Тероріум - Кожелянко Василь. Страница 28

- Не вийде, - потрісканими губами шерхотіла Роксолана.

- Чому, чарівна панно? - дивувався Ученій.

- Бо я ваших навмисне вбивала.

- Це ви тепер так говорите, у вас гарячка від поранення, а коли видужаєте, тоді й ваші погляди на минуле зміняться. Тим більше, що я з вами. Я ж чого прийшов сюди?

Виключно з тим, аби допомогти вам. А ви зі свого боку зробіть мені малесеньку послугу, розкажіть усе, що ви знаєте про цей предмет. - Полковник показав Роксолані кольоровий знимок відомої каблучки.

- Я вже вам сотні разів казала, - обурювалася Роксолана, - нічого не знаю!

- Я знаю, що ви нічого не знаєте, - каламбурив Ученій, - але коли довго думати, з’являються нові цікаві думки. До того ж надзвичайно корисні. Я вам обіцяю, лише кілька слів про походження цього ювелірного предмету - і ваше в’язничне життя круто змінюється: вам надається щоденний душ, до вас прийде перукарка, вам зроблять манікюр і педикюр, я принесу вам велике дзеркало, набір кремів, лосьйонів, парфумів, дезодорантів, шампуней, два сорти туалетного мила, губну помаду, велику упаковку тампаксів і навіть імпортні прокладки з крильцями. Не вірите? Є такі. Я був у Европі, знаю. Крім того, особисто від мене - два комплекти контрабандної білизни, мережані такі…

У цьому місці Роксолана зазвичай плювала на полковника Ученія, і він трохи змінював тему:

- Крім того, незрівнянна амазонко, я обіцяю вам, мало того, урочисто клянусь, що вас негайно буде переведено до затишної в’язниці з усіма вигодами і ви ніколи більше не побачите цієї Неомарусі, яка, це видно неозброєним оком, має недвозначні сексуальні наміри щодо вашого еталонного тіла…

Плювок. - І нарешті, прегарна дівчино, я обіцяю вам бонус - ім’я людини, яка зрадила вашу організацію. Слово полковника.

Роксолана поглянула на Ученія повними ненависти очима.

П. С. Ученій, відзначивши зацікавлення командирші ювелірів саме цим питанням, задоволено потирав руки, чемно відкланювався з обіцянкою завтра завітати знов.

Так тривало тижнями.

Роксолана, поволі навчившись жити без води, вирішила для себе основне питання: жити чи не жити? Вона обрала - жити! Згадка про зрадника остаточно схилила її до цього вибору. А якщо жити, то треба їсти, але вона помітила, що лікарчині ін’єкції дають їй більше сили, аніж тетеря з універсуму хлібного типу, кількох грамів комбіжиру і води, тому й надалі чергувала «голодування» із споживанням їжі, тиждень - одне, тиждень - друге. Потім вона, намагаючись об бетонні стіни трохи «підстригти» свої нігті, помітила, що так може виготовити непогану зброю, - справді через місяць на обох руках вона мала десять гострющих, як бритва, лез. А щоби цього не побачили наглядачки та поштивий пан полковник, вона заліплювала нігті брудом з пилу і слини. Виглядало це жахливо, і її кати мали би бути задоволеними - красуня перетворюється на дикунку. Тепер вона уже могла своєї залицяльниці Неомарусі Акушерки не боятися, в разі чого піднесе їй гарбуза. Нарешті, треба придумати якусь гарну версію про ту кляту каблучку, якщо вона вже так цікавить цього гречного пана полковника. Може, справді дадуть води і мила. І вона думала. Здогадувалась, у чому проблема, як терористка-ювелірка, що воювала проти узурпатора, який страждав від ювелірофобії, але нічого путнього вифантазувати не могла.

А якось після відвідин лікарки, яка потай від Неомарусі дала їй ковтнути пігулку глюкози, вигострюючи для профілактики свої нігті ятагани, Роксолана просто фізично відчула, як з її підсвідомости піднімається картинка, на якій майже такий, як на цій остогидній знимці каблучки, візерунок. Так, це та курва, що трахалась у печері з моїм (був моїм) коханим Ігорем, агій на тебе, дівко, Чіпка він, Чіпка, простий шеренговий боєць, мала в своїх руках пояс! Вона потім кудись відлетіла, випростана, як мумія, і як він, пес такий, міг мене на таке страхіття проміняти, і в руках мала, так, лише тут на каблучці бракує ще одних коштовних камінців - рубінів, ні, помилки бути не може: я стріляю в цього кота зрадливого, курва відлітає, пояс я тепер як наяву бачу, ромбики, камінці, Ігор, спливаючий кров’ю…

- Суко! Суко! - загукала Роксолана до Неомарусі Акушерки, інакше вона до неї не зверталася. - Виклич полковника, я маю що йому сказати!

- Ночь січас, сладкая моя, - хтиво оглядаючи Роксолану, воркотіла наглядачка, - утром визову. А січас ночь, і возможно, ету ночь ми провєдьом вмєстє. - Вона похітливо облизнулася.

- Вранці виклич полковника! - владно скомандувала Роксолана і відвернулася до стіни.

Але вранці полковник не прийшов. Натомість уже десь ближче до полудня Неомаруся, ввійшовши з якимось винуватим виглядом, принесла Роксолані канапку з маргарином, кухоль солодкого чайного напою і - диво! - баняк гарячої води і брусок господарського мила. Мовчки все це залишивши в камері, вона делікатно пішла до виходу. В дверях обернулася і схвильовано промовила:

- А я до вас не так вже погано ставилась, чи не так, шановна панно? - І вийшла, не чекаючи на відповідь.

Здивована Роксолана сяк-так вмилась, з’їла принесене, випила напій, але нігті про всяк випадок знову замаскувала саморобним брудом.

Наступного дня до неї в камеру знову зайшла Неомаруся, принесла вже дві канапки з маргарином та чайний напій ще солодший і трохи ніяково сказала:

- Я можу сказати вам, хто зрадив ваших ювелірів.

Роксолана схопилася так рвучко, що перекинула напівпорожній кухоль.

- Хто?

- Я не знаю, як його ім’я, але мені стало відомо, що ваших тоді в лісі побили усіх, живими залишилися двоє - ви і той поранений хлопець нагорі, отже…

- Як його ім’я?

- Я не знаю, панно…

- А зрадник, отже… - Роксолана вже сама збагнула.

- Виходить, панно, що зрадник той, хто живий, неушкоджений і на волі, - закохано глипнувши на Роксолану, відповіла Неомаруся. А потім зашарілася.

- Це… це… - Роксолана, схопившись обома руками за голову, вперше за час перебування у в’язниці заплакала і впала на залізне ліжко.

19

УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ ЩЕ

Три дні і три ночі співали звьозди для українського народу, і вмирала революція, що так достеменно й не народилась. Офіційно історики уже було почали писати монографії про «т. зв. жовтневий заколот», але першого листопада сталося щось дивне. Зранку як у Києві, так і в інших містах України на виступ не з’явилася жодна, навіть найдрібніша звєзда, о дев’ятій годині не відчинився жоден з тих, які ще так-сяк працювали, продуктових магазинів, а на довершення різко похолоднішало - звіявся північний вітер, температура впала нижче нуля.

В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.

У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця - співця Кобзаревича.

- Де звьозди? - спитав народ свого пісенного пророка.

- Усіх артистів, як великих, так і малих, - відповів Кобзаревич, - запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.

- А чому ви, пане Кобзаревичу?…

- Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, - скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»

У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.

На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.

В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.