Єрусалим на горах - Федорів Роман. Страница 17

мама справді готувалися гасити веретою вогонь на своїй стрісі, бо кинули верету в цебер з водою і вхопилися в сінях за драбину. Споконвіку мокрими веретами солом'яне село рятувалося від сусідського близького вогню, і мама про це пам'ятали… мама про це пам'ятали, одначе того ранку не встигли й відчинити двері, як у сіни увірвалося троє задиханих солдатів, один із них, тонкий, високий, як мотовило, з перекошеним, злим обличчям, із наготовленим до стрілу автоматом, без шапки, руде мокре волосся спадало йому на лоб, і він тим своїм рудим волоссям раз по раз струшував, а маму… ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як сніпок, у кут і кричав, здавалося мені, гучніше від гоготіння близької пожежі:

— Де ти, курво бандерівська, сховала бандитів! — Пальці його на маминій шиї судорожно тремтіли… пальці його впивалися своєю силою і владою, їм хотілося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. — Ми бачили, як сюди-но через твоє подвір'я, блядь твою, побігло двоє.

Рудий енкаведист був безтямний у своїй злості, і йому, мені так здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, і його ніхто не спитає про смерть якоїсь жінки, смерті списували без особливих ускладнень, це я вже встиг зрозуміти, і, мабуть, це розуміння додало мені сили й відваги, бо я кинувся на рудого, на його автомат, на його білі очі, на його запалену ненависть, і крикнув, що моя мама чесна вдовиця, він, солдатюга, не має права по-брудному її обзивати… наш тато загинув на фронті.

Рудий солдат не відповів мені, не встиг щось заперечити, не посмів не повірити, видно, в моєму відчайдушному лементі було так багато щирої правди, що солдат лише кліпав рудими своїми віями і… притиснув мене по-батьківському до свого плеча і, не оглядаючись на маму, стенув плечима, шо й тут, у бандерівському селі, є вдовиці фронтовиків, і покликавши другого бійця, що нишпорив у хаті, вибіг за поріг. Крізь відчинені двері я бачив, як він перемахнув наш перелаз… ні, не перемахнув, не перескочив, звідкись, певно, із-за церковної огради, обступлений зусібіч бандерівець, бачачи свою погибель, відстрілювався направо й наліво, і, певно, відстрілювався він з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так тріскуче, як із автомата, а в перерві поміж стрілами бандерівець викрикував, що москаль не візьме… не візьме… не візьме його живим!

Рудий солдат, як зломаний надвоє, упав на нашому перелазі, він був іще живий, іще силкувався встати, мама мої помітили його посмикування і кинулись до нього, а бандерівський кулемет ударив знову — ми з мамою лежали посеред подвір'я на спориші, а рудий солдат, розстріляний, мабуть, утретє або й учетверте, ніяк не хотів умирати, він люто, клято лаявся, аж поки смерть над ним не змилосердилася.

Облави в Горопахах, як, зрештою, в усіх інших селах, не мали якоїсь закономірності, усталеного, сказати б, порядку, все, очевидно, залежало від агентурних даних, планів районного ецкаведе, траплялося, що сині кашкети не обступали кільцем наше село місяць або й два, а інколи навідувалися двічі на тиждень; облави були завжди несподівані, як громи посеред осені, і про кожну з них оперуповноважений товариш Ступа міг похвалитися, що набої не були потрачені надаремно: то в перестрілці вбито двох-трьох й більше повстанців, які пробували прориватися крізь застави до Монастирського лісу; писалися, очевидно, в районі й інші переможні реляції: виявлено бункери з харчами і зброєю, в читальні, в кількох метрах від стола, на якому товариш Ступа щосуботи розкладав свій кулемет, у хитрому сховку поміж двома перекриттями сталі виявили склад друкарських машинок, паперу й готової підпільної літератури. Жодна облава не обходилася без арештів, і не всі, зовсім не всі арештовані були винними, на 10–15 років колимських таборів засуджувала «трійка» на вулиці Чкалова в Бистричанах так званих бандпідсобників, які були винні тільки в тому, що котроїсь ночі нагодували боївку… нагодували, мовляв, а не донесли оперові. «Трійка» не хотіла й чути, що боївка була озброєна до зубів, що кожному життя миле.

Інколи облави мали цілком «господарське призначення»: треба було виконати план набору робітників на шахти Донбасу, й тоді, йдучи валом, енкаведисти вишукували переважно підлітків до шкіл фезео; але й «господарські» облави часом не обходилися без крові, а тим паче без лайки, без плачів, без тривоги, що годинами висіла над Горопахами.

Сьогодні облава починалася навдивовиж мирно й спокійно: ніхто ніде не стріляв, не матюкався, ніхто за ніким не біг і ніхто не втікав, білий густий туман затопив собою світ, загатив, як ватою, і нічого у світі, окрім вати, не існувало: ні хат, ні дерев, ні людського голосу, ні скрику ворони, а може, не існувало й самого світу; котроїсь хвилини, зачумлений туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, ніякої облави нема — і заходився збиратись до школи.

— Господи, — зітхнули мама, — яка може бути, дитино, школа? Коли облава, науки нема. Ніби не знаєш?

— Але ж глухо навколо, — пробував я сперечатися.

Мама не обізвалися ні словом, вони всілися на лаві коло вікна, вдивляючись у клуби туману, обличчя їх зблідло, напружилось, а губи вишіптували чи то молитву, чи примовку від біди, від кулі випадкової, від вогню; я подумав, що мої мама буравлять зором і словом туманний цей потоп і бачать солдатів у синіх кашкетах, які проколюють щупами подвір'я за подвір'ям, хату від хати, одначе роблять свою роботу на відміну від попередніх разів мовчки, мляво, вони неначе понапивалися туману, цієї білої отрути, і збайдужіли… і не страшна їм небезпека, що кожної хвилин може черкнути автоматною чергою чи вдарити гранатою, і їм, солдатам злагіднілим, начебто й шкода було задерев'янілих, очікуючих лиха газдів і ґаздинь.

Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони сухими руками вмивалися від жури, одначе їхнє обличчя від цього не посвіжіло, а ще й більше посіріло.

Неначе мама вмилися попелом…

— А таки йде облава, Василику. Таки йде, — повторили пошепки, надслуховуючи.

— То най собі йде, — заспокоював я маму. — Чого нам боятися. Та й чи вперше.

— Хіба ти забув, що ми позаминулої облави ледве не згоріли. Пожежі там і там. Страхи. Та чи й знаєш, що в такому вирі треба християнинові боятися? — запитували вони й водночас відповідали.

Потім вони заходилися проціджувати молоко, а мене послали до стайні порати корівчину, бо біда бідою, а Лиську треба вичистити, викинути з-під неї гній й постелити свіжої соломи.

— Робота-бо, сину, не очікує, не рахується ні зі смертю, ні з облавниками навіть, її треба робити — і на цьому світ стоїть. — Мама гейби виправдовувалися, що посилають мене до стайні. — Тільки-но не висувайся надвір, бо кулі літають, як джмелі, — наказували.

Я люблю порати худібку, небіжчик тато з пуп'янка привчили до згребла й до щітки, було у цій простій роботі якесь таїнство, чар, зріднення людини з твариною, і худобина, певно, відчувала ласкаву людську руку, бо аж вигиналася від задоволення і постогнувала стиха. У стайні приємно пахло гноєм… і може бути, що хтось, прочитавши про стаєнні приємності, іронічно посміхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б вони не робили, вічно пахне гноєм, а я усе ж таки признаюся, що любив цей ядерний чистий дух; крім того, наша стаєнчина разом із коровою і ядерним духом стійла іще пахла сіном, соломою, зерном, свіжим молоком; улітку в стайні було прохолодно, взимі — парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сіно в яслах і слухаєш, як за стіною, обтуленою загатою, вирує і лютує зима… там зима, морози, а тут літо, тут пахне сінокосом, тут тиша і мир, лише Лиська вряди-годи почісує собі поміж рогами об драбину.

У зрілі вже мистецькі свої роки я поклав на мольберт полотно і взявся малювати… ні, не вбогу нашу стаєнчину, обтулену кукурудзяними околотами, і не корову — нашу годувальницю, що допомагала нам із мамою вижити в найскрутніші роки, коли на трудодень видавали двадцять грамів жита наполовину з стоколосом… я задумав тоді намалювати «Дорогу на пасовище», картину, в якій хотів передати давнє своє замилування землею і худібкою; я мав потаємну думку визорити на картині хлоп'ячу свою душу, яка колись розкошувала в яслах на сіні і слухала, як ремиґає корова, як чухає вона рогом об драбину, як за стінами стаєнчини пливе, обертається, як колесо, великий білий світ.