Срібний павук - Кожелянко Василь. Страница 14

4

Пролупивши очі зранку, інспектор-детектив кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук збагнув, що — все. Обдертий березневий ранок за вікном, і вчора їх з Гельмутом побили аґенти сиґуранци. Сиділи вони у «Паласі», тихо і мирно, прощалися — бо Гельмут Гартль зважився — від’їжджає у фатерлянд! Каже, що голос крови, але ж Кароль знає — це через ту бундючну ювелірку. При згадці за ту в Кароля щось шпигнуло в лівому боці. Мабуть, печінка, подумав, але згодом, добре обміркувавши цю тему, збагнув, що — ні, бо печінка з іншого боку. Кажу ж, що — все! П’ятеро лайдаків у однакових костюмах зі штанами, заправленими у високі шнуровані черевики, поводилися дуже нечемно — галасували, плювалися, били посуд. Кароль з Гельмутом, майже тверезі, налаштовані лірично, хотіли тиші. Ось і виникла колізія. Детективи відразу вирахували, що це аґенти сиґуранци, але зайшливі, бо своїх, чернівецьких, вони знали. За рівнем нахабства можна було припустити, що ці аж з Букарешта. Мабуть, прибули большевікулів ловити.

— Мой, хлопче, — вигукнув один з букарештських до кельнера, статечного немолодого інтеліґентного єврея, якого всі відвідувачі інакше, як «пан Хаїм», не називали, — принеси «Котнарі», але справжнього, а не вашої чернівецької сечі!

Пан Хаїм аж присів від такого хамства, він розгубився і не знав, що робити — давати нахабі словесну відсіч чи просто його іґнорувати.

Кароль з Гельмутом перезирнулися. Ліричний настрій зник. Кароль мляво підійшов до столика прибульців і, як міг, чемно, румунською літературною мовою почав пояснювати, що цей добродій у білому смокінґу не «мойхлопче», а «пан Хаїм», ліпший кельнер Чернівців, шанована поважна особа, патріот міста…

— Міста? — перепитав з сиґуранци. — А Великої Румунії патріот чи ні?

— Якої, якої Румунії'? — втрутився у розмову Гельмут. Він був аґресивно-піднесеним, бо акурат перед брутальним «мойхлопче» на адресу пана Хаїма розповідав Каролеви про Адольфа Гітлера. Як він швидко, ефективно і мудро навів порядок у Німеччині. Розумієш, Каролю, він не повівся на ліву демагогію у своїй же партії і не скасував приватну власність на засоби виробництва, але водночас притиснув хвоста великому капіталу, відбувся перерозподіл багатства, але не за більшовицьким зразком, а так, що робітник отримав зарплатню, харчі і певний добробут, а капіталіст — класовий мир! Я вже не кажу про те, що в Райху нема безробіття, інфляції і жебраків. А щодо національного гонору, хоча це тобі нецікаво, але сам розумієш, німці уже не почуваються приниженими… А тут цей румунський тайняк з Букарешта!.. Гельмут був готовий до бійки. Крім того, своє питання він ставив німецькою мовою:

— Тож якої Румунії'?

Аґент сигуранци зневажливо зміряв Гельмута з набріоліненої голови до франтуватих жовтих черевиків, подумав трохи і плюнув на лівий черевик. Гельмут узяв зі столу кришталевий дволітровий графин з червоним пуркарем і луснув таємного аґента по голові. Графин розбився, і букарештського залило вином. Решта з сиґуранци схопилися і повихоплювали з наплічних кобур пістолети. Гельмут і Кароль теж.

— Панове, прошу вас, не стріляйте тут, — дуже переконливо попросив їх пан Хаїм, — невинних же ж постріляєте, панове офіцери!

— Жид добре каже, — кинув один з тайняків, — вийдемо надвір. І давайте без цих іграшок, покажіть, на що ви здатні голими руками.

— А ви? — спитав Кароль.

— Що ми, ми теж голими руками.

— Але ж вас п’ятеро!

— Двоє на двох.

— Гаразд!

Спочатку справді билися два на два, але коли чернівецькі почали замогати букарештських, ті троє, що чекали своєї черги, втрутилися і кастетами та рукоятками пістолетів вирішили вислід сутички на користь зайшливих. Коли Кароль і Гельмут уже лежали на бруківці у калюжах крови, таємні аґенти румунської політичної поліції виявили притаманне їм шляхетство і викликали до повержених суперників рятункову. У лікарні їм наклали по кілька швів, що їх тепер Кароль уважно розглядав у дзеркало. Добре, що били ззаду. Бо хоча й зіпсували зачіску, зате не вибили жодного зуба і не скривили ніс, та й очі не заплили синцями. Ох, як болять бебехи!.. Ні, треба щось міняти у цьому декоративному житті! Досить фальші! Н іякий ти, парубче, не герой, не супермен, як то у американських кінах, чи, як би сказав Гельмут, юберменш. Ти простий земний буденний чоловік. Бідний. Нещасний. Смертний. Каролеви стало шкода себе аж до сліз, бо остання думка видалася йому рятівною. Це ж так просто, береш зубами люфу револьвера, тиснеш великим пальцем на спуск, багровий, кажуть, спалах і — жодних проблем.

Кароль, як сновида, сяк-так одягнувся, випив склянку газованої води з сифона, вийшов у місто. Там найняв візника і звелів їхати до Пруту. Давши фірманови сто леїв, що внесло у цей скорботний світ хоч трохи втіхи, Кароль вийшов на міст через річку. Вітер з дрібним дощем шарпав пальто, намагався зірвати капелюх, теліпав краватку. Все проти мене, збагнув Кароль. І револьвер може дати осічку, якщо почну стрілятися. Тому — топитися. Він забув, що вміє добре плавати і втонути йому так легко не вдасться. Сіра ребриста мінлива течія манила, кликала і гіпнотизувала його. Кароль ухопився обома руками за поручні. «О, Боже!» — мимовільно вихопилося з нього. Поки він заносив ногу на чавунні візерунки поручнів, до нього дійшов сенс промовленого «Боже!». Кароль заціпенів. Чому я сказав ЦЕ? Як спалах з’явився і щез спогад про себе малого, коли він уперше, не змилюючи, проказав напам’ять «Отченаш» перед зворушеними бабцею і мамою. Гріх! Кароль відійшов від поручнів і лише тепер вловив у повітрі запах весняної глини, хвої, проростаючої трави. Йому стало смішно, але не весело. Супермен, курва дошка! Кароль витягнув свій блискучий театральний на вигляд нікельований револьвер і жбурнув його у Прут, зняв капелюх «борсаліно», покрутив у руках, трохи подумав, одягнув на голову і швидко пішов до трамвайної зупинки.

У квестурі, у кабінеті детективів, сидів Гельмут і писав рапорт про звільнення. Кароль, увійшовши, почав розглядати напарника — теж у ненайкращому стані, хоча й у нього зуби, очі і ніс цілі. Кароль сів за стіл навпроти Гельмута:

— Будемо шукати цих гицлів?

— На дідька?

— Віддати.

— Не знаю, мені не до цього, я виїжджаю, ти ж знаєш.

— Знаю.

Трохи помовчали. Гельмут дописав рапорт, поставив крапку і сумно поглянув на Кароля:

— Все!

— Колись ще приїдеш у Чернівці.

— Звичайно, звичайно, — Гельмут насилу засміявся, — як же я без цього Парижа на Пруті.

При згадці про Париж обоє спохмурніли — о-йо-йо-йой — Марія і любов, чума і холера…

— Дай мені ручку, папір і підсунь каламар, — попросив Кароль Гельмута, — мені треба написати заяву, аби квестура видала мені пістолет, бажано «вальтер».

— А де твій ковбойський кольт?

— Загубив.

— Я йду до Попеску, несу оце рапорт.

— Почекай, підемо разом.

Кароль дописав заяву, трохи подув на неї, аби висохло чорнило, згорнув папір у трубочку, так, як Гельмут свій рапорт:

— Пішли.

Шеф кримінального бюра Віктор Попеску здивовано витріщився на своїх найкращих інспекторів-детективів, які зайшли до нього обидва з паперовими трубочками в руках. Те, що Гартль збирається звільнятися, бо відбуває на історичну батьківщину, він знав, але чому — цей, другий?

— Ти що, Штефанчук, теж? — спитав Попеску, киваючи на Карольову паперову трубочку.

— Що, теж?

— Виїжджаєш на історичну батьківщину?

— Моя батьківщина тут, на цій землі, — аґресивно огризнувся Кароль, — а ось дехто тут таки в гостях!

Попеску, родом з Мунтенії, почервонів, але з великим зусиллям опанував себе:

— Тоді чому з папером?

— Заява про зброю.

— Не зрозумів.

— Дотепер я користувався своєю приватною зброєю, а зараз прошу видати мені табельну. — Кароль вже почав шкодувати за тим коштовним кольтом, тому був злий.

— А де ж твоя приватна? — Попеску був швидкий на гнів, але ще швидше відходив. — Загубив п’яний?