про старезну книгу, яку колись мала її бабуся. Там були вміщені всілякі заклинання і рецепти лікування від усіх хвороб. Якби ж бабуся була жива, вона б точно щось порадила! Дівчина спустилася з горища, тримаючи книгу в руках.

Молодша сестра здивовано оглянула Святославу: з голови до ніг у пилюці, вираз обличчя, як у божевільної.

— Що ти задумала, Славцю? Це ж старезна бабусина книга. Що ти робитимеш із нею?

— Я думаю знайти там рецепт від болю в спині.

— А ти хіба не знаєш, що майже всі рецепти є в Інтернеті? Ходім до Іринки, вона тобі покаже.

— Е ні, Соломійко. Тут потрібен інший рецепт. Слухай, тобі чотирнадцять років, а ти така розумна, і навіть в Інтернеті краще мене розбираєшся!

— Що ж там розбиратися? Все просто!

— Добре. Тільки ти мамі не кажи, що мене бачила. Гаразд? Мамуся буде переживати, що маю хвору спину. Домовились?

— Та добре. Але з тим не жартуй. Бабця казала, що то страшна книга. А спинку полікуй у лікаря, тітка Палажка так собі застудила, що ледь дійшла до фельдшера, думала, помре дорогою. Це мені її дочка молодша розказувала, ми з нею за однією партою сидимо. А, ну так, ти ж знаєш. Ти ж пані вчителька. Мене через тебе вчителевою донькою дражнять!

— Та годі тобі! Я зайнята, не бачиш? — Славі було байдуже до слів сестри.

— Добре, добре. Ходи в мою кімнату, як треба, тебе мама зачіпати не буде. Подумає, що то я книгу читаю, а я побіжу на гульки, в бадмінтон пограю!

— Добре, тільки до річки не ходи!

— Чому це?

— Скоро стемніє, там стає небезпечно.

— Гей, ти що, з розуму з’їхала? Зараз лише четверта година, тим більше надворі літо і стемніє ще не скоро. Що може статися?

— Нічого. Але пообіцяй!

— Добре, кладу руку на серце.

Здивована сестра украдки вибігла на вулицю.

Славця не на жарт злякалася тієї старої книги, довго гортала її, та, побачивши запис про русалок — перечитала кілька разів. Боялася лиш, щоб до Великодня нової напасті не було. Бо то треба було робити в четвер, якраз на їхній Великдень.

«Треба сказати Петру, хай до півночі буде зі мною, а там я сама з ними на перемовини піду».

Та побоювання дівчини не були марними. За два дні до Зелених Свят її дядька Степана Витвицького забрала швидка допомога аж із Білої Церкви і повезла в божевільню. Бідний чоловік рвав на собі одяг та волосся, кричав на все село, що ті пропащі душі згубили його. Ніхто достеменно не знав, про що він кричав. А Славця зрозуміла. І зрозуміла, що це ще не остання жертва.