Симфонія хаосу - Шпилевська Анна. Страница 9

Лісневські були такі заклопотані своїми справами — переїздом, що навіть не бачила тієї дивної дівчини, що назвалася Юлею. Зате Петро побачив. Вона здалась йому якоюсь знайомою. Та він, утомившись після важкого робочого дня, вирішив трішки відпочити, а потім допомогти коханій із пакуванням речей.

Юля назбирала достатньо багато матеріалів, досить цікавих та рідкісних, вимкнула диктофон, акуратно все занотувала у свій блокнотик, не забувши про особисті дані селян. Серед них співали й батьки Петра, яким була аж надто небайдужа доля майже вимираючої автентичної пісні. Наспівавшись, Остап та Мирослава прийшли до сина і почали наперебій розповідати йому про дівчину, що приїхала збирати фольклор. Петро був дуже втомлений, але зацікавився. Нарешті його мама закінчила на тому, що Юля не мала де переночувати, і вони зголосилися постелити їй на одній із канап, що були призначені для гостей у їхній хаті. Петрові було все одно, бо він от-от збирався лягати. Завтра і йому доведеться до півдня збирати речі, а там у другій половині вирушати із нареченою та її батьками до Полтави. За цей час треба встигнути сказати хлопцям-трактористам, що він звільняється і їде за коханою.

Юлія з’явилася досить раптово і непомітно. Її рухи були плавними, голос мелодійним та солодким, а коли вона йшла — здавалося, ніби пливе над землею. Тоді вона вперше заглянула Петрові у вічі і йому відібрало мову. Ці зелені очі були набагато гарніші, ніж у Славці, її стан — тонший, голос — медовіший... До півночі залишалося півгодини. Він уже було надумав спати, та потім якась невідома сила потягла його до кімнати, де збиралась відпочивати Юля.

— Юленько, ви ще не спите? — чомусь на «ви» звернувся хлопець до подорожньої.

— Ні, зовсім ні. А ти занадто молодий, щоб мені «викати». До речі, Петре, тобі дуже личить ця піжама. Ти у ній такий, як би це м’якіше сказати, мужній та трепетний водночас. Хочеться тебе обійняти і ніколи більше не лоско... Ой, не відпускати...

— У мене з’явилося те ж бажання, що і у тебе, Юлечко. Але я заручений із дівчиною. Тією, що мене не кохає.

— От бачиш, ти сам відповів на своє підсвідоме питання: «Не кохає». Ходімо трішки пройдемося нічними Нивками, покажеш мені вашу прекрасну природу, там і поговоримо.

Петро як загіпнотизований пішов за Юлею, навіть нічого не відповівши. Його батьки вже спали, якимось дивним чином не переживаючи за порядність нової знайомої. Чи то, може, у них не було чого красти, чи просто вона здалася їм досить непоганою людиною. У хлопця заграв мобільний. Він взяв трубку і, не дивлячись, хто телефонує, сказав, ніби гавкнув:

— Я зайнятий! — і так само безцеремонно вимкнув мобільний.

Телефонувала звісно ж, Славця. Вона хотіла подякувати своєму нареченому за допомогу і побажати спокійної ночі, та зрозуміла, що невчасно це зробила. Її здивував, знітив і водночас розгнівив тон, яким відповів їй коханий. Щось тут не те, подумалося їй, і дівчина вирішила всупереч темноті та страху піти до нього й вивідати, що ж коїться.

Тільки вона наблизилася до його хати, як побачила свого ж Петруся із якоюсь дівкою. Здалося тоді Славці, що вона її десь вже бачила, але де?.. Наближалася північ, але Святославі було геть не до сну. Їдкі ревнощі прокинулися в ній і вирували, гасали венами.

«Мій Петрусик і ця безсоромна? Чим вони тут збираються займатися?»

У цей час ніби пелена застелила хлопцеві очі й він не відав, що творить. Мовчки й повільно почав роздягати Юлю, почергово оголяючи принадні ділянки її тіла.

«Дівчина вміло підготувалась, — подумала Славця, але вирішила не рухати їх, поки стане сили терпіти образу. — І сорочку довгу білу одягнула. И коси розпустила, а принади виставила напоказ — чиста блудниця».

Юльця ніби відчула чиюсь присутність і, швидко вислизнувши із рук Петра, поманила його до ріки.

«Що воно за біда?» — подумала Слава і нишком прокралася за ними. Коли всі троє були досить близько до водойми, щоб можна було заглянути у воду, напівоголена дівчина побачила відображення Славці у воді, а Слава у свою чергу побачила замість Юлі зеленокосе створіння із риб’ячим хвостом.

«Стоп, — думки швидко-швидко роїлися в голові у дівчини. — Це ж головна Русалка. І вона має ще дві хвилини до півночі, щоб затягнути у воду мого нареченого».

Дівчина не на жарт злякалася.

Зеленокоса звабниця як не розрегочеться, аж мурашки у Петра по спині побігли, опам’ятався він та як не чкурне в бік своєї хати! Русалка — за ним. Тільки от її ніженьки почали перетворюватися в плавники й вона своєю довжелезною рукою вхопила Петра за ногу та ось...

Пролунав дивний спів:

Була дванадцята година ночі і дводенні чари закінчились. Сьогодні — останній день проводів русалок, і, заспівавши цю пісню, Славця згадала, що русалка мала тікати, почувши її, куди очі дивляться. Та ненадовго мали силу оті чари пісні. Лише до наступної півночі. Також знала Славця, що діва лише тоді відчепиться від неї та її сім’ї, коли вродить вона дитинку, та не просту, а від любовного шлюбу. Потрібно було поспішати.

Петро вже був коло своєї хати, коли опам’ятався і зрозумів, що Славця все ще коло озера. Він було почав бігти за нею, аж тут вона сама з’явилася, захекана, червона, перелякана, але жива.

— Живий, коханий мій, живий! Та вража душа перекинулася в дівчину. А я зразу зрозуміла, що тут щось нечисто. Дзвонила нам тітка, що вона її минулого разу до себе на нічліг лишила — казала, що корова почала давати молоко з кров’ю. Перелякана така. Такою я свою тітку вже давно не бачила. А я ще й дурна їй кажу, що корівка, мабуть, має телитися, а вона у відповідь: «Ой, племінничко, не знаю я, що це твориться, та ми теж будемо в інше село переїжджати».

— Кохана, як то так могло статися? Я лише глянув їй у очі, а далі — не пам’ятаю.

— То ти їй в очі глянув? Все, був би пропав, якби не я. То страшні чари, лебедику мій. Від сьогодні у тебе другий день народження буде, бо якби ще кілька хвилин — лежав би ти, мій соколику на дні ріки залоскочений.

— Дякую тобі, моє серденько, що ти завжди біля мене є поруч! А я ще й здивувався, коли вона обмовилась, замість «не відпускати» сказала «лоскотати». Грішний я перед Богом та й завинив я перед тобою, кохана моя, зіронько моя, квітонько. Ходімо до мене додому, переночуєш, я тебе окремою ковдрою вкрию, щоб мої нічого не подумали. Хоча що ж тут думати — ми вже заручені.

— Звичайно ж, я тобі прощаю. Але нам треба тікати. Тікати якнайдалі. Думаю, в Полтаві нам буде спокійніше.

Вони лягли в тепле ліжко, зігріли одне одного і думали-гадали, як із тієї ситуації прикрої вийти, бо ж знали: тепер буде полювання на їхні душі, бо русалок вони не на жарт розгнівили. Їм залишалося тільки виїхати із села, як це зробила Наталка.

На щастя, їм було куди їхати — у Полтаві і справді жила Славчина тітка, мала великий будинок і завжди запрошувала до себе в гості а чи й жити, бо дітей не мала, а чоловік загинув в автомобільній аварії. Коли мати зателефонувала сестрі й запитала, чи справді вони можуть на якийсь час приїхати до неї, та радо погодилася. Навіть не заперечувала, щоб і Петрові батьки приїхали.

Переїзд видався довгим і важким, бо ж речей було багато, частину залишили в людей, поки повернуться (бо ж таки не думали виїжджати назавжди). Попрощалися з односельцями й рушили. А перед тим бабуся Горпина взяла від них чесне слово, що не забуватимуть про неї і телефонуватимуть їй, і, крадькома перехрестивши Славцю, дала їй у руки срібний хрестик, сказавши на вухо:

— Носи його, доню. Він тебе вбереже від лиха, а мої молитви — дуже і дуже міцні. Вони вам дадуть опору та впевненість. Але то не є такий аж захист. Головне — вірте у Бога і Господь підкаже вам праведний шлях. А щоб дитятко не плакало, — і бабуся підморгнула Славці, — купай його двічі на день у відварі із ромашки, череди та м’яти із свяченою водицею. Ну, з Богом!