Єрусалим на горах - Федорів Роман. Страница 61

Мушу признатися, що люблю свою «голуб'ятню»… люблю за те, що у ній, вщерть забитій книжками, купами газет і журналів, «писаними мисками», які я колекціоную, і горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре мені працюється… находить на мене тут святочний настрій; а ще люблю за те, що із широкого вікна відслонюється праворуч вид на ціле село, а ліворуч — розстелилися поля, що змінювали барви залежно від пори року, від сонячного освітлення і від плину хмар на небі; поля перед моїм зором не стояли на місці, вони, як зелені, жовті, чорні, попелясті й бозна ще якого кольору полотнища, гойдалися в мареві й котилися ген-ген аж до горбів, порослих лісом. Щоправда, не кожної днини, хіба що взимі, я вибігав по сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собі для душі попорпатися в книжках а чи надивитися через вікно на село й на поля — я кручуся щодня, як вивірка в колесі.

Мій гість Бережан довго вистоював біля відчиненого вікна, за яким текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева ніч; а найбільше припадав до книжок і журналів, будучи, мабуть, трохи шокованим полицями книжок і журналів, виданих «за царя Панька, коли земля була тонка» і які можна побачити хіба що у спецсховиїцах наукових бібліотек.

— Слухайте, — запитував він мене, — де ви їх… оце багатство поназбирали? — і обережно гортав том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. — Це така рідкість… і така небезпечна рідкість, небезпечніша, мабуть, ніж вогнепальна зброя. — І він посміхнувся сумно. Згодом додав. — Я колись в дитинстві бачив, як мого сусіду, директора школи, вивозили в Сибір, а його книжки палили на подвір'ї. Дотепер маю «Апостола», що його мама мої вихопили з полум'я.

— Тепер уже не палять, — відповів я. — Ми прецінь — «цивілізовані», «найпередовіші»… а щоб ніхто у найпередовішому суспільстві не сумнівався, стару книжку, що начебто і сіє сумніви, замкнули на колодку. Я їх скуповую, де можу… в старих людей на горищах трапляються скарби… а ще скарбів шукаю в Рогачі на складі утильсировини. Купи там… в купах і порпаюся. Маю і дарованих багато, один священик, вмираючії, заповів мені цілу скриню старих видань, що чудом уціліли на плебанії. Вічна пам'ять і дяка отцеві Григорієві. Очевидно, я надто розбалакався, мені треба було зупинитися, одначе це було понад мої сили, я міг промовчати про себе, але тільки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з своєї бібліотеки міг би розповісти якусь історію — і на це, як кажуть у Черчені, нема ради. — Ось прошу… ось тритомна Українська Загальна Енциклопедія, «УЗЕ», як називають її книгомани. Їй нема ціни, а мені її задарма дав знайомий різьбяр із Косова. Я йому по сотці за том хотів заплатити, він образився: не все нині грішми виважується. Я тоді червонів від його слів. Очевидно, в УЗЕ багато гасел застаріло, бо життя і наука на місці не стоять, я її ціную не за наукову вичерпність, а за подвиг її видавців та авторів, котрі, чуєте, за «моцарства польського» в тридцятих роках, в якому шовіністам від одного лише слова «українець» перекривлювало писки, створили три грубезні томи: читайте, научайтесь, брати мої. Кажуть, «УЗЕ» за «моцарства» коштувала грубі гроші — треба було, щоб її придбати, телицю вивести на ярмарок.

Різьбяр той косівський збирався подарувати енциклопедію в бібліотеку скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, знаєте, — де водоспад Гук. Уже з гір і ґражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, і ніби церкву Довбушеву з Космача планували на пригірку покласти; назбирали також кераміки, різьби гуцульської, одежі, книжок — хто чим міг, люди вспомагали музей… а він, музей, тобто ґражда, однієї ночі спалахнув, як свічка. Різьбяр мені казав: «Я збирався дати „УЗЕ“ якраз до музею, най би люди набиралися розуму. Якщо ж „хтось“ навмисне носить за пазухою грань… чувєм, що й у Києві найголовнішу бібліотеку спалили, то най такі порядки шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, маєте від мене дарунок». І він загорнув «УЗЕ» в білу платину, як колись косарі завивали хліб.

— Втім, — я таки мусив спам'ятатися. — Я міг би вам. Майстре, про кожну свою книжку бандики гнути… особливо про книжку стару.

— Про себе оповідати не хочете, а про книжку — можете, — зауважив Бережан.

— Гадаю, що розповідь про якусь книжку — це також рядок із мого життєпису, — сказав я. — Книжки, я думаю, зробили з мене чоловіка… зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось дуже важливого додали. Хоч, щоправда, відомо, що людину формує оточення… про моє оточення, про тридцяті передвоєнні галицькі роки, коли я підростав, пишуть мудрі й не дуже мудрі писарі, що, мовляв, у селах панували суцільне жебрацтво, безробіття, темрява неписьменна, а горах — голод. Якась начебто суцільна мряка під низьким небом. Що, ні? Очевидно, все це було, але й були люди, які підставляли плечі під нависле небо і піднімали його… робили його вищим… і пробивалося з-поза їхніх плечей світло. Пам'ятаю зимові вечори в нашій черченській читальні: чимала зала вщерть заповнена жіночими й чоловічими кожухами, байбараками, латаними кабатами дітлахів, над якими чадила під стелею одна єдина лампа, а на сцені за довгим столом сидять три-чотири хлопці, таки наші сільські хлопці від плуга й від коси, і, немов «Апостола» в церкві, — читають почергово щовечора по дві-три години історичну повість Андрія Чайковського «На уходах». Саля, оте жіноцтво, що мало б прясти кужелі, чоловіцтво, котре встигло нарізати січки, нагодувати й напоїти худібку, нишкли в читальні… і в сутінках лише було чути, як хтось або зітхне тяжко, або скреготне зубом, або засопить люто, а жіноцтво сплакувало; і всі разом вірили у світ, змальований письменником; і бачили себе у тому далекому козацькому світі. Розумієте, Майстре, люд сільський, начебто темний, затурканий, аж стогнав і від болю і від захвату, занурюючись у свої первопочатки і пізнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала більмо.

Між тим людом спрацьованим був і я; мені здається, що якраз у читальняні вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до книжки. Сільський зашмарканий хлопака в маминому кабаті доглупувався, що в книжці затаєне щось дуже важливе, мудре й ворожбитне, яке конче мусить пізнати; я хотів стати ворожбитом, щоб наворожити людям білий хліб, легшу роботу, врожайне поле й турму овець… так, я хотів теж стати письменником.

У четвертій клясі, пам'ятаю, я відважився зізнатися у цьому бажанні прилюдно — це був підсвідомий порив, злет горобця чи хлоп'яча безрозсудливість… хто знає, що це було, але в домашньому завданні на тему «Ким ти хочеш бути, коли виростеш?» я написав: буду письменником. Мої ровесники попризнавалися у своїх розволоханих зошитах, що хочуть бути війтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у кооперативі, січовим стрільцем, фірманом на жовтій бричці, якою їздив наш директор школи Ян Шепарович, просто ґаздою, але багатим; і це були нормальні бажання, і тільки моє виявилося ненормальним.

Вчителька пані Єва Єжанська веліла моє писання прочитати уголос перед цілим класом. Спершу я не второпав, чому саме мені випала така велика честь, і тому читав із зошита голосно й, мабуть, не без гордощів й не без радості: о, видите, хлопці й дівчиниська, я до ворожбитства додумався, я не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання підказало, але я хотів би, щоб від написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб хтось зціпив кулаки. Та чим довше я читав і чим сміливішим я ставав у своєму вимріюванні, тим сильніше натикався на стіну, яку хтось вимурував між мною і моїми ровесниками в класі; мої слова, здавалося, з розгону вдарялися в кам'яне мовчання і розбивалися, немов горнятка з-під молока.

Поки хтось не пирскнув сміхом.

Я підвів голову: уже цілий клас підсміювався, а Йванко Гуків, що сидів у кожному класі по два роки, крутив пальцем по скроні, й це означало, й криві смішки теж означали, що я написав дурницю; я шукав підтримки у вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не розсміятися.

Я чипів перед ровесниками своїми і плакав, огніваний на вчительку, на ровесників і на самого себе. Хоч… якщо вдуматися, то не було чого на когось гніватися, і вчителька Єва Єжанська, і мої ровесники добре знали, що в мене не було ні батька, ні матері і що мене почергово «тримали» то котрась із старших заміжніх сестер, то брати Теодор і Юрко — всі вони на той час були жонаті, і я в їхніх родинах спав у запічку, доношував жіночі кабати, латані сорочки з дорослих і величезні шкарбуни, в холяви яких, щоб не хлюпалися по литках, коли треба було підбігти, накладав солом'яних віхтів. Посилали мене до школи лише взимі, бо вліті переважно пас худібку або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною і восени — то я водив коней.