Укус огняного змія - Тисовська Наталя. Страница 33

На кожному столику — новорічна композиція: ручної роботи пляшка, важезне криве скло, всередині зелений блискучий дощик, на шийці теж дощик накручений, а в горлечко вставлена зелена свічка.

Щойно запрошені розсілися, як офіціанти пробіглися поміж столами, запалили свічки, а верхнє світло загасили. Лишилися тільки приглушені матові лампи над шинквасом.

Ірина вдягла чорну сукню з голою спиною, сиділа пряма, як напнута жилка, і знову здалося мені, що вона почувається в оточенні гостей чужою, зайвою, іншою. Вона так уміла дивитися з-під приплющених повік — крізь людей, крізь тебе, ніби ти їй був у біса нецікавий.

Та я впіймала її на тому, що й вона тільки вдає гордівливу втому і байдужість. Кілька разів вона швидко зирнула на браслет-змійку. Чи переконав її Ростислав, що я не заманювала їхню Дюймовочку-Людмилу на зібрання?..

— Пані та панове, — ведучий вийшов до шинквасу й усміхнувся на всі тридцять два білющих зуби, — вітаю вас із прийдешнім Новим роком! За давно утвердженою традицією ми збираємося в останню суботу перед новорічною ніччю, а отже, у нас попереду ціла ніч — і феєрверк надзвичайних розваг! І от — перший тост!

Офіціанти випірнули з присмерку, як привиди, швидко й непомітно відкоркували пляшки шампанського, наповнили келихи. Бульбашки рвалися з денця келиха на свободу — і лускали, розхлюпуючи крихітні зимні бризки. Я піднесла келих до вуст — і на шкіру сипонуло холодними іскрами. Знайоме і щораз несподіване відчуття. Скло дзенькнуло — й усі одностайно випили, а тоді закусили, бо лебеді з заварного тіста з печінковою начинкою, вигинаючи довгі шиї й наставивши крила, апетитно пританцьовували на тарілках.

До шинквасу випливла співачка в довгій білій сукні, музика влетіла слідом за нею, і я помітила, що в дальньому кутку зали стоїть квартет музик. Співачка затягнула надзвичайно сумну й романтичну пісню про попівну і мандрівника, що йому знову треба вирушати в дорогу…

— А тепер ми з вами зіграємо в гру! — виголосив ведучий, коли співачка закінчила і відкланялася. — Зараз я скажу перший рядок вірша, а потім підходитиму до кожного столика, і ви по черзі продовжуватимете… Переможець отримує все!

Насправді «все» — то була пляшка «Мускату білого Червоного каменю». Ведучий роззирнувся по залу, лукаво підморгнув, немов не міг ніяк вирішити, до кого ж підійти, нарешті зробив свій вибір і посунув у наш бік. Я напружилася. Ведучий зупинився біля першого столика і промовив:

Жінка в червоній сукні усміхнулась, поміркувала і трохи жалібно продовжила:

Їй миттєво заплескали. Ведучий вклонився і передав мікрофон чоловікові, що сидів поруч. Той кумедно поворушив бровами, позирнув на стіл, обдумуючи відповідь; певно, рятівна думка нарешті зринула в голові, і він переможно оголосив:

Гості засміялися, зааплодували ще веселіше. Ведучий перейшов до нашого столика й нахилився над Іриною. Вона, так само незворушно поводячи великими холодними очима, повільно промовила:

Прийшла моя черга. Я так задивилася на Ірину, що крім «Криму — Ірину» нічого не могла вигадати, ворушила губами, прикликаючи натхнення, та воно не йшло. Тоді я винувато озирнулася на Ростислава й, розвівши руками, виголосила:

Мені аплодували навіть більше, ніж попереднім гравцям: либонь, присутні не повірили, що я таки дійсно розгубилась, а сприйняли це за прекрасну акторську імпровізацію. Ведучий підніс мікрофон до Ростислава, і той, постукавши по пустому вже келиху шампанського, густим басом вирік:

Ілля сам вихопив мікрофон і швидко додав:

Ведучий уклонився нашому столику. Присутні аплодували нестримно. Я теж почала проникатися грою, рядки спливали в голові — шкода, так ганебно втратила свій шанс! За сусіднім столиком вусатий дядько, про якого Ростислав мені сказав, що він — директор виробництва, витягнув жестом штукаря [9] з-під поли пляшку оковитої, налив собі повний келих, перехилив одним духом і сказав:

Сусід його відібрав пляшку, налив собі, теж випив. Нахилившись до мікрофона, він конфіденційно повідомив:

Кругленька жіночка, чиясь із двох дружина, несхвально похитала головою і підізвала ведучого до себе. Присутні так аплодували сміливим дядькам, що спершу навіть не було чути, що вона намагається сказати. Нарешті гості трошки втихомирилися, і кругленька жіночка виголосила суворо:

Ведучий уклонився їй, перейшов до другого ряду столиків. Там він нахилився над дівчиною в прозорій чорній блузці, від якої не відривалися погляди рішучо всіх мужчин, присутніх на вечірці. Дівчина постукала нігтями по столу, збираючись із думками, нахилилася над мікрофоном, уже наготувалася говорити, потім ніби передумала, відкинулась у кріслі. Ще мить поміркувала і знову потяглася до мікрофона.

І в цю мить глухий андрогінний голос, потойбічний глас, який здійнявся над галасом і сміхом і оплесками, який вивищився над залою, витаючи попід стелею, викарбував слово по слову:

Страх спаралізував мене.

Гості засміялися.

І тільки я шарпнулася, шукаючи, хто мовив ці слова.

Він знову грається зі мною! Він знову вимагає від мене щось, чого я не маю, чого не можу йому дати! І не крала я чужих іграшок! Було діло у п’ятому класі: у шкільній роздягальні перед фізкультурою мені до портфеля впала чужа чорнильна ручка. Я ніколи не мала справжнього чорнильного пера — мрії кожного романтичного письменника. Тож пізніше, коли власниця ручку шукала і таки знайшла у мене, я з жаром доводила, що то — моя. І відстояла. І досі ношу на собі цей пекельний гріх…

Але ж бабай не за той грішок мене покарати намірився?!

За моїм столом ніхто, здавалось, і не помітив зловісного змісту цього віршованого рядка. Ірина попивала шампанське, знов занурена у власні думки. Ілля з Ростиславом теж десь роздобули пляшку горілки і тепер радісно частувалися. Я бігала очима по гостях, намагаючись вгадати — хто.

Ведучий закінчив обхід столиків. Оплески розкотисто гуркотіли над залою. Чи ніхто, крім мене, не чув лиховісного пророцтва?

— А хто це сказав? — якомога невинніше поцікавилася я.

Ростислав запитально повернувся до мене.

— Що?

— Той рядок про бабая…

— Я не почув… Коли?

— Щойно ведучий з нашого ряду на сусідній перейшов.

— Я не знаю… Мабуть, хтось за тим крайнім столиком?.. Іллє, ти чув?

— Що чув? Я чую тільки, як шкребеться пересохлий язик об піднебіння… Наллємо ще по одній?

Та-а-ак, тихо-тихо, як на лихо, непомітно їде стріха… Невже мені приверзлося? Чи це був рядок, який сама ж я й вигадала, а потім сама ж і вирекла — тільки негучно, одними губами, а мені він здався гласом загробним?

За цей час уже визначили переможця, який отримав заслужений приз, а в міжряддя столиків випурхнула пара в латиноамериканському вбранні. Перші звуки мамби прорізали тишу, яка миттєво запала над кав’ярнею. Дівчина зробила непомітний рух, крутнулась — і танок вибухнув. Зала ахнула. Майже не торкаючись тілами, та не зводячи одне з одного очей, вони наступали, відступали, кружляли, звивались, ввижалося — зринали в повітря. Дівчина вицокувала підборами, а хлопець рухався м’яко й наче ледь-ледь ліниво, як пантера. Ні окремих музичних інструментів, ні розрізнених рухів танцюристів — суцільне синкретичне буйство звуку й тіла, шаленство пристрасті.