Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 18

— Значить, щось вас береже. Для чогось.

Для іншої війни, подумав Герман. Для тієї, у якій загине Кенігсберг. Чому йому сняться пожежі, руїни, вже третій раз, і він помалу наближається до небезпеки, хоча на справжній війні нема безпечного місця. І мертвих він не бачив, дивно, наче й мертві покинули місто, і в ньому залишилась жменька людей-привидів.

Герман нічого не відповів управителеві, лише здвигнув непомітно плечима, й невдовзі в улоговині, за лісом, вони побачили невеликий селянський двір, на який падала тінь, від чого все виглядало трохи похмуро.

— Ось ми й приїхали, — весело мовив Богуш. — Зараз побачимо, хто з нас виграє. Треба було побитись об заклад з Фрідою.

Балтазар лежав на ряднині під яблунею, а по животі йому повзав маленький хлопчик років двох. Лісоруб був чолов’яга кремезний, справжній велетень. Богуш привітався, тицьнув малому льодяника, а з іншої кишені витяг срібного таляра, який зблиснув на сонці.

— Балтазаре, це завдаток. Не підведіть мене, бо я побився об заклад, що ви за тиждень очистите ліс від сухостою.

Балтазар перевів погляд на Германа.

— Ні, не з дідичем.

— На що побились?

— На пляшку вина з погреба небіжки-пані, а як я програю, то на два фунти кави.

— Ага, — кивнув байдуже Балтазар.

— Дехто казав, що ви кинули се діло, бо занедужали, то я вирішив заглянути, може, й справді.

— Хто це вам таке сказав? — блимнув сердито Балтазар. — Чи не той криворукий Людвіг?

Богуш підкинув талер на долоні:

— Хто б не сказав, — сухо мовив Богуш. — Я не кажу, що вже. Подивіться по лісі, походіть… Буде підвода й наймит в поміч. Бувайте здорові, я завтра навідаюсь знову. Ні, краще позавтра.

Він кинув таляр на рядно й вирушив до воріт, а Герман за ним. Коли вони вийшли на дорогу, Богуш сказав:

— Я знав, що вийде. Балтазар — чоловік з гонором. Оженився з донькою мірошника, але в тестя не лишився. Гроші для нього значать менше, ніж для інших. Якби я почав його вмовляти, а чи наказувати, нізащо б не згодився.

Герман кивнув, а потім зауважив:

— Але ж сім’я в нього. Як не буде чим годувати, який хосен з гонору?

— Жінка в нього одиначка. Батько запише їй усе так чи інак. Балтазар оженився пізно, тяжко було б йому звикати до чужого дому. Тому й живуть у його старій хаті. Шкода, коли наш Балтазар стане мірошником. Знаєте, Германе, лісоруб відчуває дерево, а в цьому чутті Балтазару немає рівних. Після одного лісоруба ліс росте, а після іншого сохне, а в нас того лісу й так небагато. Тримаємо не продаж, для власного вжитку. Тут потрібен Балтазар. Фріда не любить таких, як Балтазар. Не можна назвати її жінкою справедливою. Ні, таки не можна, — повторив Богуш.

Германові раптом стало нестерпно нудно, й водночас соромно за те, що він не вболіває за ліс, за господарство, за людей, що тут живуть. Ці почуття збилися в ньому холодною сірою грудкою, десь у серці, й розповісти про них він не мав кому. Вони зазирнули на сінокіс, перший у цьому році, і Богуш перестав звертати увагу на Германа, захопившись розмовою з косарями, далі почав сваритись. Герман позадкував назад і став роздивлятись луг. Свіжоскошена трава лежала рівними довгими пасмами. У нього засвербіло в носі, потім потекли сльози. Герман змушений був відступити ще далі з цього поля бою. Й подумав чомусь, що на справжньому полі бою мертві не лежать такими рівними рядами, а відтак порівнювати смерть з косарем не пасує.

Вітер швидко гнав хмари по небі, а тут панували тиша й нерухомість, вогкий дух землі проривався крізь різкий запах стятої трави. Та ось косарі взялися до роботи, поволі віддаляючись від Германа, і в їхніх ритмічних порухах було щось зловісне. Богуш усе ще розмовляв зі старшим чоловіком, очевидно, господарем, коли Герман пішов до дороги, де коні скубали траву скраю. Їхні лискучі брунатні боки здригались від укусів оводів. До дому було недалеко і Герман пішов у той бік, сподіваючись, що управитель його наздожене. Він пройшов уже кроків двісті і все ще не чув за собою характерного звуку кінських копит на м’якій ґрунтовій дорозі, лише запах свіжоскошеної трави продовжував тягнутися за ним, і з носа текло. Це ще більше впевнило його у думці, що він непридатний до сільського господарювання. Чи може лісоруб стати мірошником?

На невеличкому пагорбі, звідки видно було вже липову алею, на нього налетів вітер й зірвав з нього капелюха. Відразу по тому почулося гуркотіння брички, що наздоганяла Германа.

ЮЛІЯ:

Тут мирно пахло пилом, і Юлія ступала по рівних, невищерблених східцях. Вона спускалась, наче занурювалась у теплу купіль, час від часу торкаючись сухих стін. Раптом рука зачепилася за щось металеве й почувся брязкіт. Вогник свічки вихопив з темряви старий бляшаний ліхтар. Від нього пахло гасом. Юлія потрусила ліхтарем — там було повнісінько гасу. Ну хай не повнісінько, але все одно багато.

Це дідусь подбав. Помарудившись трохи, Юлія зуміла засвітити ліхтар, і світла стало значно більше. Але чому дідусь не сказав про це раніше? Певно, забув. Тепер вона могла бачити, що сходи йдуть далеко вниз, але відчуття того, що перед нею розкрилася прірва, в неї не виникло, бо сходи знаходились у півкруглому тунелі. Скоріше, то було відчуття криниці, що впала набік.

Трохи нижче дівчинка помітила на стіні ще щось. Ще один ліхтар? Ні, то було щось схоже на бляшаний термос. Мама все шукала його, бо у них було два термоси, а один кудись зник. Юлія відкрутила кришку: всередині було повно білих сухарів, порізаних на невеличкі квадратики. Вони одразу поклала в рот один сухар і примружила очі від насолоди. Сухарик був солодкий, тобто в термосі був ще й цукор! Напевно, він пересипався на дно. Юлія почепила термос на плече, за спиною був ранець, в правій руці вона тримала ліхтар, а лівою торкалась стіни, якби раптом запаморочилось у голові.

Опинившись внизу, вона відчула, як ноги боліли від напруження. Далі починався горизонтальний коридор. Збоку була ніша, а в ній водопровідний кран. Коли вона його відкрутила, звідти потекла вода. Під краном був отвір з решіткою. Вода була аж густа від іржі, але таке буває, коли краном довго не користуються. Коли вода очистилася, Юлія освіжила лице водою і напилася. Треба подбати про воду. Витрушуючи вміст термоса у ранець, Юлія помітила, що серед сухарів зблиснула крихітна грудочка цукру. Вона вихопила її звідти й запхала до рота. Диви, тепер у неї є світло, вода і їжа. Все, що потрібно для життя. І попереду пряма дорога. Зненацька дівчинка зупинилась. Чому вони не пішли звідси утрьох, як ще дідусь був здоровий? Адже в підвалі їх могло б засипати, якби в будинок вцілила бомба, що, зрештою, й трапилось. Щось тут було не так. Але вона вирішила над цим не замислюватись. Її подорож в підземне царство тільки почалася, і Юлія була не проти, щоб вона тривала довго, адже вона стільки часу не рухалась, а тут можна йти вперед широким тунелем, що полого спускався. Тут було сухо й тепло, тут їй нічого не загрожувало. Вона вже стільки пережила, що це місце видавалось їй найкращим у світі, бо вже звикла жити без сонця та свіжого повітря. На свіжому повітрі їй стало б навіть погано.

Обличчя Юлії було бліде й прозоре, руки тонкі, з гострими ліктями. Вона розучилась ходити, не спотикаючись об мотлох, обгорілу цеглу, уламки дощок, і тепер їй хотілось йти і йти цим безконечним коридором.

Вона знала, що підземелля під Королівським замком розгалужується в різні кінці Кенігсберга і що підземелля йдуть подекуди в три яруси. І от тепер їй дивно, чому всі, хто залишився в місті, не сховались під землю, коли почали бомбити й обстрілювати Кенігсберг. Можливо, тому, що не кожен мав ключ від залізних дверей, а якщо й мав, то міг зачинитись зсередини на засув, як вона. Але ні, не думай про це. Там нагорі більше нема нікого. Усі вбиті, померли або покинули місто.

Можливо, вона зустріне тут людей, які увійшли через інші залізні двері. Вона не залишиться з ними. Їй треба йти далі, за місто, щоб знайти тітку Агнесу.