Єрусалим на горах - Федорів Роман. Страница 11

Ні, я не подумав, що вона має рацію, не впевнений, що мій син пристав би на терор. Я так і сказав їй:

— Не знаю, чи пристав би він на терор, на смерті.

— А що робити, — зітхнула Софія. — Мус, професоре. Ворог обсотав землю сексотами, зрадою, підкупом, обіцянками про якусь щасливу червону Україну, і треба… ой треба проти цього воювати. Бо червона Україна — це обкервавлена земля.

Я слухав її і думав, що ніяка вона не божевільна. Очевидно, сум за синами часом затьмарював їй мозок, але це миналося: сьогодні її очі були чисті, виплакані й вимогливі. Я здогадався: це люди навмисне робили її божевільною, рятуючи від висилки… ціле село було на її боці.

— А знаєте, професоре, — сказала Софія згодом, — чого я прийшла до вас… не прийшла, прецінь, сперечатися з вами, я вас люблю і шаную. Хочу вас попросити, щоб ви поїхали до Лисичан до начальника районного енкаведе: най мені покажуть, де поховані мої сини. — Сіла на поріг, спустивши ноги на приступці, і здалося, що готова тут сидіти довіку… була готова тут висидіти мою згоду.

Була смішна, бо я без довгої надуми, без виважування і сумнівів сказав, що таки завтра поїду в райцентр й викладу товаришу Пополудню її просьбу… і чом би, зрештою, не попросити, могла й раніше до мене прийти, мені самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь відмовляв, якщо траплялася біда, чи не заступався за людей за Польщі й за німців, а тепер тим більше.

Вона чомусь не повірила жодному моєму слову; вона, напевне, подумала, що марною обіцянкою чимдуж випроваджую її з веранди, бо не подякувала навіть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софія просто втомилася, вичерпалися усі її фізичні запаси. По очах, по обличчю було видно, що її душу обсотує тихий байдужий туман; очі побіліли, усміхнулися і подобріли.

Вона йшла до воріт уже зовсім веселою, мугикаючи якусь співанку. На стежці раз по раз оберталася до мене й пирскала сміхом… і гасила сміх долонею.

А вечір лежав, як мокрий лис, попід тинами й пильно слухав.

Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Іван Ми колайович Пополудень; він прийняв мене одразу, як тільки-но черговий біля вхідних дверей доповів по телефону, що такий-то й такий проситься до нього, до майора, на розмову.

Пополудня я знав не віднині, він, бувало, приїжджав до мене нібито для того, щоб «порозкошувати» серед книжок у моїй бібліотеці й пригадати своє далеке довоєнне ще учителювання в Запоріжжі.

Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-під яких уважно і спокійно дивилися сірі очі, він справді був схожий на вчителя, на цивільного інтелігента, на якого припадкове одягли військовий мундир; таким він був завжди, у кожний свій приїзд до нас у Горопахи, таким ґречним і уважним зустрів мене у своєму кабінеті. Рука його була в потиску кріпка і дружня, а усмішка — привітна: здавалося, він чекав на мене з самісінького ранку; і поки я тиснув Пополудневі руку, і поки я грівся у його усмішці, мимохіть пригадалися бандерівські «летючки», у яких писалося також про Пополудня… писалося, що хоч він українець із старого козацького роду, однак давно запродав душу москалям, а нема на світі страшнішого чорта, ніж запроданець. І тому, вислужуючись, не має межі в жорстокості на допитах: у застінках ламає кістки й з живої жертви здирає шкіру. Колись, до речі, я показував йому цю підкинену листівку, він лише всміхнувся і розвів руками. «Що зробиш, — промовив суворо. — Таке життя і вічна боротьба: ми — їх, вони — нас. Тільки недовго вже їм… кубла їхні розтолочемо», — додав із притиском, і постійна усмішка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й гостро, як змах кинджала, а обличчя витяглося, зблідло, стало невпізнанним. Та й що, зрештою, я міг знати про нього, про начальника районного енкаведе. Та й навіщо мені знати?

Він попросив мене сісти, простягнув коробку «Казбека» і промовив:

— Куріть, Северине Петровичу… куріть та розповідайте, де ви набралися сміливості, щоб у білий день на людських очах зайти до енкаведе? Не боїтесь?

Я його не розумів; я так йому й сказав, що не треба великої сміливості, щоб відчинити двері, за якими… най буде… стоїть вартовий з автоматом… і ще може бути, що у вашу контору вхідні двері широкі, а вихідні — вузькі або й зовсім замуровані. Але що це має мене обходити?

— Я не про цей страх, — відповів Пополудень. — Я про інший, про той, завтрішній, коли до бандитських схронів донесуть про ваші відвідування районного енкаведе. Це не так безпечно, Северине Петровичу. Як я вас обороню, га? Чи ви, може, заворожений? — Пополудень зиркав на мене весело, виглядало, що він начебто зі мною жартує, одначе я помічав, що весела його нута — роблена. — Чи не боїтесь, що ввечері прийдуть ті, з лісу?

— Може, й справді ті, що в лісі, прийдуть… А скоріше — ні, — важив я на терезах. — У схронах, гадаю, теж не запідозрять, що старий учитель Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи стежку до енкаведе. Вони, ті, що в лісі, теж знають, як і ви, Іване Миколайовичу, що мені нічого не треба… ні хліба, ні ласки, ні тридцять срібняків. Я ніколи не служив ніякій владі, зате завжди служив людям. Як міг. І люди за мною — горою. — Не треба було аж так розкриватися перед ним… навіщо йому, майорові енкаведе, знати, що в цьому млині післявоєнному, який жорнував у нашій Галілеї, я нікого не боявся… нікого й нічого: ні кулі, ні брехні, ні удавки. Навіщо було йому знати, що цю дивовижну безпечність створили мені люди, яких я вчив або ж учив їхніх дітей та онуків; вони, може, творили цю безпеку інтуїтивно, з природної потреби віддячитись; я ходив поміж ними, поміж людьми, чистий і білий, із німбом навколо голови… і вони хотіли мене бачити в німбі, і хотіли цілувати мені руки.

Як духовному отцеві.

Мені здалося, що я був їхнім вітцем.

І що є негідного в тому, що вчителя цілують у руку? Не служака ж бо він якийсь, який за гроші відсиджує у школі свої години, а коваль, що виковує душі.

Я ніколи так гарно про себе не думав; може, я хотів вирости, стати більшим… стати над майором енкаведе? Пополудень поскрипував чобітьми у великому, виповненому сонцем і тютюновим димом кабінеті й зрідка вціляв у мене своїми окулярами. В будинку панувала тиша… така пронизлива тиша, що, здавалося, нікого тут, окрім нас двох, нема, і я знову пригадав бандерівську листівку, в якій писалося, що тут вдень і вночі лунають зойки катованих.

— Хочете, Северине Петровичу, бути добреньким для всіх? — раптово спитав майор, зупинившись навпроти мене. Зняв окуляри й заходився витирати їх хустиною. Білі руки його тремтіли; так, руки його тремтіли; я тепер побачив, що обличчя його було бліде, зморшки сіклися густо і глибоко, а очі — червоні, невиспані. — Хочете ходити поміж вогнем… стріляють-бо справа і зліва, спереду й іззаду. Такий час… такий час не знає жалю. А ви настановили когось там розжалобити, напоумити, комусь допомогти і… і сподіваєтесь уціліти, чи не так? — В його голосі відчувалася щирість; майор, певно, трохи дивувався і, певно, трохи мені заздрив.

— Як бачите, ходжу поміж вогнем і, дасть Бог, буду ходити до смерті, — сказав я Пополудневі, а чи… а чи сказав самому собі, ми, прецінь, і себе виковуємо повсякчас. — Я так ціле своє життя живу. Кожний має свої принципи: ви — свої, я — свої.

— Даруйте, але не розумію принципів, та ще й ніби підфарбованих любов'ю до ближнього, в яких нема ніяких принципів, — промовив майор розсерджено. — Ось до вас позавчора надвечір придибала Софія Корчувата, мати вбитих у бункері бандитів… розумієте, мати цілої бандерівської боївки, яка немало натворила шкоди радянській владі в районі… скільки вони знищили наших товаришів… й попросила, щоб добренький Северин Петрович Гайдаш вивідав у начальника районного енкаведе, де закопані трупи її синів, щоб поставити за їхні бандитські душі свічки, щоб помолитися, так. І добренький, принциповий начебто директор школи, зглянувшись на материнські сльози, залишив удома хвору дружину й на попутних примчався в енкаведе. — Пополудень кидав мені в обличчя слова колючі, іронічні, але робив це без крику, стримано, навіть ввічливо-усміхнено; і тут до мене дійшло, що його усміхненість — це лише звичка панувати над собою, маска. Я повинен був, певно, обуритися, огніватися на нього, бо яке йому діло, хоч і начальнику енкаведе, до моїх принципів, нема у них нічого антидержавного, мої принципи мені й людям чесно служать багато років, одначе промовчав. Мене вдарило обухом інше: