Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 3

Утім, Германа почали виховувати суворо, як тільки тітка забрала їх з матір’ю до себе після смерті батька, що загинув під час французької кампанії. Мати не одразу погодилась, але вдосталь набідувавшись на жалюгідну пенсію, переїхала до сестри, що теж стала вдовою, недовго побувши заміжньою за підстаркуватим багатим поміщиком, і залишилась цілком забезпеченою. Вона любила про це натякати, мовляв, кохання без гроша за душею завжди закінчується зле.

Коли Герман, тримаючи підсвічник у руці, підійшов до дверей своєї спальні, бамкнуло другу годину ночі. На тому годиннику з бронзовим фавном, що стояв на підлозі вітальні. Потім обізвався ще один — у колишньому тітчиному будуарі, де все залишилось неторканим і повитим жалобним крепом. Відтак один за одним слухняно відізвались інші годинники і ледь чутно закувала зозулька на годиннику, що мала кухарка в своєму закапелку. Колись усі годинники озивались одночасно, окрім кухарчиного, до якого нікому діла не було. Після смерті тітки згідно з давнім звичаєм годинники позупиняли, і коли після похорону їм дозволили знову відлічувати хвилини й години життя, вони перестали підкорятися. Фріда змусила пана Богуша викликати майстра з самого Кенігсберга, але годинники наче змовились, створивши поміж себе ієрархію, вершину якої посідав годинник з бронзовим фавном. Пан управитель вбачав у цьому різнобої містичне підґрунтя, хоч сам не визнавав себе містиком і не поклонявся спіритам та їхньому найбільшому авторитету — Сведенборгу. Для Германа той швед теж не був авторитетом, Шекспір ніколи не висловлювався щодо спіритичних сеансів ні за, ні проти. Його привиди й тіні з’являлись, коли самі того бажали, або того конче вимагала ситуація. Герман не раз пив пиво з Тінню батька Гамлета після спектаклю. А оскільки Бог не пускав комедіантів до раю, то Герман був трохи невдоволений цим рішенням і ніколи не виявляв особливої побожності. Щодо інших годинників йому було байдуже, бо Германів час відлічував батьків годинник, подарований матір’ю, коли Герман вступив до полку.

Війна з годинниками, які дотримувались віднедавна ієрархічної послідовності, була програна пані економкою, і в будинку стали дедалі частіше проявлятись ліберальні настрої. Пані Фріда почала тягати з бібліотеки старі французькі романи, так і не перемігши недовіри до новітньої літератури, після того як ненароком прочитала обурливу книгу «Страждання юного Вертера». Роман Гете був прочитаний Германом уже в зрілому віці, а тому його не спокусили й не обурили шалені витівки юного самогубця, а зачарували витончені душевні переживання героїв книги.

У коридорі було задушливо й пахло воском. І звичайно, темно, бо надворі була вже глупа ніч, й вікно наприкінці коридору ледь відсвічувало темно-синім. Наближалась гроза, пославши поперед себе вітер, і листя каштана хляпало по шибах, як босі ноги по калюжі. Герман, на хвилю затримавшись коло дверей своєї спальні, звернув в інший коридор. Він бачив, коли під’їжджав, що в Богуша світилось. Старий досі не спав.

— Гарна ніч, — мовив він до Германа, нітрохи не здивувавшись його візиту. — Хочу пересидіти грозу, не люблю, коли мене серед ночі будить небесна артилерія. Це такі вояки, як ви, можуть спати при гуркоті гармат…

Утім, це не виглядало на справжню причину неспання управителя. Він був усе ще в тому самому вбранні, що вдень. Герман, крутячи в долонях келих з вином, скоса позирав на письмовий стіл, завалений паперами й книгами, за яким, напевно, минали найщасливіші години життя пана Богуша. Він подумав, що цей уже не молодий чоловік міг би стати світилом у науці, але не витримав злиднів, маючи перед очима гіркий досвід своїх попередників. Мали бути ще й інші причини. Можливо, якусь таємницю пана Богуша забрала з собою на той світ тітка, й управитель почуває тепер себе у безпеці. Однак, Герман лукаво всміхнувся в напівтемряві кабінету, знавець людської натури міг би розкрити таємницю цього чоловіка. Ба, навіть він, Герман, зумів би це зробити, як би йому на цьому залежало. Але йому на тому не залежало. Аніскілечки.

— На тому вечорі, — мовив якомога байдужіше Герман, — я стрів небожа графині Луїзи. Здається, він трохи теє…

Богуш похитав головою:

— Бідний Генріх!

— Чому бідний Генріх?

— О Германе, невже не зрозуміло? Хворий, тому й бідний.

— Мені не сподобалося б, якби мене називали бідним Германом.

— Не знаю, здається, був колись такий лицар — Бідний Генріх. Та й коли це вимовляють дамські уста, це радше комплімент, аніж образа. Як на мене, цей молодик трохи забагато собі дозволяє. Він що, вас зачепив?

— Не зовсім, — посміхнувся Герман. — Він зачепив квітку півонії.

— Це що, якийсь поетичний образ? — скривився пан Богуш, у якому хміль молодості давно перебродив, і тепер бродив лише хміль іншого ґатунку.

— Ні. Зачепив букет і всі пелюстки посипались на підлогу. Вийшов конфуз. Я стояв поряд…

— Дякувати Богу, Германе, — наче полегшено зітхнув Богуш. — Дозвольте дати вам пораду: ніколи не розмовляйте з божевільними. Ті спалахують миттю, а потім довго чадять. Мовчіть собі й відходьте якнайдалі. І намагайтеся навіть в очі їм не дивитися…

Тієї миті перша блискавка осяяла темряву за вікном. Грім надійшов з деяким запізненням і звучав доволі приглушено. Забряжчали пляшки десь в кутку. Пан Богуш простежив Германів погляд й дещо невміло позіхнув:

— Маєте до мене якусь справу, господарю?

— Не те, що маю… Розумієте, завтра я їду в Альтштадт до повіреного тітки Грети, маю забрати якісь папери. Ви не знаєте, що то за папери?

Від самої думки про те, що завтра доведеться забирати якісь папери, в яких він нічого не тямив, поїздка до Кеніга миттю втратила для Германа всю привабливість. Він і так не міг ніяк звикнути до свого спадку, що так нагло звалився йому на голову.

Богуш заплющив очі й сумно похитав головою:

— Ні.

Він казав неправду. Германові здалося, що він присутній при акті зради, радше умиванні рук, хоча цього не мало бути. А однак він відчував, що приховувати правду від нього в його ситуації — дуже несправедливо.

— Не забудьте віддати йому ті документи, що я підготував. Вони на столі у вашому кабінеті.

— Ага, дякую.

Герман поставив недопитий келих з вином, надто солодким, як на його смак.

— Я б радив вам піти до нового театру, — кинув йому навздогін Богуш. — Ви ж, здається, там ще не були.

Герман зачинив за собою двері. Удар грому, що струсонув увесь будинок, застав його вже в коридорі. Мандрувати десь під час такої грози було б небезпечно.

Він поїхав від графині одним із перших. Чи Софія живе в графині, чи десь інде? А де тоді живе Генріх, Бідний Генріх? Ексцентрична пара.

Герман увійшов до спальні. То була колись материна кімната, яку тітка перетворила згодом на кімнату для гостей. Однак портрет матері залишився висіти на стіні. Він ніколи не подобався Герману: невправна рука ремісника. Це видно по надто різких рисах обличчя і очах без виразу. І бридкий чепчик на голові. Значить, мама тоді вже була заміжня.

Коли Герман зачиняв вікно, різкий подув вітру з краплями дощу загасив свічку. Він роздягнувся в темряві, звільнив шию від зашморгу тугого комірця й заліз під ковдру, поклавши годинника за давньою солдатською звичкою під подушку. Поринаючи в сон, він ще раз озирнувся назад й відчув певне розчарування.

Сон Германа

Будинок стояв на місці давнього язичницького святилища, на пагорбі. Погожої ясної днини з вікна можна було побачити вежі замку й шпиль кірхи на острові Кнайпхоф.

— Я там народився, — казав маленький Герман матері. — Я народився у Кенігсберзі.

На обличчя матері набігала тінь колишнього щастя, і тінь та була зовсім короткою. Яке щастя, така й тінь від нього.

Серед ночі його збудило сполохане іржання коней і якийсь гул. Він зірвався з ліжка, і не знайшовши свічки, пішов навпомацки туди, де мали бути двері. Гул все ще відлунював у нього в голові, хоча вже настала тиша. Жодні двері, які він намацував в коридорі, не відчинялись. А йому потрібна була якась кімната з вікном. Темрява за вікном завжди світліша, коли в кімнаті зовсім темно. Герман зрозумів дуже швидко, що гул та іржання коней йому приснились і що зараз він сновида, який блукає коридором і не може знайти своєї кімнати. Дивно, бо сновидою він був лише в дитинстві, а в більшості людей ця хвороба з віком минає.