Срібний павук - Кожелянко Василь. Страница 8
— Йдіть трохи відпочиньте, але без пиятики, на світанку поїдемо по банду, — сказав шеф.
Детективи завагалися.
— Що ще? — спитав шеф.
— Маємо клопотання, — почав Гельмут.
— Аби було відзначено аґента Фоку, — закінчив Кароль.
— Обов’язково, панове, — розчулився шеф, — обов’язково.
Фока був особистим аґентом Попеску, яким шеф кримінального бюра небезпідставно пишався.
О четвертій годині ранку від квестури поліції від’їхало чотири авта: у першому «опель-адміралі» сиділи шеф кримінального бюра Попеску, інспектори Штефанчук і Гартль та командир чоти жандарів суб-лейтенант Єпур, у трьох «паккардах» їхали озброєні гранатами і ще австрійськими карабінами системи Верндля жандарі. Обережно під’їхали до крайньої шальованої хати під дранкою.
— Тут, — сказав Кароль.
— Пане суб-лейтенанте, — звернувся шеф бюра до командира жандарів, — хай ваші люди оточать хату, стріляти лише за моєю командою.
— Буде зроблено.
Жандарі вийшли з авт і з карабінами напереваги почали підбиратися до хати.
— Шефе, — звернувся Кароль до пана Попеску, — вам їх треба взяти живими?
— Та як уже вийде.
— Тоді пропонуємо почати із сюрпризу.
— Це як?
— Дуже просто, — Кароль і Гельмут повитягали з кишень по ручній гранаті завбільшки, як барабуля у працьовитого ґазди. — По гранаті у вікна, аби ті збагнули, що тут не жартують.
— А хто жбурне?
— Ми оце й…
— Спробуйте, — Попеску переконався, що хата вже оточена жандарями, сказав суб-лейтенантови, аби звелів підлеглим залягти, і жестом дав дозвіл інспекторам. Кароль і Гельмут підкралися до штахетника, зірвали з гранат запобіжники і одночасно метнули. Обидва поцілили у вікна обабіч дверей. Після вибухів з хати вдарили автомати і револьвери. Жандарі кинули в хату ще кілька гранат, але у вікна не поцілили і шкоди обложеним не завдали жодної.
— Що робити? — спитав Попеску командир жандарів. — Йти на штурм?
— Почекайте, суб-лейтенанте, може, вони захочуть здатися. — Попеску взяв рупор і вигукнув:
— Білінський, Теодорович, решта бандюг, з вами говорить шеф кримінального бюра чернівецької поліції, здавайтеся, я ґарантую вам життя!
У відповідь з вікон відкрили вогонь з автоматів.
— Готуйтеся до штурму, суб-лейтенанте, — звелів Попеску.
Несподівано стрілянина вщухла, а згодом шалено розпочалася позаду хати, потім знову стихла.
— Що там? — спитав Попеску. Не встиг суб-лейтенант відповісти, як прибіг його капрал, виструнчився, приклав руку до картуза, клацнув обцасами:
— Пане суб-лейтенанте, дозвольте звернутися!
— Що там? — закричав Попеску. — Що сталося?
— Пане суб-лейтенанет, дозвольте звернутися, — капрал зігнорував цього у цивільному і їв очима начальство.
— Звертайся, кручя мете, — процідив крізь зуби сублейтенант, ледве стримуючись, аби не дати капралови в писок.
— Сталося так, що ті з хати прорвали наше оточення і втекли. Кукурудзами, кукурудзами! Спочатку вони відкрили щільний концентрований вогонь, внаслідок чого двоє жандарів з мого відділення поране…
— Мовчи, бо я тебе вб’ю! — закричав Попеску. — Бігом за мною! Штефанчук і Гартль, перевірте хату!
Кароль і Гельмут з револьверами в руках забігли в хату, а Попеску з жандарями побігли до кукурудзяного поля. По шелесту можна було визначити, куди біжать утікачі.
— Бігом за ними! — скомандував Попеску.
— Почекайте, пане Попеску, — сказав суб-лейтенант, — поле рівне, може, їх кулями наздогнати?
— Давайте!
— У дві шеренги шикуйсь! — скомандував своїм підлеглим. — Перша шеренга, стати на коліно! По злочинцях залпом вогонь!
Чота жандарів вистріляла по кукурудзі увесь свій боєзапас. На деяких ділянках кукурудзу було зрізано, мов серпом.
— Стати лавою! — скомандував суб-лейтенант. — Карабіни на плече! Револьвери до бою! Прочесати кукурудзу!
Жандарі з револьверами в руках поволі рушили полем. Підійшли Кароль і Гельмут:
— У хаті двоє убитих, шефе, один з покаліченою ножем рукою. Ще один має бути в рятунковій лікарні з різаною раною живота.
— Ви звідки знаєте? — підозріло подивився на своїх інспекторів Попеску.
— Аґентурні дані, — недбало кинув Гельмут.
— Перевіримо, — не повірив шеф.
— Інформація достовірна, шефе, — інспектори ледве стримувалися, аби не посміхнутися.
— Добре, — буркнув Попеску.
Підійшов капрал. Попеску скривився так, ніби начальник чернівецької поліції квестор Болокан змусив його зіграти в карти на його, Попескові, власні гроші із замкненим у тюрмі підлим шулєром Думітру Кантеміром.
— Пане суб-лейтенанте, — церемонно почав капрал.
— Доповідай, — перебив його суб-лейтенант.
— Усі вбиті.
— Хто усі?
— Всі бандити, що засідали в хаті.
— А ватажки? — почав Попеску, — але ж ти їх не знаєш. Що ж, піду сам подивлюся.
— Не треба, пане Попеску, вони принесуть їх усіх сюди.
… У суботньому випуску німецькомовна чернівецька газета «Алльґемайне Цайтунґ» писала: «Цього тижня чернівецька кримінальна поліція знешкодила одну з найнебезпечніших банд останніх років під орудою Білінського і Теодоровича. Було встановлено, що кожен наліт на сейф, яким би цей сейф не був складним, тривав не більше 30 хвилин. За допомогою наймодернішого різального інструменту та знаряддя за цей час сейф розрізався, наче консерва від сардин. На рахунку цієї банди у Чернівцях 35 грабіжницьких нальотів на сейфи та квартири, причому сукупно бандити здобули понад три мільйони леїв. Вони взяли сейфи на трикотажній фабриці „Вірі“, в касі соціяльного забезпечення, Ремісничому ліцеї для дівчат, в будівельної фірми Мюллера, на броварні „Прага“, фірмі Грігорчя, в Реальному ліцеї Митрополита Сильвестру і навіть у податковій експозитурі в передмісті Монастириська, а також здійснили розбійні напади на помешкання Володимира Тарка, Реґіни Мерлінґ, Артемізії Добровяну, Шлойми Катценеленбоґена. Одним з найголосніших пограбувань був напад на помешкання аптекаря Леона Ґросмана по вулиці Мерешешть, 7, якого зв’язали і били доти, доки він не сказав, де сховані гроші й прикраси, розбійники тоді забрали 25 тисяч леїв.
Тепер означені бандити більше ніколи не зможуть чинити не лише кримінальних, а взагалі будь-яких дій, бо під час арешту вчинили опір і були забиті всі, крім одного, який ще до того потрапив у рятункову з різаною раною живота. Мабуть, його порізали за якусь провину таки свої. Тепер цього посаджено під замок, і ним опікується в’язничний лікар».
Того липневого ранку 1789 року студент філософського факультету Сорбонни Фабіян Ноннеґре мав дуель. Все розпочалося з філософського диспуту. Спочатку панувала звична на таких заходах ментальна суєта, але з часом викристалізувалися непримиренні партії зі своїми лідерами — «платоніки» на чолі з Фабіяном та «аристотелики» під орудою цього неука Максиміліяна Копта. Бо ж це справді, панове, треба бути довершеним віслюком, аби не розуміти таких елементарних речей, як «об’єктивне божественне існування категорій логічного мислення в ідеально-еталонній формі» і зовсім вони не є ні «конвенціональними», ні «логіко-еволюційними», ні навіть «генезіональними», як доводив цей недовчений Копт. Я ще можу погодитися, панове, що невігластво мого опонента є «еволюційним», хоча й дуже швидкими темпами, але тупість його — це річ еталонна.
Так під сміх своїх «однопартійців» і скрегіт зубовний опонентів завершив свій виступ Фабіян Ноннеґре. Лідер дихотомічного утворення Максиміліян Копт, замість виступити з гідною промовою, дав Фабіянови в писок. Тому тепер Фабіян їде бричкою в ліс, де має шпагою порубати Копта на кавалки. Дуель, панове.
Вранішній Париж дуже не був схожий сам на себе: вулицями і площами швендяли натовпи голодранців у коротких штанах та робітних, що не поспішали зрання братися до свого ремесла, було також чимало людей вільних фахів: адвокатів, лікарів, журналістів…
Фабіян змушений був кілька разів робити великі гаки Парижем, аби не застрягти в тисняві, — так можна і на поєдинок спізнитися, а тоді хоч стріляйся, клятий інтелектуальний недомірок Копт подумає, що він злякався, та зрештою він таки потрапив у пастку. В одній вузькій вулиці його бричку зі всіх боків оточили розлючені санкюлоти.
— Аристократ? — спитав один, зірвавши з Фабіянової голови капелюха.
— Студент! Панове, дозвольте проїхати! — благав натовп Фабіян, — маю пильну справу. Борг чести!
— Отже, аристократ, — зробив висновок санкюлот, — вішайте його хлопці.
— Та я студент, — зарепетував Фабіян, — студент!
— Чому ж тобі якийсь борг чести важливіший за народне щастя? — резонно спитав санкюлот.
— Що ви, панове, — щиро здивувався Фабіян, — за щастя народне, за свободу, рівність і братерство я життя не пошкодую, але трохи пізніше, коли владнаю одну невідкладну справу. Якщо, звичайно, залишуся живим, — з непідробним сумом у голосі закінчив студент.
— Яку це справу? — насторожився санкюлот, — може, дуель?
— Дуель, — покірно відповів Фабіян.
— Я ж кажу аристократ, — втішився санкюлот, — бийте його, рівні браття!
— Студент, студент! — заверещав Фабіян, відбиваючись від брудних рук, що потягнулися до його мережаного жабо.
— Так, він студент, — несподівано і тому доволі авторитетно виголосив Фабіянів візник.
Це зупинило санкюлотів.
— Якщо ти не аристократ, а чесний студент, то чому не йдеш з нами штурмувати Бастилію? — логічно запитав санкюлот.
У Фабіяна Ноннеґре вибору не залишалося. Він вигукнув: «Свобода! Рівність! Братерство!», зліз з брички і пішов із санкюлотами.
— До Палацу інвалідів! — скомандував ватажок. — По зброю!
Все поки що йде добре, міркував собі Фабіян, очевидно, розпочалася революція і я її активний учасник, ось йду у революційних лавах супроти тиранії, але ж віслюк Копт оголосить мене боягузом, а це вже погано.
Палац інвалідів, коли вони підійшли, уже розгромили і роздавали повсталим мушкети. Фабіян вистояв довгу чергу і нарешті отримав мушкет, мішечок пороху, жменю цинових куль і трохи клоччя для пижів. Коли він уже озброєним революціонером виходив з Палацу інвалідів, побачив у черзі за зброєю Максиміліяна Копта.
— Ви тут, пане?
— А ви тут?
Обидва неймовірно зраділи один одному, бо «аристотелика» Копта терзали такі ж муки, що й «платоніка» Ноннеґре — він теж не зміг потрапити у ліс на місце дуелі. Таким чином з’ясувалося, що ніхто з них обох не є боягузом. Домовившись з’ясувати свої стосунки уже в світлому майбутньому, тобто після перемоги революції, незреалізовані дуелянти задоволені один одним розійшлися врізнобіч.
Фабіян Ноннеґре вже було зібрався разом із рештою повсталих бігти на штурм ненависної твердині тиранії — королівської фортеці Бастилії, як його хтось легенько торкнув за плече. Фабіян обернувся і побачив офіцера національної гвардії, підперезаного трибарвним шарфом і з такою ж кокардою на капелюсі.
— Брат Еммануїл? — тихо спитав офіцер.
Фабіян здригнувся — під цим іменем у Парижі його знало лише троє осіб.
— Так, — змушений був відповісти.
— Тебе чекають за відомою тобі адресою. Це дуже терміново. Здай мені зброю і ось мандат, підписаний самим ґенералом Лафаєтом, що засвідчує твій статус офіцера для особливих доручень.
Фабіян мовчки віддав офіцерови мушкет, кулі, порох, узяв складений учетверо аркуш паперу, розгорнув, ледь окинув оком і питально поглянув на офіцера.
— Поспіши, брате, — легенько ляснув його об передпліччя, — бо можеш не встигнути.
Коли Фабіян Ноннеґре прибув «за відомою йому адресою», з’ясувалося, що його вчитель, духовний отець і старший товариш професор природничих наук Мішель-Луї де Колюн помирає.
— Вчителю! — кинувся Фабіян до ліжка, на якому лежав жовто-зелений із гострим, як революційний багнет, носом професор. Але той жестом зупинив його на півдорозі і вказав на групу людей, що стояли в темному кутку спальні.
— Тримай себе гідно, брате Фабіяне, — прошерхотів професор, — тут не прощання з умираючим, тут засідання Верховного Капітулу нашого ордену.
Фабіян придивився до присутніх, справді, це були, крім доктора Жозефа-Іґнаса Ґільйотена, незнайомі йому люди, проте з того, як вони трималися, ставало зрозумілим, що це вельми значні особи.
— Брате Фабіяне, — підвівшись на подушках, урочисто почав професор де Колюн, — час не жде, будь-якої миті я можу розпочати здійснювати Великий Перехід, тож не буду тебе обтяжувати процедурою знайомства з високодостойними членами Верховного Капітулу, повір, що це ліпші люди видимого світу. Перейдемо до основного. Краще тобі сісти, брате Фабіяне.
Студент сів на стілець, спиною до стіни, а обличчям до своїх колеґ по Ордену.
— А тепер, брате, я передаю слово Великому маґусу Верховного Капітулу Ордену його високознаности доктору Адаму Шварцгаупту. Слухай і знай, брате.
З групи осіб вийшов один весь у чорному, сів навпроти Фабіяна, причому решта теж розсілися, хто де міг, і з сильним німецьким акцентом розпочав:
— Як адептус юніор ти, брате Фабіяне, ще небагато знаєш із сакральних таємниць Ордену — на все свій час і порядок. Але сталася екстрема, і ти, брате, змушений форсувати свій шлях до досконалости. Радше ми змушені допомогти тобі алярмово подолати кілька щаблів пізнання. Отже, ти, брате, маєш знати, що духовна твердиня нашого Ордену у видимому світі позначена матеріяльними предметами, суть — символами або ж реліквіями. Кожен з цих артефактів відіграв свою роль у людській історії, збагатився певною порцією енергії і тепер служить справі Великого Знання. Кожну з цих реліквій охороняє спеціяльний, обраний Верховним Капітулом, хоронитель. Таким є і твій учитель і товариш професор де Колюн. Довгими роками він надійно провадив свою місію з охорони довіреної йому реліквії, але ніщо матеріяльне не вічне, тож тіло брата де Колюна втомилося і він почав готувати Великий Перехід. Одночасно постало питання про його наступника, тобто нового хоронителя реліквії. Брат де Колюн вказав на тебе, брате Фабіяне.
Студент мивоволі щасливо усміхнувся. Професор де Колюн це помітив, зустрівся поглядом з доктором Шварцгауптом і осудливо похитав головою. Фабіян, все це завваживши, густо почервонів і опустив голову.
— Користуючись моментом, — сказав Шварцгаупт, — хочу застрегти тебе, брате, від однієї із найнебезпечніших вад мудрої людини, а саме — марнославства. Ніколи не шукай поцінування у смертних, бо вони завжди твою високу гру сприйматимуть за базарні циркові вистави, знання — за брехунство, а силу — за чаклунство. Ти ж знаєш, чим закінчили ці два великі ковтачі вогню, перетворювачі води у вино, збільшувачі діамантів, так звані графи Сен-Жермен і Каліостро?!
— Знаю, — прошепотів Фабіян, — я все зрозумів.
— Це добре, — посміхнувся Шварцгаупт, — отже, високодостойний де Колюн обрав тебе. Ти згоден?
— Згоден, — відповів Фабіян.
— Чи зможеш?
— Зможу.
— А чи готовий?
— Готовий.
— Добре, — Шварцгаупт підвівся зі стільця, — відтоді, як ти офіційно станеш хоронителем реліквії, твоє життя кардинально зміниться. Ти не зможеш…
— Брате Шварцгаупте, — професор де Колюн із зусиллям підвів висохлу руку.
— Що, брате?
— Я би тебе просив інструктування нового хоронителя відкласти на потім, а негайно приступити до процедури передачі, бо останній уже пісок у клепсидрі мого матеріяльного життя.
— Гаразд, — доктор Шварцгаупт пожвавішав, — я попрошу доктора Ґільйотена допомогти. Внеси реліквію.
Доктор Ґільйотен вийшов у суміжну кімнату, що правила за кабінет умираючому професору і повернувся, несучи в руках оббиту позеленілою бронзою скриньку чорного африканського дерева.
— Поклади ось тут, брате. Дякую.
Адам Шварцгаупт підійшов до столика, відчинив скриньку, вийняв сувій перґаменту. Доктор Ґільйотен тим часом розклав на столику письмове приладдя.
— Підійди, брате Фабіяне, і познайомся з реліквією.
Коли Фабіян збагнув, який предмет він має до кінця свого життя охороняти, доктор Шварцгаупт спитав його:
— Якою мовою з прийнятих у нашому Ордені як робочі ти, брате Фабіяне, хотів би зробити запис?
Після миттєвого вагання Фабіян відповів:
— Рунами.