Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя. Страница 18

Лишивши тубільне селище по ліву руч, розбита дорога заглибилась у ліс, і нас зусібіч обступили дикі нетрі. У Буремній Затоці навколишні хащі не звуть лісами, тільки чагарем, і справді: невисокі дерева, переважно сосни, ростуть неймовірно щільно, а поміж ними пре з землі густе підшерстя чагарників, і навіть узимку через безлисте віття не видно вже й на два метри уперед.

Завиваючи роздроченим звіром, Петрикова червона машина видерлася на гору і різко загальмувала. Сніг здійнявся хмаркою і майже зразу влігся, і щойно розвіялись останні сніжинки, очі засліпило неймовірне видовище: біле озеро, кругле як таріль, спало в улоговині. До весни, до перших громовиць, покинуте гніздо Буревісника чекає свого господаря, а щойно він прилетить, тріпне крилами, жбурне в землю кілька блискавиць - як озеро розмерзне, і з його синьої води питиме чарівний птах…

Якщо я гадала, що Петрик навмисне зупинився, аби ми могли вдосталь намилуватися на природний феномен, то я глибоко помилялася. Насправді дорога тут закінчувалась, і далі можна було пробиратися тільки пішки. Ми обійшли насосну станцію (Буремна Затока живиться питною водою саме з Гнізда Буревісника), а тоді Петрик кілька разів зробив спробу заглибитись у чагарі - і щоразу вертався.

- Тут була стежка,- сердито пояснив він після енної спроби.- Влітку я б її швидко знайшов. Чекай, здається, тут.

Він помацав ногою сніг - і вперше не провалився, натомість підошва вперлась у тверде. Я ступила у його слід і все одно трошки загребла снігу низькими чобітками. О, тут би мені придалися армійські ґумові бахіли, тільки ж де їм узятися?

Мабуть, стежку Петрик винюхував, як звір: нічого навіть віддалеки схожого на просвіт у чагарниках я не бачила. Але просувалися ми досить жваво, і хоч я добряче подряпала куртку об гілляччя, від швидкої ходи тіло розігрілося, щоки пашіли, і доброго гумору прибувало з кожною хвилиною. Таємниця Смарагдового озера манила, крізь верхівки сосон пробивалося яскраве північноамериканське сонце, і праглося жити.

- Років сорок тому в цих хащах було людно,- розповідав Петрик дещо захекано, адже навряд чи професор Аніт був аж таким звичним тропити стежки в гірських снігах.- Тут валили ліс, неподалік Смарагдового озера стояв великий табір…

- Я знаю. Мій господар, пан Йосип, по війні працював пару років на лісоповалі. Він із переміщених осіб, іншої роботи не було, а тут платили дев’яносто п’ять центів на годину.

- На той час - пристойні гроші,- підтвердив Петрик,- якщо зважити, що мій батько тоді мав тільки «чвертку» на годину.

Трошки пройтися зимовим лісом - і я впріла, як миша. Не уявляю, як ми вертатимемося тим самим шляхом: зараз ми сунули вниз, а от коли доведеться пертися вгору!…

- Дивись,- Петрик зупинився,- ось він, колишній табір.

Сосни розступились, і я угледіла три однакові дерев’яні хижі. (Чи не такі курені ставили козаки на Січі?) На двох із них дахи світили гнилими кроквами, третя ще трималася. За сорок років ліс підступив зовсім близько, одне деревце пробилося посеред хижі, вилізло поміж кроков і розкинуло навсібіч могутню крону - йому не заважали сестри-сосни, що тіснилися навкруги.

Петрик ступив кілька нерішучих кроків, і я рушила за ним.

- Це хіба те місце,- спитала я чомусь пошепки,- яке обведене на карті?

- Ще ні,- так само пошепки відказав мій супутник,- але ми вже неподалік.

Ми наблизилися до першої хижі. Двері давно зірвалися з завіс, і всередині велика прямокутна кімната була заметена снігом. Жодних ліжок, та навряд чи їх свого часу вивезли запасливі господарі, радше працівники лісоповалу звикли спати долі. Схоже, ми перші люди, які навідались у цю глушину за десятки років…

- Ми не перші,- мовби всупереч моїм думкам пробурмотів Петрик, який заглядав у другу хижу. Я наздогнала його.

Старі гнилі двері міцно трималися на завісах - так ніби їх хтось нещодавно укріпив. Я зазирнула всередину - і не побачила снігу. Натомість уздріла чорну залізну скриньку з трубою, що вела у стелю,- у ній я шостим чуттям упізнала саморобну пічку,- а ще гору соснових лап на землі і брудний спальний мішок. На столику стояли казанок і декілька консервних бляшанок. Я взяла бляшанку в руки: дата виробництва була зовсім свіжою.

- Ми не перші,- з запізненням підтвердила я Петрикове одкровення.

Тим часом мій супутник розгорнув карту, яку ми привласнили з шафки Романа Данильця, та розклав на столі. Звіряючись із сонцем і годинником, він кілька разів повертав карту, щоб зорієнтувати по сторонах світу, а тоді застиг над нею. Чорні пасма довгого волосся торкалися паперу, а Петрик водив по карті пальцем.

Нарешті він зупинився в точці, де стикалися початок і кінець червоного кола, нашвидкуруч намальованого фломастером. Кінчики ліній перехрещувались, і Петрик мовив:

- Ми десь тут. Смарагдовий потік тече зовсім поруч, на північ від нас, а Смарагдове озерце осьдечки, на захід.

Поки професор Аніт мудрував над картою, я пройшлася хижею, зазирнула по закутках, посвітила ліхтариком. Хто ж міг мешкати тут пізно восени, коли вночі температура опускається вже до мінус десятьох, пічка навряд чи опалить здоровезне приміщення, а зі щілин немилосердно дме? Я нахилилася над лежанкою з соснових лап. Промінь ліхтарика метнувся й ковзнув по світлій стрічці, чужорідній і в той сам час органічній тут, у глухому лісі, де колись водилися буйволи, а кочовий народ оджибве блукав услід за їхніми отарами - за дичиною - і переходив ці неймовірні чагарі зі сходу на захід. Я простягла руку й підняла шкіряну прикрасу.

- Петрику! - покликала я.

- Це браслет з оленячої шкіри і кісток,- сказав він, забираючи у мене знахідку.- Такі речі наші жінки зазвичай плетуть для туристів, їх можна непогано продати, але й наші дівчата їх часом одягають…

Химерне плетення зі шкіряних стрічок, довгастих відполірованих кісток і різнобарвних намистин, а посередині - перламутровий ґудзик, з якого звисають два «вусики». На зап’ястку браслет мав зав’язуватися на такі ж тоненькі шкіряні мотузочки.

- А це не браслет Ожавашко? - стрельнуло мені в голову прозріння.

Петрик рвучко розкидав соснові лапи, розрив лежанку, мов пес, який занюхав слід. Я присвічувала ліхтариком, але не встигала за Петриковим скаженим темпом. Він носився по хижі, як учаділий, змів зі столу бляшанки консервів, обнишпорив кожну щілину між дошками стін. Я позбирала бляшанки, що розкотилися по земляній долівці, присіла біля столу, тягнучись до останньої, яка закотилася найдалі.

І вдруге пощастило мені - мабуть, тому, що я зовсім цього не сподівалася. На ніжці столу, згори вниз, чимось гострим були видряпані два слова латинкою. Я вивернула голову й прикипіла до напису очима.

Мій супутник, помітивши це, відштовхнув мене.

- «Ваабішкізі маяґі»,- прочитав він.

- Що це означає?

- По-моєму, «білий іноземець».

- Роман Данилець?

Петрик гахнув кулаком об край столу.

- Вона була тут! Її тримали саме тут! Але за що? Їм і досі не дає спокою наша земля! Спершу - оті безкраї родючі рівнини, потім ліси, а тепер, коли витіснили нас на північ, що далі вже просто нікуди, їм потрібні копалини й нафта з наших надр!

- Професоре Аніт, заспокойтеся, до чого тут земля? Чому ти в усьому вбачаєш протистояння білих і червоних? Ну, написала вона «білий чужинець». Може, вона за ним навпаки побивалася! Адже вони, здається, дружили, їх часто бачили разом…

- Це все земля, земля…- Петрикові очі хворобливо блищали.

- Це сутичка двох культур, це природно. Завойовники мусять пригнічувати завойованих, втовкмачувати їм, що ті нижчі за розвитком, в іншому разі як себе виправдати? Ця божевільна місіонерська ідея вищої цивілізації… Як у Кіплінга: «The White Man’s Burden» - тягар білої людини. Хоча якщо згадати рік відкриття Америки - 1492, то чи була на той час відмінність у поступі білої та червоної цивілізацій аж такою разючою?…

- Це все земля, земля… Їм потрібна наша земля…

- Ну так, імперія завжди прагне розширення кордонів. Але до чого тут Ожавашко? До чого тут Роман Данилець?