Логіка речей - Кожелянко Василь. Страница 5

Потім я натрапив на голлівудський фантастичний блокбастер, поволі втягнувся у сюжетну колізію і за був, що я такий нещасний, хворий і депресивний. Коли закінчився фільм, дуже здивувався, що я в ТАКОМУ стані і треба далі страждати.

Ось якби пощастило заснути, то завтра може бути все інакше. Тобто, краще і веселіше. Я читав до другої години, а потім заснув. Мені навіть не снилися кошмари.

Прокинувся о четвертій годині і згадав усе, — спершу стало дуже страшно, холодно і самотньо, з’явилася пекуча туга за нею, майнула думка про суїцид, але коли прийшло усвідомлення, що я не п’ю вже дві доби, — потеплішало. Дві доби тверезого життя! Шкода марнувати цей так важко набутий капітал на якусь екстрему. Адже ще трохи, і я — виповзу з цього болота на твердий і — що важливо — сухий берег.

Я почав думати, як жити далі. Серед безлічі фантастичних варіянтів на кшталт завербування у французький Іноземний легіон чи балотування в народні депутати Верховної Ради України реалістичним видавався лише один: змінитися.

Особисте життя у мене вже змінилося, тепер я не маю коханої жінки, і в цьому є своя перевага — я вільний, тож можу завести собі… ні… досить. Поки що. Роботу міняти нема сенсу, бо чогось кращого у цьому місті я не знайду. Змінити помешкання — для чого? — лише зайві клопоти. Переїхати до Києва — можна було б, якби не мовний бар’єр, від дискомфорту, якого я зазнаю в цьому рускоязичному мегаполісі, в мене розвивається небезпечна хвороба, що називається radycalis extremismus. Залишається одне — змінити зовнішній вигляд. Зачіска вже нова, маю гарну згоїну на чолі, цікаві виснажені очі — щось пережив чоловік, а це інтригує — черга за одягом. Мене звикли бачити або в синіх джинсах і якійсь пістрявій майці, або в стандартному костюмі, тому для того, щоби постати в цілком іншому, хай буде, іміджі, треба справити собі щось оригінальне. Увесь у джинсі? Банально.

Новий костюм із золотою краваткою? Нудно.

Мілітаризоване хакі? Смішно. Увесь у чорному?

О, це те, що треба! І окуляри — чорні. Сьогодні неділя, піду я на Калинівський базар і придбаю собі все нове. Чорне!

О шостій годині я підвівся з ліжка, став під душ, потім заліпив чоло пластирем, ретельно поголився, з насолодою щедро обляпав обличчя жилеттівським лосьйоном, смак його на губах ледь не спровокував блювоту, але перемогло оптимістичне усвідомлення нової ситуації: ось у мене в холодильнику непочата пляшка горілки, на поличці два сорти одеколону, а пити мене не тягне! Я здолаю тебе, зміюко зелений!

Дуже кортіло випити чаю — справжнього міцного чорного! — але боявся нападу пришвидшеного серцебиття, яке могло би отруїти мені цей світлий, що так гарно розпочинався, день. Тому я заварив легенький — півчайної ложечки «Принцеси Нурі — Бест» на заварний чайник — ледь жовтявий чай, випив два кухлі з лимоном, без цукру і зі шматком торта.

Одягнувся не дуже ретельно — все одно це шмаття вже з минулого життя — джинси, светер, старенька куртка. Погода гарна, можна йти без шапки, — що ще? Окуляри? Ні, вони мені більше не потрібні, бо у мене не буде більше потреби ховати очі! Я сильно жбурнув свої «хамелеони», які вірно служили мені три роки, об долівку, але їм це не зашкодило, тоді я взув черевик на праву ногу і з ненавистю розтрощив їх обцасом.

П’ятнадцять гривень, тоді це було сім з половиною доларів! Ні, не шкода. Холоднокровно я змів віником рештки окулярів на шуфельку і викинув у кошик для сміття.

Взяв із шафи триста доларів і поїхав на Калинівський базар. За чорним. Довго ходив поміж «жабками» і контейнерами, але нічого путнього не вподобав, — суцільна туреччина й китайщина, і все якесь пістряве й низькоякісне. Але завтра я мушу постати в новому образі, тож:

— Скільки коштують ці джинси?

Доведений до розпачу, я купив чорні вельветові джинси з гордим лейблом «Lee», чорний джемпер з мисиком, незрозумілого походження черевики, чи не єдині на весь базар не з квадратовими писками, і бандитську куртку з грубої шкіри за двісті доларів, чорну, звісна річ. Дорогою додому, змучений і збайдужілий, купив іще китайські суцільно чорні окуляри за двадцять гривень.

Вдома я одягнувся в обнови, довго вертівся перед дзеркалом, але так і не з’ясував — чи я в цьому вбранні загадковий, інтригуючий, цікавий, чи зовсім навпаки. Побачимо, що завтра люди скажуть.

Але це не головне — важливо те, що я вже міг спати. Сон був неміцний, тривожний із калейдоскопом сюрреалістичних сновидінь, але все-таки тривав цілих шість годин. Встав я о шостій і аж дві години збирався на роботу. Голився, мився, парфумився, довго вирізав пластир на чоло, одягався, роздивлявся себе в дзеркалі, нарешті вийшов з дому. У чорному весь. З білою смужкою навскіс на чолі.

На роботі на мій прикид ніхто не звернув уваги, зате всі з величезною цікавістю розглядали білий пластир на чолі. За попереднім, розробленим у найжахливіший кризовий час, сценарієм я нікому нічого не пояснював, лише посміхався, — мені хотілося, аби це було романтично-загадково, але, випадково вгледівши себе навскіс у дзеркалі, відкрив для себе, що я жалюгідно скривився. Це зіпсувало мені настрій на весь день.

Наступного дня, коли радість від того, що я вийшов із запою і ввійшов у звичний трудовий ритм, минула, мене охопив дратівливий буденний пригнічений настрій, що тривав з дня на день.

Яко непитущий я не ходив до барів вечорами, а сидів вдома, тупо дивився у телевізор і тяжко страждав за нею. Рятувало мене від якихось нерозважливих дій те, що міг спати. Вранці вставав із головним болем, йшов до праці, де пере- брав додаткові навантаження. Працювати намагався якнайдовше, і якби шеф не виганяв мене о сьомій чи о пів на восьму додому, то, мабуть, і ночував би в офісі. У вихідні не знав, що з собою робити, тому просто валявся на канапі, переглядаючи газети і почитуючи якийсь старий, років десять тому вже прочитаний, детектив. Сучасні російськомовні «бестселери» я до рук не брав, серйозну літературу читати було ліньки, а улюблену музику слухати просто боявся. Вона легко могла прорвати ту благеньку гребельку, яку тижнями вибудовував, відгороджуючись від натиску темних почуттів, каламутних бажань, пінявих пристрастей, і потік — лютий, безжалісний, бистрий — поніс би мене туди, де нема білої днини, а є суцільна безсонна ніч з брудними генделиками, горілчаними пляшками, в яких прокручуються металеві закрутки, зі шкіряними пасками від штанів…

Та все-таки я не став бездушною машиною і чи не кожного вечора дозволяв матеріялізуватися — я фізично відчував його присутність — банальному питанню, на яке не було відповіді: що далі?

Ти маєш свободу, ти в новому, як тобі здається, загадково-інфернальному образі, ти ще молодий і сильний, ти маєш досвід страждання, що, за твоєю, звичайно, версією, повинно приваблювати протилежну стать, ти, зрештою, не бідний, тож де твоє нове життя? Таке романтичне, вишукане, екстравагантне, з плейбойськими пригодами, хвилюючими знайомствами, захоплюючими романами, у яких є ейфорійна зав’язка, солодка тривалість і безболісна розлука? Нічого цього нема.

Все це — оманливі міражі. А є будні! Є гіркота — ні, біль, гострий дошкульний всеосяжний біль, — за коханням, якого не зумів зберегти і якого біль — ше тобі доля не подарує. Є відмова від алкоголю, який за вмілого, чемного, делікатного з ним обходження дарує чимало радощів і щасливих злетів у незвідане. Є бажання змінитися, але фантазії у тебе стало лише на те, аби купити чорне шмаття і цілком неестетичну бандитську куртку.

Я налаштувався дуже критично, вдягнув увесь свій базарний прикид, повмикав усі лямпочки та без ілюзій почав розглядати себе у велике дзеркало. Так, черевики замалі, тиснуть у пальцях, не хотілося собі зізнаватися, що лоханувся, але покупка — невдала. Джинси, навпаки, завеликі, якби не пасок, то падали б з клубів, теж не те. Джемпер? Може бути, але під нього треба одягати не чорне, а щось веселіше, наприклад, синю сорочку або зелену футболку. Куртка?

Це — взагалі конфуз: мало того, що вона тверда, незручна, холодна, до того ж, схожий у ній на червоного комісара часів громадянської війни у Росії минулого століття, лише запорошеного шолома бракує. А окуляри — це просто злочин проти особи, від них можна зір утратити. Їх, що мали надавати мені голлівудського вигляду, я переламав навпіл і викинув у кватирку. Зробивши це, не без задоволення відзначив, що остаточно позбувся алкогольної аберації погляду на довколишню дійсність і постановив продовжувати в цьому ж дусі. Взявши свою невдатну куртку, я спустився поверхом нижче і подзвонив у двері до сусіда, водія-далекобійника, який кілька днів тому, повернувшись із рейсу, запрошував мене на сто грамів. Я тоді, звичайно, відмовився, зіславшись на те, що жеру антибіотики — презерватив, знаєш, порвався. Сусід співчутливо похитав головою і запропонував відкупити у мене куртку.