Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 22

Герман подумав, що селянська практичність, що є основою добробуту всіх, хто годується з землі, має в собі щось бездушне. Зрештою, він сам не кращий. Кінь для нього лише засіб пересування, самохідна машина. Неприємне відчуття того, що він стоїть на одному рівні з управителем і цими селянами та лісорубами, довго не покидало його.

Наступного ранку Герман прокинувся пізно й був певний, що Богуш уже подався об’їздити свої, тобто його, володіння, і справді управителя не було. Фріда повідомила, що Богуш поїхав до міста.

— Він мені нічого не сказав, — зауважив Герман.

Фріда лише здвигнула плечима, мовляв, хто ти такий, щоб тобі щось казати. Це його розізлило, але тут Герман згадав, що учора збирався поїхати до Ганса, і забрати його зі шпиталю. Той швидше одужає на свіжому повітрі. Він вирішив нічого не казати економці й розпорядився підготувати бричку. Одягнув свій мундир й одразу відчув себе впевненіше.

Через півтори години, коли на ратуші пробило полудень, Герман стояв на Зеленому мосту й дивився на Замок, і тепер він не здавався вже таким величезним та могутнім. Супроти Літаючих Машин Для Вбивства він не встояв, і Герману на очі набігли сльози. Він відвернувся і подивився на місто на материку, яке вціліло у його сні. Будинки, що зрослися між собою, відображалися у воді, по якій пливли рибальські судна. Їх було так багато, що їхні щогли нагадували ліс у воді. Запах твані, риби розганявся доволі свіжим вітром, і стовбичити на мосту теж було не дуже зручно. Ще хтось подумає, ніби він вирішив накласти на себе руки. Ні, вдень таке навряд чи роблять. Удень не стрибають з мосту. Може, у тому сні він прийшов, аби… Дурниці.

Герман зітхнув і зосередив свою увагу на Соборі. Руйнувати легше й швидше, а спробуй-но збудувати. Тепер відчуття його були незмірно багатші, зате думка повільніша, може, саме в цьому полягає різниця між реальністю і сном? У реальності нема такого мовби ватяного обруча, що стискає голову щоразу, як тільки з’являється небезпека — такий собі попереджувальний сигнал, який скеровує у потрібний бік — безпечніший. Усе, що ми втратили, не зникає, а складається в кошик наших снів.

До шпиталю Герман прибув десь о другій. На вулицях була тиснява, гамір, і це викликало в нього роздратування, наче хтось намагався ним керувати. По дорозі він укріпився в намірі сьогодні ж забрати в маєток свого ординарця. Ганс із села, і хто зна, може, з його допомогою Герман нарешті почне хоч трохи тямити в сільському господарстві. Він не дивиться на нього з жалем, як управитель Богуш, це вже точно. Тямущий Ганс зможе з часом обійняти в маєтку якусь посаду. Ординарець не лакей, хай собі Богуш з Фрідою це затямлять.

З посмішкою на вустах Герман увійшов через браму шпиталю, що знаходився в глибині величезного старого саду. Його офіцерський мундир був візитною карткою. На сходах він стрів сестру Марту, і та жестом звеліла йому йти за собою, завела до свого кабінету, посадовила і тільки тоді повідомила, що Ганс помер чотири дні тому від післяопераційної пневмонії. Таке, на жаль, трапляється, коли організм ослаблений.

Герман довго дивився собі під ноги, а потім спитав:

— Де його поховали?

— Я вас проведу.

За шпитальним будинком був невеликий цвинтар. Під акуратним свіжим горбочком з жовтої глини в третьому ряду лежало те, що залишилось від Ганса. Якби Герман його не позичив, можливо, нічого б не трапилось.

— Може, ви хочете помолитись? — спитала сестра Марта. — Ганс — мій земляк, ми поховали його, як належить. Я написала його сестрі, щоб забрала речі. Ганс так часто згадував вас…

Останні слова, хоч і вимовлені з надзвичайною тактовністю, несли в собі докір, але його Герман прийняв з покорою, а не з роздратуванням. Він кивнув, і сестра тихо відійшла.

— На кого ти мене покинув, Гансе? — прошепотів Герман замість молитви. По собі він знав, що перший удар як свіжа рана — різкий, болючий, але нетривалий. Після нього настає отупіння. Але біль, що приходить пізніше, — тягучий, ниючий, отой набагато прикріший.

Жовта глина, хрест, до якого причеплений букет воскованих паперових квітів блідо-рожевого кольору, а довкола скошена, суха вже трава. Здається, в ній була осока. Богуш говорив, що осока не годиться на корм худобі, хіба що на підстилку. Земля була вогка, болотиста, не дивно, що сирість доповзає до лікарняних палат… І Герман відчув, як ватяний обруч стискає йому скроні.

Сон Юлії

— Він буде вчити тебе їздити верхи, — каже дядько Клаус, киваючи на високого кучерявого хлопчину в трохи закороткій куртці вибляклого синього кольору. — Його звати Пауль.

Хлопчина мружиться від сонця, а Юлія не знати чому думає, що він насміхається над нею. Правда, костюм для верхової їзди в неї перелицьований зі старого тітчиного, але вона ще не доросла, не шити ж їй новий, коли татові не щастить на біржі!

— А я вмію їздити! — каже несподівано для себе вона, з викликом зблиснувши грізно очима. Однак дядько вже побачив щось варте уваги в саду і прямує туди, залишивши її наодинці з цим… конюхом. Дядько звик, що його накази виконують без обговорення. Пауль чухає себе за вухом і переступає з ноги на ногу. От селюк! Юлія почуває себе не зовсім зручно. Вона думала, що дядько вчитиме її сам. Вона вже їздила минулого року по подвір’ї в присутності мами і тітки. Старий конюх, від якого тхнуло тютюном, водив коня. Потім мама з тіткою вирішили, що їй ще зарано, та й для міської дівчини це витребеньки.

— Ходімо, панночко, — каже Пауль.

— Куди?

— До конюшні.

Ще чого! Але дівчинка згадує, що якби не дядько, їй би не дозволили вчитися їздити верхи, а засадили б за це бридке вишивання.

На відміну від попереднього літа, Юлія почуває себе в тітчиній оселі непевно. Може, тому, що зараз вони збідніли, і чим більше намагаються це приховати, тим більше воно впадає у вічі. Юлія про це б уже, може, й забула, змирилась, бо її власне життя не змінилось, але мама не дає забути. Кожна розмова, що стосується приємних речей, неминуче закінчується фразою: «Ми зараз не можемо собі цього дозволити». І глибоке зітхання.

Біржа! Яке страшне слово. Тут, у цьому райському куточку воно заборонене. Дядько не грає на біржі і не боїться про це сказати. Юлії боляче спостерігати, як мама намагається добирати слова, а тітка не завжди стає на її захист. А Юлія ще не настільки доросла, щоб встати з-за столу й піти на знак протесту. Невже так погано? Гірше, ніж у панни Августи?

Рішучою ходою Юлія йде за Паулем. Вона ще не була в конюшні цього літа. Вчора відвезли її малу кузинку до бабусі, дядькової матері, й вона зітхнула з полегшенням, бо мала була дуже прикрою.

— Господар велів, аби ви, панночко, спершу призвичаїлись до своєї кобилки! — каже Пауль, наближаючись до чистенького стійла, де стоїть невелика гніда конячка.

Юлія не знає, що відповісти. Утім, яка різниця. Вона наближається до перегородки й втуплюється очима в конячку. Її конячку! Запаморочливо пахне сіном.

— Яка гарна! — шепоче дівчинка і тягне руку до гнідої голівки з білою латкою на лобі. На долоні в неї опиняється грудочка цукру. Кобилка спершу обнюхує її долоню, форкає, а потім, зітхнувши, підбирає цукор губами.

— Як її звати? — питає Юлія.

— Конюшинка.

Що ж, гарне ім’я.

Вони виводять, осідлавши, кобилку зі стайні майже друзями. Юлія стає на долоню Пауля як справжня дама, вмощується в сідлі, встромляє ноги в стремена. Хлопець веде Конюшинку по колу, раз, другий. Потім усі троє бачать розчинену браму, за якою зеленіє трава і чути, як шумить море. Їхні погляди стають урочистими й мрійливими. Юлія відчуває, що цей хлопчина бажає того, чого бажає і вона.

«Може, завтра чи післязавтра, — думає Пауль, — я покажу їй затоку.»

«Ні, не завтра, сьогодні, — думає Юлія. — Завтра може бути пізно. Завтра може луснути Біржа. Або завтра я помру. Я повинна туди поїхати.»