Єрусалим на горах - Федорів Роман. Страница 82

Та й звідки радість може взятися. Майстре, коли Україна — земля трагедій. У самому слові, в Україні, чую тривожне клекотання дзвонів. Чуєте, Майстре, навіть сьогоднішня ніч, така начебто лінива й тиха, пронизана тривогою. Земля спить… сплять люди, немов каторжани, мертвецьким сном, а тривога, сум, плачі, постріли, смерті, пожежі, зради, байдужість, і духота й сліпота рабська… і пориви героїв розчинені у цьому літеплі ночі… розчинені, як сіль v воді. Скільки буде потрібно пекучої енергії, горіння, щоб випарити з каламуті білу сіль геройсгва.

Ключар надовго замовк. Я теж мовчав; я роздумував над Ключаревими словами; відчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки ми сиділи на призьбі, слова ці були, певно, живлющим чорноземом, із якого проростає його поезія.

Хотілося мені обняти цього милого й мужнього чоловіка, Дон-Кіхота з Черчена. Тільки замість уявних Сервантесових ворогів чатували на нього вороги справжні. А він їх не боявся.

Інший на його місці, викинутий зі школи, запідозрений у нелояльності, вчитель без роботи, поет із замурованими устами — фактично викинутий з плину життя інтелігентної людини, потонув би в сільському загумінку з численними дрібними клопотами, змирився б із ними і жив би собі приспівуючи, бо ж тоді не мав би він часу прислухатися, чи й серед ночі не клекоче тривожний дзвін. «А якщо й навіть дзвін клекоче, то що? Шо мене обходить? Моя ж хата скраю…»

Ключар не здогадувався, що я, попахкуючи люлькою, кружляю думкою навколо його особи; чим довше триває моя робота в Черчені, тим більше він мені подобається; і хто знає, чи в Черчені я відкриваю середньовічну фреску чи, може, в Черчені з допомогою Ключара і Вербеня знімаю нашарування з самого себе; я й раніше мав підозру, що леп, кіптява осідають на моє лице, про це відверто мені говорив Петро Степанович Грицай, я казав йому, що це, мій учителю, тільки маска, хто нині живе, а тим паче — мистець, без маски?

— То я вже чув, — хитав головою Грицай. — А якщо маска приросте до тебе, і вже її не відірвеш? Хіба що люди допоможуть. Але це буде боляче…

Чи Ключареві спадає на думку, що він провадить мене в чисті води все глибше й глибше, щоб я учився зішкрібати леп?

Не знаю…

— Підемо спати, Майстре, — Ключар підвівся з призьби. — Ніч коротка… ніч кінчається. Вранці помандруємо в ліс за грибами. Згода? — Він, певно, усміхнувся сам до себе, бо голос його був теплий, як вітер із півдня. — То як вам сподобалася моя пропозиція? До речі, я давно збираюся повести вас у наші ліси… це так вам потрібно… вам, який відкриває страдницькі очі. Вам треба просто відпочити, походити поміж деревами… походити и переконатися, що наша історія так само, як у цій ночі розчинені тривога й смерть, розчинена в лісі, вона перебуває в деревах, поміж корінням, вона в травах, у камінні, в піщаних горбах. Вірите мені?

Мені хотілося йому вірити, хоч я й не уявляв, як може бути історія розщеплена в деревах і в зелах, це, мабуть, лише поетичний образ.

— Втім, — додав Павло Ключар, — облишмо історію, йдемо лише по гриби. Даймо собі спокій з усім, що нас мучить… нас мучить нетерпіння, безсоння… до нас приходять люди з своїми стражданнями; нас розтерзують думки.

Спочатку у лісі направду, забувши про все, ми жили «самими грибами», нипаючи по полянах і попід деревами; гриби нам то показувалися цілими родинами, поодинці, то раптово зникали, прикривши капелюшки торішнім прілим листям чи зеленим аж чорним хвостом папороті. Це діялося чародійство лісу, який відбирав у людини розум і наділяв лише одним стремлінням — знайти гриба. Коли ж наставали хвилини, що здавалося, в цілому лісі нема ні одного козарика, чародійство виводило мене на чисту поляну і сіяло… і сіяло — аж дух захоплювало — навколо кріпкенькими боровичками: перший, другий, третій, четвертий… А коли зрізав п'ятого чи шостого, я відчув, що впиваюся зеленим лісовим вином.

Тим часом чародійство лісове лише починалося, і Павло Ключар цієї хвилини дочікувався, наперед знаючи, що так воно станеться… станеться… станеться… станеться… бо замість гриба під старезним буком, розчахнутого громом, я підняв уламок шийки горщика; і не встиг я подумати про теперішніх лісорубів, що могли розтрощити тут горщик із варениками, бо звідки на високому горбі узялося бите череп'я, як моє око помітило, що між корінням бука червоніє іще один черепок, але вже іншої форми. Я відклав кошик із грибами (я ганебно про них, про гриби, забув) і, колінкуючи, став повзати навколо дерева, збираючи черепки; я, щоправда, не археолог й ніколи реставрацією викопних керамічних речей не займався, але бачив, із яким захопленням стуляв докупи, примірював розчавлені землею і часом предковічні горщики, миски, амфори, ринки та інше начиння, Петро Степанович Грицай, і тому відразу зорієнтувався, що маю справу з дуже давніми знахідками; я хотів було покликати Ключаря, бо думав, що він блукає далі поза кущами, шукаючи грибів, а він обізвався за моїми плечима:

— Цікаво, правда? Тут майже з-під кожного дерева, старого й молодого, «виростають» черепки. Ваш Петро Степанович датує їх п'ятим-шостим століттям. Очевидно, стоїмо на городищі Білих Хорватів… горб цей поміж тутешніми людьми називається «Замок князя Рога». Ні, ніяких згадок про Рога вчені не знайшли, та й чи знайдуть, князь Ріг та його замок — це лише народна пам'ять, або й лише красива легенда, — засумнівався Ключар. — Хоч… мушу вірити, що якась оборонна споруда тут була. Коли піднімемося на плоску вершину горба, то легко помітимо, що його оточують три нитки валів. А ще видно кручену доріжку, що бігла з вершини у яр.

Ліс, дерева-патріархи, зрілі буки й гінкий молодняк, немов вої, стерегли своїми плечима тайну давнини, одначе з плоскої й зовсім голої вершини горба, що була довгою приблизно кроків на сімдесят-вісімдесят, а широкою — десь на десять кроків менше, мені направду, вдалося побачити три яруси валів; колись, очевидно, вони були високими, час, дощі й дерева помітно їх поруйнували, проте, й дотепер ще виглядали грізно. Хто їх насипав? Коли?

— Архелоги тут не копали? — спитав я Ключаря.

— Ні тут, та й ніде в іншому місці, — відповів сердито Павло. — Дехто навідувався сюди, збирав черепки, захоплювався залишками фортифікацій предків і висловлював здогад, як, наприклад, наш спільний знайомий Петро Степанович Грицай, що городище належить Білим Хорватам, які сиділи, осідлавши Карпати й створивши обабіч гір могутню державу — Велику Хорватію, і на цьому, на жаль, усе закінчувалось. Розкопки вимагають немалих коштів. Хто зараз у Києві чи у Львові цікавиться направду Білими Хорватами, історичними нашими коренями, навпаки — робиться усе, щоб коріння усохло. — Ключар був огніваний, пшеничні брови нависли над очима, що звузилися в гострі щілинки й поблимували звідти, з щілин, зеленим вогнем. — Нема, однак… нема, чорт візьми, на світі такої сили, щоб усі корінці покорчувати, висушити й спалити на попіл. Хіба я вам не казав, Майстре, що наша історія є не тільки в древнєсховищах, які, як самі знаєте, хтось планомірно спалює, але й також закодована в могилах, у деревах, у камінні, у кожній бадилині, земля ціла, немов велетенський мозок, нічого не забула. Ось погляньте тут, на лісове городище: тут кожне дерево сягає корінням глибинних пластів тисячоліть і п'є із глибин силу; дерева могли б багато дечого розповісти й, може, таки розповідають, ми тільки не розуміємо їхньої мови. Єдине, чим вони, дерева, прислуговуються нам — це корінням своїм розорюють, розсувають і викидають на поверхню черепки. Мовляв, дивіться, тут жили ваші предки.

Я слухав Ключаря захоплено; я чомусь подумав про полчища наших туристів, що нипають по закордонню і відкривають для себе америки… а рідний край, оці лісові й степові городища, безвісні, зруйновані, перед ними, перед туристами, замкнені; мало серед нас Ключарів, котрі відчиняли б потаємні двері й вводили нас у храми, де нічого нема, окрім руїн, окрім черепків, зате єсть присутність духів предків, їх тіней.

Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у ліс по гриби; цього дня він водив мене з верха на верх давніми забутими стежками; ми спускалися в яри, на береги потоків, що сльозилися поміж папороттю, яку у цих краях називають «коза-баран»; ми були на пагорбі, що має назву «Храм Баби»; а ще інші більші й менші горби, сідловини називалися «Андріїв Тік», «Билень», «Дуб Перуна» (хоч ніякого дуба там і близько нема). Хіба колись… хіба колись панував там грізний Перун).