Укус огняного змія - Тисовська Наталя. Страница 8

Коли задеренчав телефон, я підстрибнула у ванні, забувши на мить, що вже з тиждень принципово не відповідаю на дзвінки. Повернула голову й пошукала очима рушник на гарячій трубі.

Натомість погляд упав на дальнє дзеркало, до якого пара добралася щойно зараз. На матовій поверхні проступили старі слова, накреслені пальцем не відомо коли і не знати ким: «Я ВСЕ БАЧУ».

Холодний піт виступив на долонях.

Вода у ванні миттєво зальоденіла.

З мокрого волосся стікали зимні струмки й тарабанили по плечах.

Тіло вкрилося гусячою шкірою.

Нігті посиніли.

Вирячивши божевільні очі, я дивилася на напис на дзеркалі й не могла поворухнутися. Криві літери, чіткі в ореолі містичної, мутної пари, заворожували мене.

«Я ВСЕ БАЧУ».

Бачить мене, скоцюблену у ванній, із колінами, притисненими до грудей, із долонями, зчепленими в замок, зі згорбленою спиною, мовби так я могла заховатися, зникнути під пінною водою.

А телефон дзеленчав і дзеленчав.

Нарешті йому набридло співати, і запала моторошна тиша. Зробивши над собою зусилля, я повернула голову до дверей і впевнилася, що в лазничці нікого немає. І не може бути! Я одна, одна в квартирі! Я замкнула двері на всі замки! У мене зачинені всі вікна! Ні в кого, крім батьків, немає ключів від мого помешкання! Ніхто не міг сюди проникнути так, щоб я про це не знала! Це все мені сниться!!!

Квапливо змивши піну, я вискочила з ванни, обкрутилася рушником і почала хапливо стирати напис на дзеркалі. Терла вороже, злостиво, навіжено. Хотіла протерти діру в дзеркалі, здерти весь верхній шар, щоб і сліду не лишилося від мого сьогоднішнього безуму. Мені здалося, що простої ганчірки мало. Я схопила рідину для миття скла, приснула на дзеркало, знову почала шалено натирати. Рука затерпла, а я продовжувала двигати ганчіркою по склу, тільки вже помалу, помалу, аж доки зовсім не видохлася.

І тоді я, розплакавшись, вискочила з лазнички, наспіх нап’яла на себе речі, які трапилися під руку, і, навіть не висушивши волосся, вибігла з квартири. Консьєржка на вході поглянула на мене, як на причинну, а я навіть з нею не привіталася.

Шукала людних місць, а натомість весь час потрапляла у дивні знелюднілі двори: на висотках усі вікна зачинені й завішені фіранками, ніде ні голосу, ні руху — наче змовилося все людство проти мене.

За дві години, змерзнувши, як бурулька, все-таки згадала про дім. Голова висохла під каптуром, проте мене починала бити пропасниця. Вже уявляла себе хворою в ліжку, у безпам’ятстві, а невідомий хтось проникає в помешкання, відмикаючи двері дублікатами ключів… Ні, я повинна зараз повернутися, зрештою, можу поміняти замки, не все життя ж мені блукати морозними вулицями.

І я повернулася.

Хоч як гарячково вилітала з квартири, а замкнула всі замки. Обережно я відчинила залізні двері. Натиснула на ручку внутрішніх дерев’яних дверей.

Помалу, з завмиранням серця зазирнула всередину. Все було так, як завжди: вузький коридор, дві кімнати — одна прямо й одна праворуч, відхилені двері в лазничку. Механічно я витерла брудні черевики об килимок і зайшла до квартири.

Все було так, як мало бути. Напис на спотвореному парою дзеркалі мені привидівся.

Навшпиньках перейшлася помешканням, зазирнула у шафу і на балкон. Нікого. Одна-однісінька стирчала я посеред кімнати, в зимовій куртці, з розпашілим обличчям чи то від тепла, чи від невмолимої гарячки, яка вже загніздилась у моєму тілі. Я розшпилила блискавку й скинула куртку на крісло. Рішучо роззула черевики.

Це моя квартира, і я нікому не дозволю проникати сюди у мою відсутність, лишати на дзеркалах ідіотські послання й лякати мене!

Твердим кроком попрямувала на кухню, поставила чайник. Він закипів за кілька хвилин, і за цей час я встигла дістати слоїк ненависного мені меду. Постановила з’їсти сьогодні стільки меду, щоб не дати собі захворіти. Занедужати означало капітуляцію. А я була готова до нападу.

Напившись чаю й зігрівши ноги біля радіатора, вирішила сьогодні добити остогидлий переклад. Як на диво, після стресу текст пішов мені легко. Приємно було добирати слова, стократ приємніше було замінювати їх старовинними, вже півзабутими синонімами. Маленький словничок синонімів, який кілька десятків років тому видало канадське видавництво, а ми передрукували вже у дев’яності роки, весь час лежав під рукою. Я затерла сторінки ледь не до дірок.

Два томи сучасного словника синонімів стояли на поличці в книжковій шафі. До них я зверталася тоді, коли в меншому словникові не вдавалося знайти потрібне слово: повсякчас колупатися в грубезних томах було ліньки, та й я перед початком роботи завжди забувала витягти їх із шафи й покласти на стіл.

Проте зараз мені довелось відірватися від стільця й почалапати до шафи: натрапивши ув англійському тексті на хмиз, яким гатять греблю, один раз я вжила старовинне слово «тарас». Потім удруге. Утретє мені вже хотілося замінити його, втім нічого путнього на думку не спадало. Комп’ютерний словник синонімів, ясна річ, навіть помислити не міг про таке складне слово. Тільки двотомник міг порятувати мене.

У шафі томи стояли тісно-тісно, мені вічно бракувало книжкового простору, бо купувала книжки значно частіше, ніж могла дозволити собі придбати шафу. Щоб легше виймалися високі фоліанти, бо ж за корінець, який майже врівень із полицею, важко вхопитися, я тримала словниковий том від літери «О» до «Я» трошки висунутим наперед — для зручності. Настільки звикла, що саме другий том стирчав із загального ряду, що могла наосліп вийняти і вставити його так, як треба.

Занурена у власні думки, я простягла руку.

Потягнула том на себе, розгорнула його, шукаючи слово «хмиз».

Словник розкрився на букві «Л».

Я підвела очі на шафу.

Другий том словника синонімів стояв урівень з іншими книжками.

Найперше я замінила замки.

Три дні просто не виходила з хати. Ні, як не дивно, не захворіла, просто заховалась у кокон обмеженого простору. Працювала над перекладом, занурилась у світ романтичних англійських вурдалаків, спілкувалась із видавцем — хотіла відчути звичний ґрунт під ногами.

Потім із холодильника повіяло пусткою, і далі вже не можна було зволікати. Хоч як не воліла виставляти ніс за двері, але просити батьків чи Ліну привезти мені поїсти було просто несерйозно. До гастроному — і назад, підбадьорила я себе, вдягаючи куртку.

Навпроти гастроному, хоч і будній день, гамірно й повно люду. Вечір щойно западав на землю, на годиннику — четверта, і я почувалася комфортно серед собі подібних. Вони не відали про мої страхи, вони взагалі проходили повз, не помічаючи мене, проте мені байдуже: усміхалася кожному обличчю, яке на мить виринало переді мною, щоб через секунду знову розтанути в присмерку.

Перед гастрономом майданчик трошки вивищувався, бетонні плити, влітку значно веселіші, ніж сірий асфальт дороги, взимку обледеніли. Цю ковзанку працівники гастроному щоранку посипали піском і сіллю, та й дня не минуло, щоб хто-небудь не гепнувся, послизнувшись на облудних крижаних калюжах. Мій власний неписаний, але роками підтверджений план складав одне падіння за зиму; цього року я план уже виконала, тож шкандибала з усією обережністю, на яку були здатні підступно слизькі черевики.

Попереду мене широким кроком ступав стрункий мужчина з течкою під пахвою; я зиркнула на нього хіба раз, а потім знову прикипіла очима до землі. Зараз має бути пекельна сходинка…

Гуп!

Мені під ноги відлетіла чорна течка.

Я підвела очі. Мужчина розтягнувся на землі на весь зріст, обличчям на плитах, руки викинувши вперед. Не боком, не спиною — а долілиць, як часом падають маленькі діти, котрі тільки-но навчилися переступати ногами.

Механічно я підняла течку і зробила крок до бідолахи. Він уже встиг оговтатися, зіп’явся на лікті, глянув на мене причмеленим поглядом, спробував підвестися. Замість допомогти, я простягнула йому підняту з землі папку. Передумала, запхнула її під пахву, випростала руку. Течка вислизнула й знову полетіла в сніг.