Логіка речей - Кожелянко Василь. Страница 17

3

На літні канікули в університеті Оксана поїхала додому, в якесь глухе підгірне село, а повернутися мала десь у другій половині серпня. Ось на цей час Віктор Колобко й запланував провести з нею серйозну розмову на матримоніяльну тему. Хай каже прямо, хай не крутить…

Того понеділка, як і вся радянська країна, Віктор Колобко слухав по радіоточці «Лебедине озеро». Першим чином він позбирав по хаті всі папери та речі, які могли би скомпрометувати його перед новою владою, запхав у грубку і запалив.

Згоріли рухівські листівки, незалежні газети, синьо-жовті й канадійські прапорці та великий синьо-жовтий прапор районної організації НРУ, за ними пішли всі документи цієї організації — на щастя, вона не мала своєї канцелярії, а всі справи Віктор Колобко провадив удома, — тепер хай доведуть, що він був головою районного Руху, якщо навіть самого Руху не було і нема, де? де? хто сказав? а, цей?! та він бреше, не було ніякого Руху, і чесний громадянин СРСР тов. Колобко В. Ф. ніде не перебував, не числився, не очолював.

Він одягнув свою чорну улюблену сорочку, звично став перед потрійним дзеркалом і мало не зомлів: на чорному тлі зловісними синьою та жовтою барвами виблискував на грудях рухівський значок канадійського виробництва. Віктор Колобко рвучко зірвав значок, і так невдало, що продірявив сорочку, і мало не заплакав від розпачу. Що робити? Що робити? Заштопувати сорочку чи кудись ховати цей клятий значок?

Він узяв шпульку ниток, голку, засилив, зав’язав вузлика і тільки-но зробив перший стібок, як радіоточка припинила транслювати «Лебедине озеро» і диктор почав уже вкотре зачитувати «Постановлєніє ГКЧП». Віктор Колобко жбурнув на стіл недоштопану сорочку і схопив синьо-жовтий значок із золотим тризубом і літерами РУХ. Він обпікав його пальці, як перший хабар у сумі 25 руб., отриманий ним на початку страхувальної кар’єри. Куди його? В сміття? Перепорпають і знайдуть. У туалет? Викачають і знайдуть. У грубку? Не згорить же ж, латунний. Він витягнув із шухляди тригранного тертуга, розстелив на столі орган обкому КПУ і люто почав спилювати значок. За годину в руках у нього залишився шматок латуні, не більший за півнігтя на мізинці, якого він жбурнув у сад: якщо хтось і знайде, то це не його, а металеве пилиння розвіяв за вітром.

Усе! Тепер він перед Радянською Батьківщиною чистий.

Коли прийшов на роботу, керівництва не було, всіх викликали до райкому, а секретарка передала йому доручення начальника відвезти до обласного центру звіт за півріччя. Що ж, це навіть краще, кагебе не зможе його відразу взяти, хай пошукає, а заночувати можна в якомусь селі, де йому завжди раді. Потім скаже — робота!

В обласному центрі він побачив таке, що зміцнило його впевненість у правильності ранішньої розправи з підривною антирадянською пресою та буржуазно-націоналістичною символікою: над будинком обкому КПУ лопотів на вітрі червоний прапор — чисто червоний, без зірочок і серпівмолотів, як у жовтні 17-го; до фасаду під’їхала номенклатурна «Волга», з неї повагом вийшов перший секретар обкому у новому чорному костюмі, він задоволено поглянув на прапор нагорі і рішуче зайшов досередини; за кілька хвилин з обкому вибіг головний редактор газети обласної ради, він мав вигляд самогубця, що вже зважився на останній крок — бліде, за винятком баклажанного носа, обличчя, з осклянілими очима, тремтячі руки, згорблені плечі, з розгону він ледь не втелющився у «Волгу» першого, зупинився, завмер, потім обережно, мов гніздо скорпіонів, обійшов чорне авто і подріботів у напрямку своєї редакції.

Все, постановив собі Віктор Колобко, ця влада — всерйоз і надовго. Мабуть, треба вступати в КПРС, це, якщо ще приймуть…

— Слава Україні! — почув він за спиною жіночий голос.

«Провокація! Треба дати відсіч!» — спалахнуло в його свідомості, він обернувся і побачив панну Оксану. Вона виглядала дуже гарно: засмагла, схудла, струнка, з вигорілими косами, у які вплетено ті ж крамольні стрічки і такий же значок на пружних високих грудях, обтягнутих кофтинкою з тоненького батисту.

— Ви що, на морі були? — замість звичного «Героям слава!» сказав Віктор Колобко.

— Ага, на морі, - широко усміхнулася Оксана, — є таке море, косовиця називається.

Гарна, дуже гарна, ще раз відзначив Віктор Колобко і пустив їй очима бісиків, одночасно показуючи свого сліпучого золотого зуба.

— Ви в Народний дім йдете, пане Вікторе? — уже діловим тоном спитала Оксана.

«Нє, я в обком комуняків писати заяву в КПРС», — мав би відповісти їй Віктор Колобко, натомість він, споглядаючи її обтягнуті джинсівкою округлі стегна, енергійно закивав головою:

— Так, так, у дім, народний я, треба щось робити!

В Народному домі уже зібрався провід та актив Руху і представники інших демократичних партій і організацій. Вожді складали заяву з приводу державного перевороту.

— А ось і представник району, — сказав вождь із ніцшеанськими вусами, жестом вітаючи Віктора Колобка, — як народ у селах сприймає путч, пане Вікторе?

Як, як, подумав Віктор Колобко, тішиться, напевно, що порядок нарешті наведуть, хоча я звідки знаю, я цілий ранок пилив латунь, а не спілкувався із селянами, і бадьоро відповів:

— Народ, пане професоре, готується дати відсіч злочинному гекачепе, в моєму місті на винзаводі створено страйком, в селі Поросятинці свідомі газди набили секретаря парткому колгоспу імені Леніна за те, що зранку ходив з дуже веселим виглядом.

— Може, з бодуна був? — насмішкувато кинув пан Максиміліан.

Віктор Колобко зверхньо зігнорував цю опортуністську репліку, а натомість наблизився до столу, за яким сиділи вожді — його запросили взяти участь у складанні звернення до «дорогих краян». І він узяв, особисто йому належить абзац:

«Громадяни, будьте пильними, бо вас знову прагнуть повернути до рабського стану закамуфльованими черговими обіцянками про майбутні низькі ціни і високі зарплати та дрібними подачками, якими хочуть вас купити».

Коли він, переповнений ненависти до компартійної тиранії та любови до демократичних свобод, натхненно зачитував цей кавалок, упіймав на собі два погляди — заздрісний пана Максиміліана і захоплений панни Оксани. Та де там захоплений, таки закоханий!

Пізно ввечері, коли вже треба було розходитися, вождь запропонував, аби члени проводу й активісти не ночували вдома, а по можливості десь там, де кагебе їх не зможе відразу знайти.

До Віктора Колобка підійшов пан Максиміліан і довірливо сказав:

— Я йду в майстерню знайомого художника, пропоную вам зі мною.

— Дякую, пане Максиміліане, — твердо відповів Віктор Колобко, — я подамся в інше місце.

— Що, — захихотів пан Максиміліан, — вже облаштували бункер у своїх горбастих лісах?

— Нє, я чекатиму, поки мене візьмуть за задні ноги, як крілика, — огризнувся Віктор Колобко, — та я відстрілюватимуся до останнього патрона! — Цю фразу він промовив голосніше з надією, що її почує панні Оксана. На жаль, вона цього не почула, зате почув в’їдливий журналіст із неза- лежної газети Василь Сарака і скривився у підленькій посмішці.

Щодо ночівлі у Віктора Колобка були інші наміри, він розраховував на панну Оксану. Зробивши кілька не ймовірно карколомних маневрів, він вийшов із Народного дому одночасно з нею. Само собою треба провести дівчину до гуртожитку. Вона не мала нічого проти. Коли біля дверей гуртожитку він незграбно натякнув, що з метою конспірації йому як потенційному об’єктові репресій гекачепе є сенс заночувати в неї, вона замахала руками:

— Та що ви, пане Вікторе, це ж готова в’язниця.

Косий капонір! Матроская тішина! Моабіт! Але якщо з нормальної в’язниці неможливо вийти, то в цю неможливо зайти.

Ні автобуси, ні маршрутки, ні попутні авта о цій годині до його райцентру вже не ходили, тож Віктор Колобко добирався додому пішки.

Тарзанився 3 години 59 хвилин, що негативно позначилося на підошвах останніх пристойних черевиків. Потім за- спав і запізнився на роботу.