Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 37

Опинитися зараз у центрі незнайомого небезпечного світу, вдихнути повітря, що, можливо, отруєне, бути готовою до будь-яких випадковостей — тоді й увімкнеться інстинкт самозбереження і порожні слова ніколи не народяться.

10.04.2009

Війна завдає моральні збитки як переможцям, так і переможеним. Перші божеволіють від радості, інші впадають у страшну депресію і навіть можуть зникнути як нація. Якось у Кенігсберзі червоноармієць розстріляв гарно одягнену російську офіціантку просто на вулиці. Можна тільки уявити, як було небезпечно жити у той час: більше злих людей, аніж добрих.

Утім, ворожнеча триває і досі. Колишні вояки всіх армій, крім радянської, не почувають жодної ненависті до супротивника. Євреї також — до німців як народу. Винен, напевно, культ переможців, штучно роздутий. Перемога на війні не повинна ставати культом. Зброя і вбивства не мають зі святістю нічого спільного.

Але мені слід якось назвати своїх персонажів, і поступово занурюючись у їхній світ, стати ними. Перше слово, перша фраза викличуть ланцюгову реакцію, і далі від мене вже мало що залежатиме.

11.04.2009

Весняна пауза — цвіте терен. Біла тінь зими.

12.04.2009

Курт Воннегут, який бачив руйнування Дрездена під час Другої світової, приїхав туди в 1967 році. Він спитав одного чоловіка, як йому живеться. Той відповів, що раніше було погано, а тепер начебто добре. Є квартира, дочка здобуває освіту. «Дурниці якісь», спершу подумала я. Типово совкове задоволення, що раз бомби не падають, життя прекрасне. Але тепер мені здається, що переживши жахіття війни, людина й справді відчуває себе вдоволеною життям. Бо ж і Курт Воннегут, живучи в своїй Америці, не міг забути жахіть спаленого міста. За його телеграфічно-ідіотичним стилем завжди ховалось почуття незахищеності. Бува й таке. Моя улюблена фраза.

Юність завжди більш вразлива. Те, що я пережила в юному віці, не зажило й досі. Особливо, ошуканство, втрачені надії. Завершеність завжди краще, але нам ніколи не судилося натішитися нею. Як сказав би найчорніший серед чорних Ворон Едгара По.

13.04.2009

У міста також свій пейзаж. Навіть в аморфній забудові прозирають контури природного ландшафту. Хоча краще б міста не розростались, не проривали дамбу. Гарлем у Нью-Йорку стає престижним районом, але нам не радили відходити від автобуса.

Для мене кожне місто спершу небезпечне. Як незнайомий ліс. Сьогодні мені наснилась подорож в кареті, дуже довга і стомлива. Прокинулась геть розбита. За вікном вчорашній дощ. Я мешкаю на околиці міста, яке також розростається. Із вікон видно тільки маленький просвіт з полем. Ліс став такий засмічений, що я більше туди не ходжу.

Коли можна спостерігати за містом на віддалі — це дуже повчально. Так ніби дивишся на себе збоку. Письменник, не здатний відділити себе від світу цього, — жалюгідний черв’як, що повзає у бруді.

14.04.2009

Пропагандисти Гебельса наприкінці війни попереджали населення Пруссії про пришестя тих, хто «буде мити ноги в унітазі». Зараз нас лякають чорношкірими й арабами, які «зіпсують генофонд нації». Пропаганда найефективніша, коли заторкує сферу інтимного життя. Але ще гірше, коли пропаганда намагається звести нанівець духовність і культуру, руйнує зсередини норми виховання, принижує історію, створює псевдоміфи. На світі повнісінько людей, ладних повірити в найбільшу нісенітницю. Учора перечитувала «Дике полювання короля Стаха» Володимира Короткевича. Про занепад і вимирання білоруської шляхти. Один з найблискучіших романів XX століття. Безперечно, виродження — це дуже сумно, але ще гірше торжество варварів і їхня примітивна пропаганда. Дайте смерті спокійно померти. І не потрібно ставити розкішні надгробки у вигляді музеїв. Один з найсучасніших музеїв я бачила у Вашингтоні: Музей індіанської культури.

15.04.2009

Місячний краєвид в Дрездені після бомбардування зробив Курта Воннегута письменником-фантастом. Такого не купиш технічним прогресом. Зрештою, тепер нікого вже не купиш. Людство ховається під землю як у переносному, так і в буквальному сенсі. В особисті бункери й пристосовані для цього приміщення. Хоча холодна війна закінчилась. Берлін також був зруйнований. Одна стіна. Це гарне руйнування, бо воно відбулось у свідомості. Воннегут пише, що в Дрездені загинуло 135 тисяч людей. У Кенігсберзі —120 тисяч. У Токіо загинуло більше, ніж у Хіросімі. Про страхіття Сталінграда згадують нечасто, але там загинуло понад мільйон людей. Людей з частинкою безсмертної душі. Беглузда жорстокість, але жорстокість завжди безглузда.

Тепер я сприймаю Воннегута по-іншому. Хоча він підсвідомо вів мене усі ці роки до Кенігсберга. Ніщо не виникає саме по собі. Мої історичні мандрівки від Шумеру до Кенігсберга нагадують подорожі Біллі. Певно, це мій спосіб позбуватися лінійного мислення.

16.04.2009

Ми живемо у світі, де повсякчас відбувається підміна реальності декорацією. Повільно й непомітно. В американському Сан-Дієго я бачила в центральному парку іспанську вулицю, з різнокольоровою бруківкою, в рожевих і бузкових тонах, для романтичних дам. Але я уявляю собі іспанську вулицю зовсім іншою, хоча ніколи не бачила справжньої іспанської вулиці. «Моя» іспанська вулиця — це теж декорація, але вона мені ближча й рідніша. Так і з Калінінградом-Кенігсбергом — на мене очікують декорації впереміш з реальністю. Слід бути до цього готовою.

Вчора відклала Гофмана задля книги про масову культуру. Боже, що за нудота і яке тупе смирення перед декораціями та штучними джунглями. Бодріяр, Еко та інша комерційна псевдофілософія. Тільки наприкінці післямова російського автора, схожа на зойк людини, що опинилася під ковшем сміттєзбирального екскаватора.

17.04.2009

Мертві сняться і кажуть, як їм там добре. І що коло них рідні й близькі. Учора купила букетик штучних жовтих квітів. «Жовтих?» — перепитала жінка-продавець, ніби в цьому було щось дивне. Я здригнулась, усвідомивши, для кого купую ці квіти. Все ще боляче. Мені доводилося чотири рази бути присутньою під час агонії та смерті людей, і я уявляла себе на їхньому місці. Безмежна самотність і відчуження тих, хто поруч. Почуття горя додає ритуал, коли живі починають плакати від страху перед смертю.

18.04.2009

Як стане поводити себе божевільний у нормальному світі й нормальний у світі, збожеволілому від ненависті? Як не крути, але у випадку з Кенігсбергом ми маємо справу із зіткненням двох світів, і без роздвоєння свідомості тут не обійтися. Та я знаю, що варто почати, і все піде так, як належить, незалежно від плану. Я вже казала, що вибору для окремої людини не існує. Об цю стіну зі сталевими шпичаками бився Гофман. І був переможений.

19.04.2009

Відчуття як у дитини, яка чекала, що вдома побачить обіцяні іграшки, але не побачила. Учора розбирала статті про Кенігсберг, а потім переглядала книгу «Прогулянки по Кенігсбергу». Читаєш про якийсь будинок, а потім дізнаєшся, що його не існує.

20.04.2009

Лицарські замки Пруссії. Ті, що в Німеччині й Польщі, відреставровані, ті, що в Росії, лежать в руїнах. Найгірше, коли звідти беруть цеглу. Спершу її висушували на сонці, потім випалювали у печі. Цегла ставала міцна наче залізо. Я б назвала цей вандалізм помстою рабів, хоча мета в цегляних злодюжок геть примітивна. Але в підсвідомості є щось спільне для всіх «гомо совєтікус» — презирство до «блакитної крові» і до інтелігенції.

Я не хочу думати про руїни і про те, ким стає неодноразово зраджена й обдурена людина. «Блаженні ті, хто відає, що творить, але прокляті ті, хто творить, не відаючи». Із «Євангелія від Фоми».